РИМ СТАРОДАВНІЙ — одна із провідних д-в Стародавнього світу, що отримала свою назву за гол. містом (Рим; лат. — Roma), заснованим, як передає легенда, 753 до н. е. братами-близнюками Ромулом і Ремом на лівому березі р. Тибр (25 км від узбережжя Тірренського моря). Ядро міста становили поселення племен латинів і сабінів, за визначального впливу етрусків у його ранній історії. Поняття «Стародавній Рим» не лише умовне, а й змінне. Якщо в 6—4 ст. до н. е. Р.С. включав центр. частину Апеннінського п-ова, то від кінця 3 ст. до
н. е. це вже наймогутніша д-ва Зх. Середземномор’я, а в 1— 2 ст. — гігантська імперія, яка обіймала чималі території Зх. і Пд.-Сх. Європи, Пн. Африки та Зх. Азії, у т. ч. все Середземномор’я. Осн. періоди історії Р.С.: царський період (753— 510/09 до н. е.); республіка (510/09 — 30 або 27 до н. е.); імперія (30 або 27 до н. е. — 476), у цьому періоді виділяють принципат (30 або 27 до н. е. — 193), кризу 3 ст. н. е. (193—284), домінат (284—476). У царський період завершився перехід від первіснообщинного сусп-ва до класового устрою. З’явилася д-ва із притаманними їй інститутами, виникло рабство. Відображенням цього розвитку стала реформа царя Сервія Туллія (6 ст. до н. е.), котрий розділив усе вільне населення Риму, здатне носити зброю, на 6 класів за майновим цензом, а також включив плебеїв до складу рим. народу (populus romanus). Внаслідок цього соціальне становище рим. громадянства визначалося не лише належністю до роду, а й багатством. Із вигнанням бл. 510 до н. е. етруського царя Тарквінія Гордого римляни здобули держ. незалежність у формі аристократичної республіки. В епоху республіки (510/09 — 30 або 27 до н. е.) осн. органами держ. влади в Римі були коміції (нар. збори), магістратури (держ. посади) та сенат. Формально вищим органом влади були коміції, де проходили вибори службових осіб і приймалися чи відкидалися нові законопроекти. Виконання обов’язків, пов’язаних із магістратурою, вважалося не службою, а пошаною, честю. Тому всі магістратури в Римі були безоплатними та щорічно переобиралися. Крім диктатури, усі магістратури були колегіальними. Фактично провідну роль в управлінні д-вою відігравав сенат, членами якого були колишні магістрати. Він затверджував постанови нар. зборів, відав держ. майном і фінансами, зовн. політикою, військ. справами, питаннями релігії і культу, наглядав за внутр. безпекою. Для внутрішньополіт. розвитку ранньоресп. періоду (бл. 510 — 287 до н. е.) була характерна т. зв. боротьба станів, котру вели вільні, проте безправні, плебеї проти привіле-
йованої верстви патриціїв. В її ході плебеям вдалося досягти від патриціїв значних поступок: наділення землею, писаного законодавства, доступу до політ. посад, нар. трибунату, відміни боргового рабства; результатом цієї боротьби стало формування рим. антич. громадян. общини, що стала основою всієї подальшої історії Риму. 287 до н. е. всі рішення, що приймалися плебейськими коміціями, набули законодавчої сили. Таким чином, патриції разом із верхівкою плебеїв утворили новий соціально привілейований стан — нобілітет. У зовнішньополіт. сфері Р.С. досяг гегемонії над сусідніми племенами й народами. Незважаючи на скрутне становище, в якому опинилися римляни 390 до н. е. внаслідок вторгнення галлів, їм вдалося до 265 до н. е. в результаті війн з етрусками, еквами, вольсками, самнітами, латинами та грец. містами Пд. Італії завоювати майже весь Апеннінський п-ів. У пізньоресп. період загарбницькі інтереси Р.С. поширилися за межі Італії (287—31 до н. е.). У ході трьох Пунічних війн (264—241 до н. е.; 218—201 до н. е.; 149—146 до н. е.) римляни здобули перемогу над своїм наймогутнішим суперником у Зх. Середземномор’ї — Карфагеном; вони анексували Сицилію, Сардинію та Корсику (перші рим. провінції), завоювали долину р. По, узбережжя Лігурії, Іспанію і зруйнували Карфаген. Одночасно розпочалася рим. експансія в Сх. Середземномор’ї, війни в Іллірії (229—228 до н. е., 219 до н. е.) і Македонії (215—205 до н. е.; 200—197 до н. е.; 171—167 до н. е.). Кульмінацією війн на Сході стали перемоги над царем д-ви Селевкідів Антіохом III Великим (190 до н. е.), Етолійським (189 до н. е.) та Ахейським союзами (146 до н. е. — зруйнування Корінфа; Греція). Внаслідок завоювання цих обширних регіонів зросла військ. і політ. могутність Р.С. Раби перетворилися на вирішальний фактор антич. способу вир-ва: рим. рабовласницьке сусп-во бл. серед. 2 ст. до н. е. досягло класичної форми. Одночасно з тим відбувалося зубожіння плебейських верств; вільні італ. селяни, котрі до цього часу становили основу екон. і військ.
могутності рим. д-ви, мігрували в міста і поповнювали собою армію люмпенів, які не мали жодної власності й жили за рахунок соціуму. Суспільно-екон. розвиток загострив соціальні суперечності та привів до демократ. рухів (Гракхи), повстань рабів (Евн, Сальвій, Спартак) та глибокої кризи респ. устрою. Подальші агресивні війни в Галлії, Африці, Понті (із Мітрідатом VI Євпатором), а також необхідність відбиття вторгнення кімврів і тевтонів обумовили створення професійного війська Гаєм Марієм (105 до н. е.), що спричинило загострення кризи. Всередині правлячого класу розгорілася запекла боротьба між оптиматами і популярами. Громадян. війна між Марієм і Суллою, 1-й і 2-й тріумвірати, надзвичайні повноваження Помпея та диктатура Цезаря чітко продемонстрували нездатність правлячого класу зламати владу сенату, що став реакційним. Стало очевидним, що нобілітет уже не в змозі керувати респ. методами рим. д-вою, що вийшла далеко за межі Р.С. та Італії. У даний істор. момент лише диктатура могла гарантувати міцність влади пануючого класу і стримувати натиск маси рабів та незаможного вільного населення. Республіка поступилася місцем авторитарній формі держ. устрою — імперії. Першим рим. імператором став Октавіан Август (27 до н. е. — 14 н. е.), держ. лад, який він встановив, було названо принципатом. Хоча 27 до н. е. Октавіан Август проголосив відновлення республіки, принципат фактично був монархією, адже при збереженні старих респ. магістратур влада зосереджувалася в руках однієї людини — принцепса сенату, що користувався вищим авторитетом і мав верховну військ. владу — імперій (imperium). Звідси — «імператор» як частина титулатури принцепса, що включала також імена «Цезар» і «Август». Імператори мали пожиттєву трибунську владу, звання верховного жерця (понтифіка), за бажання отримували звання консула, проконсула, цензора, на свій розсуд вели внутр. політику, видавали закони. Під їхнім особистим контролем перебували провінції, у котрих стояли легіони, скарбниця
201 РИМ
202 РИМ
(фіск), карбування золотої і срібної монети, призначення військ. командирів і управлінського апарату, який все більше ускладнювався. Сенат, що офіційно вважався верховним органом д-ви, мав швидше почесні, ніж реальні права: кер-во (хоча і під контролем імператора) провінціями, які не мали війська, карбування мідної монети, затвердження деяких законів і нових імператорів, котрі або призначалися попередниками, які їх усиновили, або ж приходили до влади в результаті перемоги в громадян. війнах між претендентами на престол. У 1 ст. утворився бюрократичний апарат імперії. Влада імператора спиралася на регулярну армію та імператорську гвардію (преторіанців). Зовн. політика наступників Октавіана Августа, незважаючи на відсутність великих загарбницьких війн, у цілому мала агресивний характер. До складу ім-
перії були включені прикордонні області (Реція, Норік, Паннонія), крім того, були анексовані нові території (Каппадокія, Іллірія, Мавританія, Британія, Фракія). Для забезпечення кордону від нападів сусідніх племен він був на значній відстані укріплений. За імп. Траяна (98—117) Рим. імперія досягла максимального територіального зростання. Одним із найважливіших проявів імперської екон. політики був підрив госп-ва провінцій. Провінції були незадоволені розмірами податків, що стягувалися з них, набором воїнів у допоміжні частини. Ця політика стала причиною ряду повстань підкорених народів (17—24 — повстання Такфарината в Пн. Африці, 60—61 — рух Боудіки в Британії, 66—70 — Іудейська війна, 68—69 — повстання Гая Юлія Цивіліса в Галлії та ін.). Наступним важливим зовнішньополіт. завданням Рим.
імперії було відбиття натиску парфян і різноманітних герм. племінних союзів (маркоманів, квадів), що все більше посилювався із 2 ст. Починаючи з Марка Аврелія (161—180), багато хто з імператорів намагався стабілізувати нестійке становище шляхом переселення переможених народностей на територію Рим. імперії. Колонат, що виник унаслідок нерентабельності рабської праці у великих помістях, в епоху принципату отримав ще більше розповсюдження. Соціальні низи Рим. імперії становили сприятливий ґрунт для містеріальних культів, що поширювалися зі Сходу (культи Ізіди, Мітри, сирійські та малоазійські релігії). Саме в цьому живильному середовищі зміцніло, незважаючи на численні репресії з боку д-ви, християнство, яке виникло в 1 ст. і розвинулось у світ. релігію. Заг. криза антич. вироб. від-
носин, що охопила Рим. імперію в 3 ст., характеризувалася, особливо на Заході, занепадом антич. міськ. способу вир-ва за одночасного посилення значення способів вир-ва, не пов’язаних із міською власністю, насамперед крупнопомісного госп-ва. Заг. криза проявлялася в частій зміні імператорів, поширенні боротьби проти рим. панування в Галлії та Пн. Іспанії, у зростанні неспроможності відбивати військ. напади сусідніх племен і д-в, а також у тимчасовому відпадінні від Р.С. Галлії та Пальміри, що утворили в результаті незадоволення рим. центр. владою самостійні д-ви. У період Пізньої Рим. імперії, або в епоху домінату (284—476), імператору Діоклетіану (284— 305) вперше вдалося знову зміцнити панування аристократії шляхом встановлення абсолютної і сильної центр. монархічної влади, остаточне оформлення якої відбулося за його наступника Константина I Великого (305—37). Однак і він не спромігся подолати загальну кризу. Держ. діяльність Константина I Великого була продовженням осн. напрямів політики Діоклетіана; її результатом було поступове закріплення значної маси вільних людей за їхнім місцепроживанням з метою забезпечити регулярні збори податків в імперії. У сільс. госп-ві працю рабів і дрібних вільних власників замінила праця колонів: про їх закріплення за землею Константин I видав наказ у жовтні 332. Місто Рим ще за Діоклетіана втратило своє значення столиці д-ви й резиденції імператорів. Враховуючи екон. значення і культ. перевагу сх. провінцій, Константин I прийняв рішення перенести на Схід столицю Рим. імперії. Місцем для нової столиці було обрано давньогрец. місто Візантій на березі протоки Босфор. Нова столиця була заснована 330 і отримала назву Константинополя. Громадян. війни, численні узурпації та соціальні рухи в 4 ст. показали всю глибину занепаду Рим. імперії, засобом протидії якому уявлявся поділ імперії на 2 частини — Західну і Східну. Це остаточно відбулося під кінець правління Феодосія I Великого 395. До 5 ст. ситуація в імперії стала катастрофічною. Все часті-
ше відбувалися напади варварських племен, пограбування Італії і самого Риму. 24 серпня 410 король вестготів Аларіх I здобув і пограбував Рим, ворота котрого відкрили раби. У червні 455 Рим був захоплений вандалами Гейзеріха, які піддали місто страшному розоренню, що тривало два тижні. 476 вождь герм. найманців Одоакр усунув від влади останнього римського імператора — 16-літнього Ромула Августула, відіславши знаки імператорської влади (корону і пурпурову мантію) до Константинополя. Цим було покладено кінець існуванню Зх. Рим. імперії. Сх. Рим. імперія, під назвою Візантія, існувала ще бл. 1 тис. років. Епоха Р.С. займає особливе місце в історії Європи. То був час, коли закладались основи всього її подальшого розвитку, коли цивілізація, яка формувалася в Зх. Середземномор’ї, справляла все більший вплив не лише на Середземномор’я, а й на віддалені регіони Європи, Азії та Африки. Рим створив свою оригінальну цивілізацію, що базувалася на особливій системі цінностей, котрі сформувалися в рим. громадян. общині у зв’язку зі специфікою її істор. розвитку. До таких особливостей належали встановлення респ. форми правління в результаті боротьби патриціїв і плебеїв і майже безперервні війни Риму, що перетворили його з невеликого італ. міста на столицю величезної д-ви. Під впливом цих факторів формувались ідеологія і система цінностей рим. громадян. Її визначав, насамперед, патріотизм — уявлення про особливу богообраність рим. народу і самою долею призначені йому перемоги, про Рим як найвищу цінність, про обов’язок громадянина служити йому всіма силами. Для цього громадянин мав бути відважним, стійким, чесним, вірним, поміркованим у способі життя, здатним підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому закону і встановленому порядками звичаю в мирний час, шанувати богів — покровителів своїх сімей, сільс. общин і самого Риму. У Р.С. була здійснена грандіозна спроба з’єднання Заходу і
Сходу в єдиній цивілізації, подолання роз’єднаності народів і традицій у великому культ. синтезі, що виявив, наскільки плідними є взаємодія і взаємопроникнення к-р. Одним із результатів такого синтезу стало виникнення християнства, що зародилося як релігія невеликої общини на окраїні рим. світу і поступово перетворилося на світ. релігію. Справами, гідними римлянина, особливо представників знаті, визнавалися політика, війна, землеробство, розробка права (цивільного і сакрального) та історіографія. На цій основі формувалася рання к-ра Риму. Іноз. впливи, насамперед грецькі, що проникали через грец. міста півдня сучасної Італії, а потім — безпосередньо із Греції та Малої Азії, сприймалися лише настільки, наскільки вони не суперечили рим. системі цінностей, або перероблялися у відповідності до неї. У свою чергу, рим. к-ра за часів свого розквіту справляла великий вплив на подальший розвиток Європи. Це стосується і рим. права. Справедливо стверджують, що рим. право — одна з опор європ. цивілізації. Лат. слово lex означає «обов’язок», «те, що зобов’язує». Ця сама ідея лежить в основі ще одного наріжного каменя рим. правної системи — pactum, договору. Відколи його вільно уклали обидві сторони — із комерційних, шлюбних чи політ. причин — умови договору зобов’язують усіх сторін дотримуватись їх. Римляни знали, що панування закону забезпечує добре врядування, комерційну довіру, впорядковане суспільство. Літ.: Культура Древнего Рима, т. 1—2. М., 1985; Ковалев С.И. История Рима. Л., 1986; История Европы, т. 1. М., 1988; Бартошек М. Римское право: Понятия. Термины. Определения. М., 1989; Дейвіс Н. Європа: Історія. К., 2000; Моммзен Т. История Рима, т. 1—5. М., 2005; Брис К. История Италии. СПб., 2008. М.О. Рудь.
203 РИМ
Стародавній Рим і Північне Причорномор’я. Первинним поштовхом для поширення рим. впливу на античні осередки пн. узбережжя Чорного моря стали Мітрідатові війни (89—63 до н. е.). Після ос-
204 РИМ
таточної поразки понтійського царя Мітрідата VI Євпатора та його самогубства в Пантікапеї володарі Боспорського царства отримали статус «друзів римського народу», однак проводили доволі самостійну політику. Незрозумілим для цього періоду є статус полісів Пн.-Зх. Причорномор’я (Тіра, Ольвія), що також входили до коаліції, створеної Мітрідатом VI. Достеменно відомо, що близько серед. 1 ст. до н. е. Ольвія зазнала нищівного погрому від гетів, очолюваних царем Буребістою. Докорінні зміни у ставленні Риму до регіону розпочалися близько рубежу ер, коли кордон рим. володінь встановився по Дунаю, а особливо — після завоювання Дакії на поч. 2 ст. Римляни стали вбачати у північнопричорномор. осередках опорні пункти, що давали змогу контролювати переміщення східноєвроп. варварів у бік дунайського кордону. Відповідно у полісах Пн.-Зх. Причорномор’я були розміщені рим. гарнізони, а їхні порти використовувалися для базування рим. флоту. Дещо інакшою була ситуація в Тавриці, де осн. канва воєнно-політ. подій була пов’язана із боротьбою між Боспорським царством і Херсонесом Таврійським. Не бажаючи посилення Боспору, римляни надавали херсонеситам усіляку допомогу (фінансову, дипломатичну, військову) в діях як проти боспорських військ, так і проти варварів. Проте і з Боспором Рим намагався підтримувати дружні стосунки, про що свідчить ціла низка спільних воєнних акцій, зокрема — зміцнення контролю
над пд. узбережжям Криму (традиційним промислом для населення цього регіону було піратство, тож римсько-боспорські заходи мали забезпечити безпеку мореплавства). У питанні щодо адміністративно-політ. моделей взаємовідносин Риму з північнопричорномор. осередками варто розрізняти юридичний та фактичний аспекти. Юридично як Боспорське царство, так і Херсонес Таврійський і поліси Пн.-Зх. Причорномор’я, залишалися самостійними держ. утвореннями. Однак, якщо Боспор, навіть у статусі клієнтської д-ви, далеко не завжди діяв у руслі рим. політики, то решта осередків Пн. Причорномор’я були в більш жорсткому підпорядкуванні. Зокрема, їхня зовн. політика визначалася постановами імператорів і легатів провінції Нижня Мезія. Поширеною практикою було надання статусу рим. громадян представникам еліти північнопричорномор. осередків.
Оскільки із цих представників формувалися органи місц. влади, то в такий спосіб рим. адміністрація мала можливість безпосереднього впливу не лише на зовнішню, а й на внутр. політику полісів. Доволі складними були екон. взаємовідносини, адже, попри привілеї щодо сплати податків та мит, населення регіону виконувало доволі обтяжливі фіскальні зобов’язання, зокрема — мало утримувати на власний кошт рим. гарнізони та допоміжні військ. контингенти; контролювали римляни й карбування монети. Вагомим важелем впливу були розташовані в регіоні рим. війська, які діяли лише за розпорядженнями імперської адміністрації. Таким чином, залишаючись де-юре автономними, більшість північнопричорномор. д-в перебували де-факто в адм. та екон. підпорядкуванні Риму. Однак у цілому рим. військ. присутність сприяла стабілізації обстановки в регіоні та забезпечила захист еллінських осередків від варварів. Непересічне значення мала інтеграція Пн. Причорномор’я в систему екон. зв’язків імперії; протягом 2-ї пол. 1 — 1-ї пол. 3 ст. спостерігається черговий період розквіту. Ця система була зламана подіями Готських (Скіфських) війн (232—70). Ще на самому початку цих війн рим. гарнізони були виведені з Пн. Причорномор’я та переведені на дунайський кордон. Тож північнопричорномор. міста (окрім Херсонеса Таврійського), фактично кинуті напризволяще, стали легкою здобиччю варварів, а їхні порти останні використовували як бази для здійснення мор. набігів на Балкани та Малу Азію. За наслідками Готських війн характер рим. політики в регіоні докорінним чином змінився, адже вона була переорієнтована на впорядкування взаємовідносин із варварами Пд.-Сх. Європи. Значна частина останніх (готи та підлеглі їм східногерм. племена, дакійські племена костобоків та карпів, іраномовні кочовики-сармати, зокрема алани) були зв’язані з імперією федератськими угодами. Такі угоди мали на увазі не лише військово-політ.
античную эпоху (экономика и социальные отношения). К., 1993; Його ж. Херсонес Таврический и Римская империя. К., 1994; Щукин М.Б. На рубеже эр. СПб., 1994; Зубарь В.М., Сон Н.А. Греки и римляне в Нижнем Поднестровье. К., 1996; Кадеев В.И. Херсонес Таврический: Быт и культура. Х., 1996; Давня історія України, т. 2—3. К., 1998—2000; Русяева А.С. Ольвия Понтийская: Город счастья и печали. К., 2004; Щукин М.Б. Готский путь. СПб., 2004. Є.В. Синиця.
зобов’язання, а й екон. стосунки. Ішлося не тільки про прямі виплати (грошові та натуральні — харчами й ремісничими виробами), і навіть не про жваві торг. відносини. Більш суттєвими були запозичення варварами технологій (агрикультурних, ковальських, гончарних тощо), що позитивно вплинуло на економіку варварських сусп-в регіону. Унаочненням якісно нових технологічних та екон. можливостей є яскраві матеріали т. зв. провінційно-рим. археол. культур 3— 5 ст. (черняхівської культури та карпатських курганів культури). Екон. зростання та певні зовнішньополіт. орієнтири привели до суттєвих соціальних зрушень, які, у свою чергу, викликали до життя складні потестарні, чи то ранньодерж. осередки, найбільш відомим з яких є т. зв. д-ва Германаріха, очолювана готськими королями з роду Амалів. Відносну стабільність у регіоні, що панувала близько століття, порушила навала гунів (375). Варварифедерати шукали порятунку по імперський бік Дунайського лімесу, а переважна більшість міст пн. узбережжя Чорного моря (окрім Херсонеса Таврійського та Пантікапея) внаслідок гунських погромів остаточно припинили існування. Щоправда, зв’язки Сх. Рим. імперії із центрами, які пережили гунську навалу, зберігалися, що на початку середньовіччя сприяло їхній інтеграції в адм. систему Візантії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РИМ СТАРОДАВНІЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
