ПОСТМОДЕРНІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ — зміни у світобаченні, методології істор. пізнання, тематиці істор. досліджень під впливом широкої культ. течії, яка охопила в останні десятиріччя 20 ст. філософію, естетику, мист-во й науку. Постмодернізм виник як художнє явище в серед. 1950-х рр. у США в арх-рі, скульптурі й живописі, а потім швидко поширився на літературу, муз. мист-во й науку. Постмодерністський умонастрій відображає розчарування в ідеалах і цінностях Відродження і Просвітництва (див. Просвітництва доба) з їх вірою в прогрес, розум, безмежність людських можливостей, стверджує свідому орієнтацію на еклектичність, мозаїчність, іронічність, ігровий стиль, пародійне переосмислення традицій, подолання меж між мист-вом та повсякденним життям. У буквальному сенсі постмодернізм — це те, що слідує за сучасною епохою (модернізмом) і пов’язане з осмисленням стильових змін у світ. худож. к-рі. Термін «постмодернізм» уперше було вжито в праці Р.Панвіца «Криза європейської культури» (1914). 1934 літературознавець
440 ПОСТМОДЕРНІЗМ
Ф. де Онис використав його для окреслення поетичної реакції на модернізм («Антологія іспанської та латиноамериканської поезії»). А.Дж.Тойнбі в праці «Дослідження історії» (1947) надав йому культурологічного сенсу, поєднавши з кінцем зх. панування в релігії та к-рі. Х.Кокс у 1970-ті рр. запровадив його до теології. Зх. політологи (Ю.Габермас, З.Бауман, Д.Белл) трактують його як культ. підсумок неоконсерватизму і символ постіндустріального суспільства, що виразився в тотальному конформізмі. У політ. к-рі — це розвиток форм постутопічної політ. думки, у філософії — торжество постметафізики, постраціоналізму, постемпіризму, в етиці — постгуманізму, моральної амбівалентності людини, у мист-ві — стиль повернення до краси як реальності. Популярність цей термін здобув завдяки Ч.Дженксу та його книзі «Мова архітектури постмодернізму» (1977). Проте постмодернізм як інтелектуальне явище спирається на здобутки новочасної науки, пов’язаної з дослідженням процесів пізнання і мислення. Для його становлення велике значення мало різнобічне осмислення ніцшеанства, марксизму і фрейдизму. Драматичні колізії сусп. розвитку у 20 ст., нові наук. відкриття спричинили «крах світогляду», заснованого на ідеї прогресу, спонукали вчених до аналізу фундаментальних підстав людського мислення і соціальної практики, що поклав початок «ери невизначеності» і «народження нового світу» (Ж.Рюс). Дослідження амер. наукознавців серед. 20 ст. привели до появи «постнекласичного наукового мислення» (Т.Кун, С.Тулмін, П.Фейєрабенд, І.Лакатос), за яким наук. знання набуло «парадигмального» статусу й було знято проблему «наукової істини». Здобутки мовознавців у вивченні і функціонуванні мови, що отримали назву «лінгвістичного звороту», довели, що мова в житті людей виконує подвійну роль — дає змогу пізнавати світ і, водночас, спотворює його. У 1960— 70-ті рр. зусиллями переважно франц. філософів і літературознавців було створено теор. підставу постмодернізму — постструктуралізм (Ж.Дерріда, Ж.Ла-
кан, М.Фуко, Ж.Бодріяр, Р.Барт, Ф.Ліотар, Ж.Делюз, Ю.Кристєва, Єльська школа), який орієнтував дослідників на семіотичне трактування реального світу, відкинув об’єктивність, логічність і верифікованість наук. пізнання, суб’єктивізував і релятивізував знання як таке, відкинув т. зв. метаоповіді — заг. теорії розвитку сусп-ва. Одночасно було запропоновано метод пізнання — «деконструкцію», який полягає в «декодуванні» смислів, вкладених автором у свій текст. Філософські узагальнення ситуації постмодерну кінця 20 ст. подав амер. соціальний філософ Ф.Джеймсон («Постмодернізм або культурна логіка пізнього капіталізму», 1991), який нерозривно поєднав епістемологічні операції здобуття й представлення знання з історично-культ. обставинами буття їх творця. Постмодерністське мислення характеризується неможливістю представлення цілісної картини світу як такої, оскільки вона завжди обмежена образом, що сформувався в минулому або поширений у даний час. Ф.Джеймсон визначив 5 категорій, які складають комплекс інтерпретативних операцій у процесі пізнання: історія, текст, оповідь, тотальність і репрезентація. Історія завжди служить смисловим виміром теперішнього, фрагментаризуючи його внаслідок соціального досвіду і позиції різних індивідів, створює неподоланні рамки — обрії та форми нашого теперішнього знання. Текст (будь-яка людська репрезентація є текстом) виступає структуралістським феноменом, який можна вважати оповіддю (нарацією), що зводить в одне ціле історичне та соціальне у свідомості суб’єкта й дає йому можливість об’єктивізувати свою суб’єктивність у рамках доступного семантичного і семіотичного поля (дискурсу). Оповідь виступає гол. функцією людського мислення і є наскрізь історичною. Соціальна тотальність надає повну визначеність усім індивідуальним репрезентаціям, немислимим без соціального середовища. Підхід, заданий таким тлумаченням пізнання і мислення, накреслив епістемологічний шлях пізнання минулого: деконструкцію історичності та соціальності, представленої в усіх тек-
стах (документах, творах, виступах, матеріальних пам’ятках тощо), і реконструкцію деконструкції в нових умовах суб’єктивності, що в підсумку дає нове, глибше знання про минуле. Водночас цей підхід підкреслює релятивність отриманого знання, зумовленого історично-соціальними обставинами його творця. Звідси випливає найважливіше положення постмодернізму про нетотожність тексту і ненадійність знання, що отримується з допомогою мови, а значить, як наслідок, — проблематичність тієї картини дійсності — епістеми (за М.Фуко), що існує в ту чи ін. істор. епоху й у різних мовнокульт. середовищах. А весь сучасний світ складається із «симулякрів» (знань, що втратили зв’язок із соціальною реальністю), котрі не мають підстав у жодній реальності, окрім власної, і творять штучний світ самоспіввідносних знаків. Епістемологія постмодернізму ґрунтується на кількох гол. положеннях: дефундаменталізмі — відмові від пошуків основоположних підстав буття і знань; фрагментарності як способі представлення будь-яких знань, що відносно наближені до реальності тільки в конкретній істор. та культ. ситуації, і плюралістичні; конструктивізмі — способі представлення світу в певних соціальних і лінгвістичних конструкціях, визначених конкретними соціальними процесами, ідеологічним вибором учасників й структурою владних відносин. У галузі науки постмодернізм на зміну детермінізму, універсальності, визначеності й спрямованості розвитку запроваджує категорії нелінійності, невизначеності, багатоваріантності. У ній відбувається примирення із плюралістичною природою світу та її неминучим наслідком — амбівалентністю й випадковістю людського існування. Методологічні висновки, що випливали з постмодерністського підходу, є водночас оптимістичними та песимістичними для історичної науки. Наскрізь істор. характер постмодерністського бачення світу створював сприятливі можливості для глибшого проникнення у свідомість людей минулого й визначав цю свідомість гол. рушієм сусп. практики. З другого боку, різке зростання
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// розрізненні між тим, як «історія робиться», як відображується у свідомості сучасників та істор. документах, і тим, як вона реконструюється істориком. Це спричинило зміну об’єкта та предмета досліджень, спрямувавши увагу дослідників на сферу свідомості, інтелекту, культ. феноменів. У центрі уваги опинилися такі явища, як «історія ментальностей», історія «ціннісних орієнтацій», людських бажань і прагнень, історія повсякденності, інтелектуальної діяльності, або того пласту свідомісних процесів, що отримали назву «внутрішньої історії», на відміну від подієвої, «зовнішньої». Методологічні елементи такої «нової історії» були сформульовані й апробовані в творчості засновників Анналів школи і розвинуті представниками її третього й четвертого поколінь. Таку зміну орієнтації істор. досліджень почали називати «критичним зворотом», безпідставно асоціюючи її із «кризою історіографії» в цілому. У 1970—80-ті рр. «нова історія» набула популярності серед істориків багатьох країн світу, а сигналом для цього послужила творчість зх. істориків, що дали взірці культ. феноменів минулого як на рівні макро-, так і мікроісторії. Серед найбільш резонансних праць були дослідження французів Е.Лєруа Ладюрі («Монтайю, окситанське село у 1294— 1324 рр.», 1975), Ф.Арієса («Нарис смерті на Заході», 1975), Ж. Лє Гоффа («Середньовічний світ уяви», 1985). Під впливом антропологізації історії опинилася й близька до неї «нова культурна історія», представники якої переключили увагу на вивчення соціальної стратифікації к-ри різних істор. епох (П.Берк — «Популярна картина в ранньомодерній Європі», 1978; Л.Гант — «Політика, культура і клас у Французькій революції», 1984). Брит. історики звернули увагу на роль мови не тільки в соціальній комунікації, а й у творенні самої соціальної реальності: Г.-С.Джонс показав, що «мова класу» відіграла вирішальну роль у конституюванні самого цього класу («Мови класу: Студії з історії англійського робітничого класу 1832—1914», 1983), а П.Джойс висловив думку, що уявлення про клас, як було поширене в 19—20 ст., було
усвідомлення суб’єктивності інтерпретації дослідником істор. явищ зближувало історіографію з літ. і худож. творчістю. Це дало підстави низці зх. істориків вважати історію особливим жанром літ. творчості. Такі ідеї одним із перших розвинув амер. дослідник Х.Вайт у праці «Метаісторія: Історична уява в Європі ХIХ ст.» (1973), де він показав, що в процесі створення істор. тексту (нарації) історики залежать від 4-х гол. літ. тропів — метафори, метонімії, синекдохи та іронії. На його думку, історії властива неусувальна описовість, яка проявляється на рівні «організації» істор. матеріалу з допомогою побудови сюжету, що, у свою чергу, через властивості мови обмежений «фабулою», «формальним аргументом» та «ідеологічною імплікацією». Але в цілому весь процес історіописання є наскрізь суб’єктивною творчістю історика, залежного від власного світогляду і соціально-культ. середовища. Під впливом постмодерну в 1980—90-ті рр. на Заході народилася «нова філософія історії», або «наративна філософія історії», до творення якої спричинилися: голландець Ф.Анкерсміт, англійці Л.Стоун, Г.Келлнер, француз Л.Мінк, німець Й.Рюзен та багато ін. Для неї характерне «розтягнення» процедури нарації на весь процес пізнання і внаслідок цього — крайня релятивізація істор. знань, які уявляються їм прихованими структурами людського розуму. Постмодерністи висувають 3 гол. постулати стосовно історії: 1) жодне минуле не може перетворитися на дискурс — усяка історія є результатом конструювання дискурсу згідно з поширеними стандартами; 2) відкидання будь-якої сцієнтистської методології, оскільки йдеться в сутності про роботу виключно з «текстами», і запровадження на її місце герменевтики (декодування значень понять і термінів); 3) історіографія реконструює не минулу дійсність, а лише способи її презентації, і, тим самим, усувається опозиція між історією і літературою та мист-вом (історик «винаходить» історію, а літератор — «вигадує»). Наративістська модель істор. дискурсу спрямована не на пошук і пояснення реалій минулого, а на розгадування «кодів» ав-
торів минулих текстів (джерел), пристосування мовно-культ. світу минулих часів до мовно-культ. умов теперішнього. Здійснити таке «дешифрування» текстів здатен тільки фахівець. Проте крайня релятивізація істор. пізнання та істор. знань не знайшла широкої підтримки серед істориків-практиків (найбільших успіхів наративісти досягли в історіографічних дослідженнях, де йшлося про деконструкцію поглядів істориків), наразилася на критичний опір з їхнього боку. Проти побудов «наративістів» виступило чимало відомих учених, які заперечили «фіктивність» істор. знань, апелюючи до істор. факту як відображення минулої реальності (Е.Гобсбаум, Р.Шартьє, Д.Іггерс, Р.Еванс, О.Ексле та ін.). Брит. історик Р.Еванс 1997 опублікував полемічну роботу «На захист історії», в якій стверджував, що факти минулої реальності існували поза істориком й останній, незважаючи на всі суб’єктивні перешкоди, здатен наблизитися до їх розуміння та пояснення. Із цього погляду «постмодерністський виклик» є своєчасним і гострим нагадуванням історикам про відповідальність своєї праці, а не скасуванням істор. науки як такої. Постмодерністські епістемологічні крайнощі не здобули підтримки фахового цеху істориків, але справили глибокий вплив на зміну тематики й методології досліджень минулого. Теор. настанови постмодернізму щодо соціальних досліджень змусили багатьох істориків змінити ракурс своїх студій, зробивши наголос на вивченні індивідуальної та колективної свідомості, повсякденності й локальності, процесів соціального конструювання реальності, зокрема його лінгвістичних аспектів, культ. проявів і вкоріненості людини в тій чи ін. культ. ситуації. Результатом таких змін стали виникнення й розвиток низки нових течій у сучасній світ. історіографії. Особливо помітну роль у переорієнтації істор. студій відіграв «антропологічний зворот» (часом вживається термін «культурно-антропологічний зворот»), що висунув на перший план вивчення культ. механізму соціальної взаємодії в різні часи і в різних спільнотах із наголосом на
441
ПОСТМОДЕРНІЗМ
st hi
or o y. rg a .u
/
442 ПОСТМОДЕРНІЗМ
лише набором «репрезентацій», а не відображенням соціальної реальності («Візії народу: Індустріальна Англія і питання класу 1832—1982», 1991). Прихильники антропології історичної підкреслювали, що в цього напряму немає особливого дослідницького поля. А втім, французький історик А.Бюрг’єр у «Словнику історичних наук» (1986) виділив кілька проблемних галузей, в яких історико-антропологічний підхід виявився особливо плідним. До них належать: 1) матеріальна та біологічна антропологія, що торкається історії тіла, сприйняття життя та смерті, сексуальних відносин тощо; 2) екон. антропологія, що вивчає «економічні звички», котрі часто формуються під впливом позаекон. чинників — соціальних, моральних, релігійних; 3) соціальна антропологія, у центрі якої перебувають сімейні й родинні структури; 4) культ. та політ. антропологія, що займаються вивченням нар. вірувань і обрядів, а також сприйняттям і ставленням до влади та владних інститутів. Звернення до суб’єктивних аспектів істор. пізнання відкрило низку нових тем і полів досліджень. Серед них ще в 1970-ті рр. виокремилася «жіноча історія» («жіночі студії»), яка згодом, у 1980-ті рр., трансформувалася в гендерну історію (гендер — з англ. «рід»). «Жіноча історія» зросла на ґрунті феміністичного руху 19—20 ст., який виступав за рівні права чоловіків і жінок, дотримуючись погляду, що між ними немає «родових» відмінностей. Проте т. зв. друга хвиля фемінізму 2-ї пол. 20 ст. наголосила на істотних відмінностях між чол. і жін. сприйняттям дійсності, визнанні «специфічності» жінок щодо чоловіків. Нині під «гендером» розуміють систему міжособистісної взаємодії, за допомогою якої створюється, підтверджується й відтворюється уявлення про чоловіче, жіноче, інше статеве як категорії соціального порядку. 1985 амер. дослідниця Д.Скотт визначила предметне поле, яке представляється як: 1) комплекс символів і образів, що характеризують чоловіка й жінку в к-рі («гендерні стереотипи»); 2) комплекс норм — ре-
ліг., пед., наук., правових, політичних, які закріплюють відмінні позиції чоловіка та жінки в суспві («гендерні норми»); 3) проблеми самовираження, суб’єктивного самосприйняття й самосвідомості («гендерна ідентичність»); 4) соціальні відносини та інституції, що їх формують (сім’я, ринок, освіта тощо). Таким чином, гендер перетворився на «соціальну стать». Її погляди підтримали амер. історики С.Александер, Г.Лернер, Д.Келлі, Н.Земон Девіс, російські — Н.Пушкарьова, Н.Дружиніна, Л.Рєпіна. Численні праці, що з’явилися в 1980— 90-ті рр., засвідчили фахову акцептацію (прийняття) напряму істориками багатьох країн світу. На зміну структурі і схемі під впливом постмодерну прийшов принцип «тонкої взаємопов’язаності», де мікропідхід змусив визнати поліцентризм і багатоманітність навколишнього світу, плюралізм суб’єктів та об’єктів істор. знання. Поряд із гендерними дослідженнями виклик традиційній моделі історіописання наприкінці 20 ст. кинули й «постколоніальні студії». У зх. історіографії їм передували т. зв. заморські студії, представники яких займалися вивченням колоніальної експансії розвинутих зх. д-в у країни Азії та Африки. Вони сприяли творенню в 20 ст. нових нац. історій колиш. колоній. «Постколоніальні студії» виникли як протест проти розгляду історії колоніальних країн із позицій євроцентризму, який, на думку їх прихильників, є недостатнім для розуміння внутр. чинників розвитку цих країн у до- та післяколоніальний періоди. Ще на поч. 1980-х рр. у Великій Британії утворилася «Група досліджень підлеглого» («Subaltern Studies Group»), що мала за мету «переписати» історію Індії. До групи увійшли англ., амер. та ін. дослідники, котрі походили із колиш. колоніальних країн і прагнули говорити про історію з позицій «аборигенів». Їхнім рупором став час. «Subaltern Studies» (із 1982). На його сторінках вони розвивають критичні погляди на «євроцентричну» історію, пропонуючи замінити її історією «підлеглих», що ґрунтується на історіях постколоніальних незалеж-
них країн. На місце європ. «метанаративу» ставиться інший, де домінують відмінність, фрагментарність, пам’ять, але залишаються незмінними концепти модерності — вмонтовування окремих групових наративів у національний, що повертає історію до домінуючих у світ. історіографії парадигм. У становленні «постколоніальних студій» помітну роль відіграли праці професора Колумбійського ун-ту (США) Е.Саїда. 1978 вийшла його книга «Орієнталізм», в якій він простежив причини й характер зародження та розвитку антиколоніального руху, що виник значною мірою під впливом європ. к-ри. У праці «Культура та імперіалізм» (1993) Е.Саїд виступив як представник наук. постмодерну, подавши аналіз відображення колоніальних проблем у зх. к-рі. Амер. історики Б.Ешкрофт, Г.Гріффітс і Г.Тіффін показали, що всі к-ри, заторкнуті колоніальним минулим, несуть на собі відбиток взаємодії місц. к-ри та європ. імперіальних впливів («Історія переписується: Теорія і практика постколоніальної літератури», 1989). Серед напрямів історіографії кінця 20 ст. своє місце посіла також «усна історія» (oral history). Цей напрям сформувався в серед. 20 ст., коли в США, а згодом — в європ. країнах виникли т-ва з усної історії, почали виходити спеціалізовані часописи («Oral History Review», 1969). 1948 амер. соціолог А.Невінс уперше вжив цей термін, розуміючи під ним збір і використання спогадів про істор. події, викладених в усній формі. Пізніше його почали застосовувати як по відношенню до різних істор. традицій, що передавалися з уст в уста упродовж віків (напр. у деяких афр. та азійських народів), так і стосовно спец. дослідницької літератури, яка була написана на базі цих першоджерел. Методологія усної історії пов’язана з досвідом етнологічних досліджень, соціологічних опитувань, анкетувань, інтерв’ю. Як напрям істор. студій усна історія виникла з потреби збору і впорядкування усних свідчень про давні й недавні події, не зафіксовані в писемних джерелах.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОСТМОДЕРНІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
