Покарання — це заходи державного примусу, які застосовуються за вироком суду від імені держави щодо осіб, винних у вчиненні суспільно небезпечного діяння з метою виправлення таких осіб і попередження вчинення нових злочинів. Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації та справедливості покарання. Особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено об-винувальним вироком (ч. 1 ст. 62 Конституції). Стаття 65 КК визначає загальні засади призначення покарання. Загальні засади призначення покарання — це встановлені за-коном положення, якими має керуватися суд під час призначення покарання. Суд, призначаючи покарання, керується такими засадами: 1. Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання тільки у межах, передбачених санкцією статті Особливої частини КК. За альтернативної санкції, в якій вказано два або більше основних видів покарання, суд вправі призначати тільки одне з них. У разі відсутності в санкції кримінально-правової норми Особливої час-тини КК вказівки на нижчу межу покарання вона визначається тією статтею Загальної частини КК, яка передбачає даний вид покарання. 2. Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Це положення означає, що суд під час винесення вироку по-винен керуватися положеннями, передбаченими в Загальній час-тині КК. Для цього суд повинен: • виконувати завдання, що покладається на КК (ст. 1 КК); • встановити, чи є вчинене діяння суспільно небезпечним, чи винна особа в його вчиненні (ст. 2 КК); • встановити, чи є чинним кримінальний закон щодо конкрет-ної особи та конкретного діяння (статті 3—8 КК); • визначити ступінь тяжкості вчиненого особою діяння (ст. 12 КК); • встановити, чи є злочин закінченим (статті 13—16 КК); • з’ясувати, чи може дана особа нести кримінальну відповіда-льність, чи є вона суб’єктом даного злочину (статті 18—22 КК); • перевірити, чи злочин вчинений у групі (статті 26—31 КК); • встановити обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36—43 КК); • керуватися системою покарань (статті 50—87 КК). 3. Врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину. Це питання вирішується на підставі положень ст. 12 КК, від-повідно до яких злочини залежно від ступеня тяжкості поділя-ються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Це типова характеристика ступеня тяжкості вчиненого злочину, яка знаходить свій прояв через санкцію, встановлену законодавцем за злочин даного виду. На ступінь тя-жкості вчиненого злочину можуть впливати певним чином різ-номанітні обставини, які характеризують різні ознаки складу злочину. 4. Врахування особи винного. Суди при розгляді кримінальної справи повинні досліджувати дані про особу винного. До цих ознак належать соціально-демографічні, кримінально-правові, морально-психологічні, вольові. При призначенні покарання мають враховуватися стан здо-ров’я, інвалідність, вагітність, сімейний стан, наявність утри-манців, а також аналогічні відомості щодо близьких і рідних винного. У зв’язку із сукупністю усіх даних про особу винного суд розглядає останнього не лише як суб’єкта злочину, але й одночасно як конкретну людину з її індивідуальними особли-востями. Окремі дані про особу винного за певних умов можуть бути віднесені до обставин, що пом’якшують покарання, незалежно від того, чи передбачені вони як пом’якшуючі обставини ст. 66 КК. Дані про особу винного можуть бути віднесені і до обтяжую-чих покарання обставин, якщо вони передбачені ст. 67 КК.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Загальні засади призначення покарання» з дисципліни «Кримінальне право України»
