СПЕЦСЛУЖБИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
Спецслужби Української Народної Республіки періоду Української Центральної Ради. У березні 1918 у складі Генштабу Армії Української Народної Республіки запроваджено розвідувальний («розвідковий») відділ та підвідділ закордонного зв’язку для керва творенням військ. аташату. За наказом військ. міністра УНР від 11 квітня 1918 розвідувальний («дослідчий») відділ увійшов до 1-го генерал-квартирмейстерства Генштабу, розпочав роботу з вивчення рад. військ. сил на Дону, Кубані, розвідку по Румунії, налагодження агентурного апарату, радіорозвідки, інформаційно-аналітичної роботи. У сфері контррозвідки й захисту держ. ладу працював адміністративно-політ. відділ (департамент) ген. секретарства внутр. справ УЦР, згодом — МВС УНР. Адміністративно-політ. департамент МВС УНР мав осередки при губернських та повітових комісарах (див. Губернські комісари), до його компетенції належа-
Спецслужби Західноукраїнської Народної Республіки. Вищим органом управління військ. розвідкою виступав розвідувальний відділ Начальної команди Української Галицької армії, який включав у себе відділи: офензивної розвідки (розвідка противника); дефензивної розвідки (військ. контррозвідка); детективів та розвідників (оперативнорозшукові заходи); реєстрації ворожих сил (робота проти збройних сил Польщі); «пропагандивний» (згодом виведений зі складу розвідки). Мережа розвідувальних органів УГА включала розвідувальні відділи штабів корпусів, розвідувальні підвідділи штабів бригад, окремих розвідників, висланих за лінію фронту зі спец. завданнями, підрозділи польової розвідки, агентурну мережу, підпільні осередки на окупованих Польщею територіях, авіац. розвідку. Певні розвідувальні відомості збиралися вербувальними бюро при дипломатичних місіях Західноукраїнської Народної Республіки у Відні, Празі (Чехословаччина) та Будапешті (Угорщина). Внутр. безпеку та порядок в УГА забезпечували польова жандармерія та булавні (комендантські) сотні при командуваннях бригад і корпусів. Створена у грудні 1918 польова жандармерія УГА протидіяла розвідувальнодиверсійній діяльності противника, дезертирству, охороняла військ. об’єкти та конвої, комунікації та лінії зв’язку, підтримувала статутний порядок. Існували відділи польової жандармерії при Начальній команді УГА, штабах корпусів, бригад, окремих груп УГА.
24 червня 1919 польова жандармерія була перейменована на польову сторожу, підпорядковану Команді етапу (тилу) УГА, у складі 6-ти відділів (із корпусної та бригадної сотень кожен). У листопаді 1918 сформовано Корпус укр. держ. жандармерії (Держ. жандармерія; див. Жандармерія Західноукраїнської Народної Республіки), підпорядкований відділу публічної безпеки держ. секретаріату внутр. справ ЗУНР. Згідно із законом ЗУНР від 15 лютого 1919 Держ. жандармерія мала статус воєнізованої орг-ції із протидії шпигунству, саботажу, замахам на держ. лад і громад. спокій. Мала центр. апарат («команду»), відділи і станиці як територіальні органи (згодом — окружні та повітові команди). Із встановленням посади диктатора ЗУНР Держ. жандармерія з червня 1919 перейменована на Нар. сторожу, підпорядковану команді запілля Начальної команди УГА, згодом — військ. канцелярії диктатора Є.Петрушевича. Після переходу УГА на рад. сторону Нар. сторожа розформована. Рішенням держ. секретаріату військ. справ ЗУНР від 24 березня 1919 створена «залізнодорожна» жандармерія при «залізнодорожній» військ. управі. На «залізнодорожну» жандармерію покладалися протидія шпигунству, диверсіям на залізниці, саботажу, охорона вантажів, підтримка порядку на транспорті. Мала лінійні підрозділи на важливих станціях. Літ.: Зелик Р. Дещо про літунство УГА. «Український скиталець», 1921, № 13; Козак І. Дещо про Державну жандармерію ЗУНР. Там само, 1923, № 16—18; Ключенко О. Генеральна булава УГА. «Літопис Червоної Калини», 1931, ч. 4; Вислоцький І. Розвідча служба. В кн.: Українська Галицька армія, т. 1. Вінніпег, 1958; Козак І. Польова жандармерія УГА. Там само, т. 2. Вінніпег, 1958; Вислоцький І. Спомини розвідника з часів Першої Світової війни. Львів, 2007.
Спецслужби Української Держави. У червні 1918 у складі 1-го генерал-квартирмейстерства реорганізованого Генштабу Збройних сил Української Держави запроваджено розвідувальний відділ. Відділ мав 3 частини: із ведення розвідки у балканських країнах та Туреччині; з організації розві-
дувальної роботи в Росії та на Кавказі; зі зв’язку з арміями союзних д-в Четверного союзу. Планувалося розгорнути мережу «постійних особливих агентів за кордоном». Активна робота з розвідки та підготовки повстання проти Добровольчої армії А.Денікіна велася на Кубані з позицій дипломатичного представництва та ін. легальних установ. Розвідувальні осередки запроваджувалися при штабах армійських корпусів, д-зій, бригад. Ефективно діяла радіорозвідка, яка виявила дислокацію радянських військ «курського напряму» (див. Група військ Курського напряму). Достатні сили авіаційної розвідки мали армія та Чорномор. флот. Як важливий канал здобуття розвідданих розглядалася військ. дипломатія, органом керівництва якої був закордонний відділ Генштабу. 18 травня 1918 гетьман П.Скоропадський затвердив Закон «Про зміну існуючих законів про міліцію та утворення Державної варти». Контррозвідувальні функції було віднесено до компетенції департаменту Державної варти Української Держави. Цією роботою займався «освідомчий відділ», на який покладалися попередження, відвернення й припинення злочинів проти держ. ладу, протидія повстансько-підпільним рухам, збір інформації про політ. опозицію, профспілковий рух тощо. Осн. інструментами оперативно-розшукової діяльності слугували агентурний апарат та зовн. спостереження («філери»). Були утворені територіальні органи контррозвідки, які складалися з Київ. освідомчого відділу, губернських, міських, повітових освідомчих відділів, органів контррозвідки на транспорті та у збройних силах. Органи безпеки на залізничному транспорті складалися з 6-ти районів залізничної варти. Для підтримки безпеки у прикордонній смузі запроваджувалися «прикордонні пункти» та «особливі спостережні пункти», які взаємодіяли з Окремим корпусом кордонної охорони. Для підготовки кадрів контррозвідки були відкриті школи підвищення кваліфікації начальників освідомчих відділів та їхніх помічни-
ків, школи підвищення кваліфікації фахівців, губернські початкові школи для оперативного складу. У структурі Особистого штабу гетьмана П.Скоропадського діяв Особливий відділ, який мав збирати інформацію про змови та зловживання серед вищих урядовців, політ. партії та опозиційні рухи, небезпечні для д-ви процеси за кордоном, виконувати контрольно-інспекційні функції. До Особливого відділу входили відділення: юридичне (слідство, дізнання), інформаційне (інформаційно-аналітична робота, зовн. спостереження, агентурна робота). Розпорядження Особливого відділу були обов’язковими для правоохоронних органів, дипломатії, прикордонників. У губернії призначалися районні офіцери Особливого відділу. Літ.: Табачник Д., Вєдєнєєв Д. Репрезентанти Війська Українського. «Військо України», 1993, № 2—3; Вєдєнєєв Д. З секретною місією. «Старожитності», 1995, № 3—4; Сідак В.С. Контррозвідка останнього гетьмана. К., 1995; Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень—грудень 1918 р.). Х., 2000; Веденеев Д. Разведка Его Ясновельможности. «В мире спецслужб», 2004, № 4; Його ж. В борьбе со шпионажем и терроризмом: Из истории контрразведки гетмана Павла Скоропадского. Там само, 2004, № 5.
747 СПЕЦСЛУЖБИ
Спецслужби Української Народної Республіки періоду Директорії. Вищим органом управління військ. розвідкою та контррозвідкою виступала Розвідочна управа (управління) Гол. управління Генштабу Армії УНР у складі функціональних відділів: загального, агентурного (агентурна розвідка проти армій противників, антиурядових озброєних рухів, інформаційно-аналітична робота, організація повстанського руху в тилу противника), контррозвідувального, польової жандармерії, закордонного (управління військовою дипломатією). Існувала «школа підготовки агентури», згодом — «школа виховання розвідників» для зафронтової роботи. Розвідка Генштабу спромоглася створити агентурні позиції в штабах, частинах і тилу Червоної армії, у рад. управлінських установах, досягнула значних успіхів у розгортанні антирад. повстансько-підпільного руху.
748 СПЕЦСЛУЖБИ
У складі штабів д-зій і бригад діяли розвідувальні відділи або групи, які спиралися на агентурно-інформаційні джерела, підрозділи польової розвідки (сотні пішої розвідки, взводи кінної розвідки). Розвідувальні завдання виконувала авіація, працювали підрозділи радіорозвідки. У травні 1920 у підпорядкування Розвідочній управі переведене Інформаційне бюро Корпусу військової жандармерії (ІНФІБРО), яке стало гол. координаційним органом розвідки та контррозвідки збройних сил. Центр. осередок ІНФІБРО мав відділи: внутр. догляду (контррозвідувальне обслуговування діючої армії, її тилу, населення; спец. пропаганда і контрпропаганда), зовн. догляду (зовн. спостереження, оперативно-розшукова робота), розвідочний (зафронтова та закордонна розвідка, організація повстанського руху в тилу противника, аналітична робота) та реєстраційний (оперативний облік, оперативнотехнічні та криміналістичні заходи). Регіональними органами ІНФІБРО слугували філії штатних типів «А» (у складі відділів внутрішнього, зовнішнього догляду та реєстраційного), «Б» та «В» (у складі відділів внутрішнього, зовнішнього догляду), які створювали резидентури з агентів із числа місц. населення, на вузлових станціях, в арміях П.Врангеля та Н.Махна. Військ. аташе мали вивчати політ. ситуацію та збройні сили країн перебування, їхній військово-пром. потенціал, вести аналітичну обробку зібраної інформації в інтересах дипломатії та Генштабу, проводити акції сприяння за кордоном військ. й дипломатичному відомствам. Для проведення контррозвідувальної та військово-поліційної роботи 12 травня 1919 сформовано «Польовий курінь варти» із функціями боротьби проти шпигунства та польової жандармерії. Для забезпечення безпеки й правопорядку в діючій армії, боротьби зі злочинністю та дезертирством, захисту комунікацій та важливих об’єктів урядом УНР 14 березня 1920 створено Корпус
військ. жандармів, підпорядкований військ. міністру. Жандармерія поділялася на польову та запільну, її підрозділи на місцях підпорядковувалися військ. командуванню, губернським та повітовим комісарам. Сотні польової жандармерії існували при штабах д-зій, «польова варта» — при Корпусі січових стрільців. На політ. департамент МВС УНР і «політичні відділи» губернської й повітової адміністрацій, створені в січні 1919, покладалися завдання виявлення та припинення антидерж. діяльності з боку політ. противників УНР, протидії шпигунству, захисту держ. ладу, протидії політ. екстремізму. Керівниками політ. департаменту МВС були Г.Кульчицький, С.Михайлів, М.Чоботарів, В.Шкляр. Осн. підрозділи: відділи внутр. інформації (контррозвідувальна робота), закордонної інформації, слідчий, юридичний, прес-бюро. 1 жовтня 1919 політ. департамент перейменований на департамент політ. інформації МВС. Циркуляр МВС від 19 травня 1920 запровадив відділи політ. інформації при губернських та повітових комісарах. Департамент політ. інформації МВС включав відділи: загальний, внутрішній (контррозвідувальний), закордонний (розвідувальний), реєстраційний, пресовий, зв’язків із повстанськопідпільними формуваннями в Україні. Створений при Головній команді військ УНР Партизансько-повстанський штаб (керівник — Ю.Тютюнник) мав 2-й розвідувальний відділ у складі секцій офензиви (розвідки) та дефензиви (контррозвідки), які координували роботу розвідувальних та контррозвідувальних секцій повстанських формувань (районів) в УСРР. Лише 1921 в УСРР направлено до 900 розвідників, організаторів нелегальної роботи та повстанської боротьби, адже в Україні діяли щонайменше 42 значні повстанські формування. Літ.: Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. Х., 1924; Вєдєнєєв Д. З історії розвідки та військової дипломатії України. «Розбудова держави», 1993, № 9; Розвідка і контррозвідка України: 1917—1921 рр.: Збірник документів і матеріалів. К., 1995;
Сідак В.С. Повстансько-партизанський штаб Державного центру УНР в еміграції (1921 р.). К., 1995; З історії розвідки та контррозвідки України: 1918—1919: Збірник документів і матеріалів. К., 1996; Сідак В.С. Особливості воєнно-політичної та оперативної обстановки в УНР у 1919— 1920 рр. К., 1998; Сідак В.С., Вронська Т.В. Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина М. Чеботаріва). К., 2003; Шевченко О.І. Органи державної безпеки Київщини: 1917—2006. К., 2006.
Спецслужби Української повстанської армії — сукупність спеціальних органів, які здійснювали розвідувально-диверсійне, контррозвідувальне та військово-поліцейське забезпечення бойової діяльності укр. повстанського руху під політ. проводом Організації українських націоналістів (С.Бандери). Розвідувально-диверсійна діяльність УПА. У листопаді 1943 у складі Гол. військ. штабу Української повстанської армії виник розвідувальний відділ як керівний орган розвідувальної справи, на який покладалося «зосередження, розпрацювання і використання усього розвідочного і контррозвідувального матеріалу». У «Вказівках до праці військових штабів» (23 січня 1944) до їхніх функцій відносилося «збирання відомостей про ворога, розміщення, силу і заміри, щоби могти своєчасно повідомити командира про небезпеку, яка грозить власним частинам». Наказом Гол. військ. штабу (23 січня 1944) вводилася уніфікована структура штабів з’єднань УПА, при цьому штаби військ. округ і тактичних відтинків мали розвідувальні відділи. На нижчих організаційнотактичних рівнях структура розвідувальних органів визначалася на розсуд польових командирів. Так, у штабі групи УПА «Захід» (квітень 1945) розвідувальному відділу підлягали начальники розвідки військ. округ, а тим — командири розвідки куренів і сотень. Військ. округа «Буг-2» (у 1945) мала відділ розвідки (начальник, інструктор, 8—10 зв’язкових для контактів із командирами розвідки куренів та повітовими інформаторами).
До більшості куренів УПА входили апарати польової розвідки: «спеціальних старшин з розвідки» (визначали завдання, сили та засоби розвідки, узагальнювали інформацію про противника), «штабна розвідка» (курінь «Гребінки» УПА «Північ», 1943), розвідувальні підрозділи куренів силою у 20—30 багнетів (Прикарпаття, серпень 1944). Наказ Гол. військ. штабу УПА (18 жовтня 1943) звертав увагу на необхідність ретельної розвідувальної підготовки при організації бойових операцій силами кількох підрозділів. Спостерігалися випадки застосування тех. розвідки (підслуховування радіотелефонних переговорів). Розвідувально-диверсійна підготовка входила до програм навчання старшинських (офіцерських) та підстаршинських шкіл УПА. У навчанні використовувалися статут Армії УНР 1921, рад. бойові статути та інструкції з партизанської війни. Розроблялися численні навч. матеріали з підривної справи та інженерної розвідки. Широка підтримка УПА місцевим населенням сприяла агентурній розвідці. Повстанська розвідка застосовувала певні оперативні комбінації для створення агентурних позицій у ворожому середовищі. Ефективність розвідки повстанців не раз відзначали її противники. За даними 2-го партизан. з’єднання в Рівнен. обл. (15 грудня 1943), розвідка УПА спромоглася створити широку агентурну мережу, що охопила майже всі села. При надбанні оперативних джерел перевага надавалася залученню до співробітництва представників рад. адміністрації, учасників партизан. загонів. Значна увага приділялася диверсійним заходам: у 1944 повстанці здійснили 134 диверсії на залізницях, підірвали 13 і спалили 15 залізничних та 12 шосейних мостів, у 1-му півріччі 1945 — 212 диверсій на залізницях, шосе, лініях зв’язку. УПА мала й «відділи особливого призначення» з диверсійно-терористичної діяльності, охорони керівного складу повстанців, виконання відповідальних доручень командування.
Контррозвідувальний захист в УПА. Докладалися зусилля до забезпечення внутр. безпеки, захисту військ. таємниці, підтримки внутр. порядку як важливих чинників високої боєздатності. Спец. органом контррозвідувального захисту була Служба безпеки (див. Служба безпеки ОУН). Завдання Служби безпеки: виявлення і ліквідація рад. агентури, яка занурюється до підпілля, створення агентурних позицій у рад. партизан. загонах, розкладницька робота серед них, підготовка агентури для вкорінення до органів рад. влади, держ. безпеки і міліції. Апарат Служби безпеки здійснював контррозвідувальне забезпечення конспіративних ліній зв’язку. Всі вояки, незалежно від службового становища, зобов’язувалися співпрацювати зі Службою безпеки, командири і провідники, які приймали нових учасників УПА без попередньої перевірки їх Службою безпеки, прирівнювалися до «явних ворогів». Мережа органів Служби безпеки будувалася відповідно до структури військово-адм. поділу УПА. Коменданту запілля підлягала референтура Служби безпеки, останній — референтури військ. округ, військ. надрайонів і районів. Робилися спроби запровадити певний штатний розклад референтур Служби безпеки військово-територіальних одиниць. Для здійснення контррозвідувальних функцій застосовувалася «контррозвідча агентура», яка насаджувалася при всіх самостійних бойових підрозділах, підрозділах забезпечення і штабах із розрахунку одне оперативне джерело на рій (8—10 вояків). Повстанські підрозділи рясно інфільтрували контррозвідчою агентурою. Так, у сотнях «Негуса» і «Макса» з’єднання «Богун» (УПА «Північ») із 220 стрільців до інформаційної мережі Служби безпеки залучили 26 осіб. Негативною стороною діяльності Служби безпеки УПА стали неадекватні оперативній обстановці фізичні «чистки» повстанців, котрі знекровлювали повстанський рух та полегшували його розкладення рад. силовими структурами. Із кінця 1943 Служба безпеки була виведена зі скла-
ду УПА і діяла в територіальній мережі підпілля ОУН (див. Боївка Служби безпеки). Надалі функції контррозвідки покладалися на 4-й (персональний) відділ штабів УПА. Військово-польова жандармерія УПА. У вересні 1943 запроваджено військово-польову жандармерію УПА. При Гол. військ. штабі УПА діяли начальник жандармерії (із заступниками з контррозвідки та із боротьби з дезертирством), слідча група військово-польової жандармерії (5—6 співробітників), при членах Гол. військ. штабу — охоронні групи по 3— 4 жандарми. При штабах військ. округ жандармерія нараховувала 30—35 осіб для охорони посадових осіб штабу, мала слідчу групу. Жандармерія куреня (7— 10 осіб) складалася з начальника, двох його помічників, а рядові жандарми розподілялися по сотнях. До 1944 військово-польова жандармерія підлягала референтам Служби безпеки в УПА, згодом — виділена в окремий орган, підпорядковувалася командувачам військ. округ УПА. Начальник жандармерії куреня підпорядковувався курінному командиру, згодом — начальнику жандармерії військ. округи УПА. Для професійної підготовки існували «військовий» та «слідчо-поліційний» вишколи. Прагнення до запозичення професійних методів держ. спецслужб наближало спецслужби повстанського руху до рівня держ. спецслужб, свідчило про намір кер-ва перетворити УПА на зародок збройних сил Укр. держави. Літ.: Мірчук П. Українська повстанська армія: 1942—1952. Мюнхен, 1953; Tys-Krokhmaliuk U. UPA Warfare in Ukraine: Strategical, Tactical and Organizational Problems of Ukranian Resistance in World War II. New York, 1972; Sodol P. UPA: They fought Hitler and Stalin. New York, 1987; Кентій А.В. Українська повстанська армія в 1944—1945 рр. К., 1999; Вєдєнєєв Д.В. Контррозвідувальне забезпечення в Українській повстанській армії. В кн.: Сторінки воєнної історії, вип. 4. К., 2000; Ткаченко С.Н. Повстанческая армия (тактика борьбы). Минск, 2000; Вєдєнєєв Д.В. Військово-польова жандармерія — спеціальний орган Української повстанської армії. «Воєнна історія», 2002, № 5—6; Його ж. Розві-
749 СПЕЦСЛУЖБИ
750 СПИСОК
дувальна діяльність Української повстанської армії (1943—1945 рр.). В кн.: Проблеми історії України, вип. 10. К., 2003; Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Меч і тризуб: Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА (1920—1945). К., 2006; Їх же. «Повстанська розвідка діє точно і відважно…»: Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА: 1940— 1950-ті роки. К., 2006. Д.В. Вєдєнєєв.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СПЕЦСЛУЖБИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
