СТУС Василь Семенович (псевд. — Василь Петрик, В.Петрик; 06.01.1938—03.09.1985) — поет, літературознавець, публіцист, правозахисник. Н. в с. Рахнівка Гайсинського р-ну Він. обл. в сел. родині. Був четвертою дитиною в сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни. 1941 батьки, які переїхали до м. Сталіно (нині м. Донецьк) раніше, перевезли на Донбас 3-річного Василя, 1944— 54 навч. в середній школі № 75, яку закінчив зі срібною медаллю. Навч. на історично-філол. ф-ті Сталінського пед. ін-ту за спеціальністю «Українська мова та література» (1954—59, закінчив з відзнакою), брав участь у роботі літ. студії. Перша публікація в загальноресп. пресі — 1959 в «Літературній газеті» — добірка поезій з напутнім словом А.Малишка. Після закінчення вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського р-ну Кіровогр. області (15 серпня — 15 жовтня 1959). З листопада 1959 по листопад 1961 служив у війську. З 7 грудня 1961 по 16 січня 1963 — учитель укр. мови та літератури в середній школі № 23 м. Горлівка.
Член Клубу молодих літераторів «Обрій» (1962), цінував творчість шістдесятників М.Вінграновського, І.Дзюби, І.Драча, Л.Костенко, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Симоненка. 15—23 березня 1963 працював підземним плитовим шахти «Октябрьская» м. Донецьк. З 26 березня по 26 жовтня 1963 — літ. редактор газ. «Социалистический Донбасс» (Донецьк), яка тоді почала виходити не лише російською, а й українською мовою. 1 листопада 1963 вступив до аспірантури Ін-ту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР за спеціальністю «Теорія літератури» (тема дис. — «Джерела емоційності художнього твору»), переїхав до Києва. З’явилися перші журнальні публікації віршів (у журналах «Дніпро», «Прапор» (нині «Березіль»), «Зміна»), критичні нариси про творчість молодих поетів («На поетичному турнірі», 1964; «Най будем щирі», 1965). 4 вересня 1965 перед прем’єрою кінофільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» в київ. кінотеатрі «Україна» підтримав протест І.Дзюби щодо арештів у колі укр. інтелігенції, за що 20 вересня 1965 був відрахований з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу». 28 вересня — 23 листопада 1965 працював у буд. бригаді, згодом — кочегаром в Укр. НДІ садівництва у Феофанії під Києвом. 10 грудня 1965 одружився з Валентиною Попелюх. З 14 січня — молодший, а з квітня до 1 червня 1966 — старший наук. співробітник ЦДІА УРСР в Києві. «Звільнений за власним бажанням — за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури» (Автобіографія С. від 23 липня 1966). Активно протестував проти реставрації культу особи, політики денаціоналізації, утисків свободи слова та думки. Відомі його листи до Президії Спілки письменників України з приводу опублікованої в «Літературній Україні» наклепницької статті О.Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти» (1968), редакторові ж. «Вітчизна» Л.Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.Дзюби
(1969), до ЦК КПУ, до ВР УРСР (1970), в яких доводив згубність політики придушення свободи слова, порушень прав людини. До арешту 1972 продовжував писати вірші, працював як критик, перекладач, літературознавець: статті про творчість Б.Брехта, Г.Бьолля, розвідка про поезію В.Свідзінського «Зникоме розцвітання особистості», фундаментальна праця про П.Тичину «Феномен доби». Після участі в акціях протесту твори С. перестали друкувати, перша збірка поезій «Зимові дерева» була знята з плану вид-ва «Молодь», вийшла друком за кордоном у вид-ві «Література і мистецтво» (Брюссель (Бельгія), 1970). Залишилися в рукописах також два великі прозові твори — «Поездка в Счастьевск» (рос. мовою) та «Щоденник Петра Шкоди». Друком вийшли лише кілька поетичних перекладів з Й.-В.Гете та Гарсія Лорки під псевдонімом «Василь Петрик». Від 17 вересня 1966 до арешту працював старшим інженером відділу тех. інформації проектно-конструкторського бюро мін-ва пром-сті буд. матеріалів УРСР у Києві, старшим інженером проектно-технологічного об’єднання. 12 січня 1972 заарештований разом з ін. укр. літераторамиправозахисниками: І.Світличним, Є.Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін. 7 вересня 1972 С. засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання («за антирадянську агітацію і пропаганду, систематичне виготовлення й розповсюдження антирадянських наклепницьких документів, що паплюжать радянський і суспільний лад»). З 1972 по січень 1977 відбував покарання в таборах у Мордовії. З листопада 1975 по лютий 1976 перебував у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу резекції шлунка. Від 5 березня 1977 — на засланні в селищі ім. Матросова Теньківського р-ну Магаданської обл. РРФСР; працював учнем проходчика гірської підземної ділянки та машиністом скрепера на рудні імені Матросова об’єднання «Северовостокзолото». Виступив із заявою «Я обвинувачую» (1975), уперше зрікся рад. громадянства. На заслан-
ні продовжував поетичну творчість, у травні—червні 1976 у С. вилучено переклади з Й.-В.Гете, Р.-М.Рільке, Р.Кіплінга, Ш.Бодлера та ін., понад 600 власних поезій, які були знищені. Частина поезій була видана в еміграційних часописах. 1977 у вид-ві «Сучасності» вийшла збірка «Свіча в свічаді» (з передмовою М.Царинника та бібліографією творів С.). 1978 С. прийнято до PEN-клубу. У серпні 1979 повернувся до Києва. На початку жовтня 1979 вступив до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. З 7 жовтня 1979 за С. встановлено адм. нагляд. 22 жовтня 1979 — 11 січня 1980 працював формувальником 2-го розряду ливарного цеху з-ду ім. Паризької комуни. З 1 лютого 1980 працював намажчиком затяжної кромки на конвеєрі цеху № 5 ф-ки взуття «Спорт» промислового об’єднання «Укрвзуттєпром». 14 травня 1980 заарештований вдруге. Наприкінці вересня 1980 С. засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років заслання. 19 жовтня 1980 з листом на захист С. до учасників Мадридської наради для перевірки виконання Гельсінських угод звернувся академік А.Сахаров. З листопада 1980 відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. РРФСР. Навесні 1981 востаннє бачився з рідними. 1982—83 — рік камериодиночки. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 С. помер у карцері табору особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино. Поховали С. в безіменній могилі під № 9 на табірному кладовищі. 17—19 листопада 1989 прах С., Ю.Литвина та О.Тихого перевезено в Україну. 19 листопада 1989 прах С. перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі. Іменем С. названо Укр. добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне т-во «Меморіал» (див. «Меморіал» імені Василя Стуса). 1997—2011 у Горлівці існував музей С., у Вінниці встановлено пам’ятник (скульп. А.Будейний), з 2012 у Донец. наук. б-ці існує музей та кімната С. У цьому ж році в спец.
школі № 200 у м. Київ відкрито шкільний музей С. Видання творів С. стало можливим лише на початку 1990-х рр. Збірка поезій «Дорога болю» удостоєна Держ. премії УРСР ім. Т.Шевченка за 1991. Творчість С. органічно поєднувала громадян. й ліричні мотиви. Поетичній мові С. в укр. літературі найближчі В.Свідзінський та П.Тичина, хоча на естетику С. більший вплив мала творчість Й.-В.Гете та Р.-М.Рільке. Після 1972 естетика поета ускладнилася, доповнилася глибинним символізмом та філос. відстороненістю в осмисленні внутр. життя людини в межовій ситуації буття. Натомість форма спростилася, наближаючись до нар. творчості. У період «Палімпсестів» вірші дедалі більше звільняються від безпосередніх переживань та життєвих вражень, матеріальна природа підпорядковується плеканню Духу в людині, що приводить до звільнення від домінування плоті. Однією з особливостей творчої манери С. є мислення крупними поетичними формами (своєрідними зрощеннями віршів), які в поетичній формі можуть бути своєрідним щоденником внутр. буття людини в період випробувань. На відміну від активної громадян. позиції у житті, творчість зрілого С. майже позбавлена громадян. звучання, що проступає в незначній частині творів. Філос. лірика раннього періоду творчості (збірка «Зимові дерева») позначена впливом екзистенційних ідей (від реліг. рос. екзистенціалізму поч. 20 ст. до матеріалістичного західноєвропейського). С. — перекладач, найперше пов’язаний з іменами Р.-М.Рільке (переклав усі його пізні поезії) та Й.-В.Гете (понад 300 віршів). Останню книгу поета — «Птах душі», що містила 300 неримованих віршів і приблизно стільки ж перекладів, найочевидніше, тих же Р.-М.Рільке і Й.-В.Гете, — так і не вдалося повернути зі спецхранів МВС СРСР. 1991, на другий день після проголошення незалежності України, справу в’язня С. було вислано в архів МВС Росії. Щоправда, у моск. архіві справу С. не зареєстровано. Приблизно половина творчого архіву С. нині збе-
877 СТУС
878 СТШАЛКІВ
рігається у Відділі рукописних фондів та текстології Ін-ту літератури ім. Т.Шевченка НАН України (налічується бл. 1,5 тис. одиниць зберігання), інша — в архіві родини. Тв.: Твори, т. 1—6, кн. 1—9. Львів, 1994—99; Вечір. Зламана віть: Вибране. К., 1999; Вибране. К., 2003; Зібрання творів у 12-ти т., т. 1, 3, 4—5. К., 2007—10; Таборовий зошит. К., 2008; Вибрані твори. Упорядник Д. Стус. К., 2012; Листи у вічність. Донецьк, 2012. Літ.: Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. Балтимор—Торонто, 1987; Сверстюк Є. Василь Стус у житті і літературі. «Український вісник», 1987, № 7—10; Автобіографія [В. Стуса]. «Філософська і соціологічна думка», 1990, № 2; Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса. К., 1992; Не відлюбив свою тривогу ранню…: Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії. К., 1993; Овсієнко В. «Ми канемо у вічність молодими…»: Спогади товариша по нарах про Василя Стуса. «Вітчизна», 1994, № 7/8; Коцюбинська М. Поет. В кн.: Стус В. Твори, т. 1, кн. 1. Львів, 1994; Лук’яненко Л. Василь Стус: Останні дні. В кн.: Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні! К., 1994; [Короткі біографічні відомості.] В кн.: Стус В. Твори, т. 6 (додатковий), кн. 1: Листи до рідних. Львів, 1997; Зінченко А. Поділля. К., 1998; Стус Д. До ювілею поета. «Слово і час», 1998, № 1; Коцюбинська М. Василь Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації. Там само, № 6; Рябчук М. «Небіж Рільке, син Тараса» (В. Стус). В кн.: Герої та знаменитості в українській культурі. К., 1999; Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України, т. 3. К., 1999; Плачинда С. Василь Стус пішов на смерть. «Столиця», 1999, 20—25 серпня; Коцюк В. Дорога пам’яті. К., 2000; Стус Д. Життя на виріст. «Сучасність», 2003, № 12; Його ж. Василь Стус: Життя як творчість. К., 2004; Кравченко Л. Василь Стус — інтерпретатор поезії Р.-М. Рільке. Дрогобич, 2008. Д.В. Стус, В.П. Швидкий.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СТУС» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
