ПОЛІТБЮРО, Політичне бюро Центрального комітету РКП(б)/ ВКП(б)/КПРС — найвищий орган держ. влади в рад. Україні та ін. формально незалежних республіках, а від грудня 1922 — у СРСР. Таким був неформальний статус цього органу влади від утворення (1919) до конституційної реформи М.Горбачова (1988). ХIХ з’їзд КПРС (1952) перейменував П. на президію ЦК КПРС, а ХХIII з’їзд (1966) повернув попередню назву. Резолюцією VIII з’їзду РКП(б) «З організаційного питання» передбачалося утворити постійно діючі керівні органи ЦК РКП(б) — П., оргбюро і секретаріат. П. утворювалося для прийняття рішень у питаннях, з якими не можна було зволікати, чекаючи чергового пленуму ЦК РКП(б). З’їзд зобов’язував П. звітувати про свою роботу черговому пленарному зібранню ЦК РКП(б). Члени ЦК РКП(б) мали можливість брати участь у роботі П. із правом дорадчого голосу. 25 березня 1919 пленум ЦК РКП(б) обрав П. у складі Л.Камєнєва, М.Крестинського, В.Леніна, Й.Сталіна і Л.Троцького, а також оргбюро ЦК у складі Й.Сталіна, М.Крестинського, О.Бєлобородова, Л.Серебрякова і О.Стасової. Відп. секретарем стала О.Стасова, яка в ЦК РСДРП(б)/ РКП(б) виконувала функції тех. секретаря з 1917. П. розв’язувало гол. питання парт. і держ. життя. Його рішення вважалися рішеннями ЦК і публікувалися виключно від імені ЦК. Рішення, розроблені або схвалені в П., публікувалися також від імені вищих законодавчих і виконавчих органів СРСР, союзних республік, загальносоюзних і респ. наркоматів (мін-в),
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
керівних органів громад. орг-цій. Оргбюро ЦК готувало матеріали для рішень П. і самостійно розв’язувало менш важливі питання, у т. ч. кадрові. Рішення оргбюро, не опротестовані кимнебудь з членів П., автоматично ставали рішеннями ЦК. Внаслідок того, що партія будувалася на засадах демократичного централізму принципу, пряма ієрархічна залежність її структурних частин перетворилася на обернену. За статутом, вищим органом партії був з’їзд, який у режимі таємного голосування обирав склад ЦК — вищого органу в період між з’їздами. Керівні органи ЦК (П., оргбюро і секретаріат) підпорядковувалися пленумові ЦК. Фактично ж П. у випадках, коли рішення приймалися консенсусом, більшістю голосів або домінуючим вождем, за допомогою свого апарату встановлювало режим роботи з’їзду: визначало кандидатури делегатів, порядок денний, похвилинно відстежувало хід обговорення поставлених питань, готувало тексти резолюцій, контролювало хід голосування під час виборів нового складу ЦК. Так само відстежувалася робота пленумів ЦК, якщо в цьому виникала потреба. Однак статус партз’їзду і ЦК як найвищих органів колективного кер-ва залишався непорушним, а в кризових ситуаціях він міг проявитися на повну силу. Напр., рішення про відмову від масового терору як методу держ. управління керівники КПРС прийняли одразу після смерті Й.Сталіна, але курс на лібералізацію сусп. життя був легітимізований ХХ з’їздом КПРС. Пленум ЦК КПРС відіграв вирішальну роль в усуненні спроби держ. перевороту 1957, коли в президії ЦК КПРС сформувалася більшість, спрямована проти М.Хрущова (т. зв. антипартійна група). 1964 вище компартійно-рад. кер-во підготувало змовницькими методами пленум ЦК КПРС для усунення М.Хрущова. Користуючись диктаторськими правами, парт. к-ти перебирали на себе владні повноваження в кожній ланці управління і в кожній сфері сусп. життя. Держ. влада концентрувалася в парткомах усіх рівнів, унаслідок чого
зростали повноваження секретарів парткомів. Специфіка орг. будови партії призводила до концентрації влади в гол. парткомі — ЦК, а точніше — в його керівних органах. Унаслідок того, що П., оргбюро і секретаріат у своїй поточній діяльності виступали від імені ЦК і фактично зливалися з ним, їх слід розглядати як субцентри цілісної владної структури, а не як самостійні інститути влади. «Анонімність» створеної В.Леніним системи влади проявлялася і в тому, що в перших рад. конституціях партія взагалі не згадувалася, а в наступних, починаючи з Конституції СРСР 1936, вона характеризувалася словами, позбавленими правового змісту («передовий загін трудящих», «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних»). Організація 3-х субцентрів максимально централізованої влади здійснювалася з таким розрахунком, щоб запобігти конкуренції між ними. Оргбюро будувалося як допоміжний орган П. Функції секретаріату спочатку залишалися суто технічними. Після IХ з’їзду РКП(б) у квітні 1920 було вирішено мати трьох секретарів за осн. напрямами орг. роботи, у т. ч. відповідального, яким став М.Крестинський. Членство його в П. та оргбюро ЦК надало цій посаді політ. характеру. До секретаріату ввійшли також члени оргбюро ЦК Л.Серебряков і новообраний Є.Преображенський. Його персональний склад майже збігся зі складом оргбюро ЦК.
На переламі 1920—21 в партії відбулася дискусія про роль профспілок у держ. управлінні. Поразка Л.Троцького в дискусії мала далекосяжні наслідки. Х з’їзд РКП(б) (березень 1921) не обрав у ЦК секретарів, які підтримували платформу Л.Троцького. Замість М.Крестинського членом П. став керівник Інтернаціоналу Комуністичного Г.Зінов’єв. Посаду відп. секретаря посів переведений з України В.Молотов. У квітні 1922 пленум ЦК, обраного ХI з’їдом РКП(б), заснував з ініціативи В.Леніна посаду ген. секретаря, до функцій якого входило головування в оргбюро ЦК. Ним став Й.Сталін. У квітні 1923 ХII з’їзд РКП(б) включив до П. О.Рикова, який виконував функції голови РНК СРСР замість хворіючого В.Леніна, і М.Томського, який очолив рад. профспілки. У такому складі П. проіснувало до червня 1924, коли на звільнене після смерті В.Леніна місце був обраний М.Бухарін. Члени П. мали однаковий статус, що забезпечувало, за задумом В.Леніна, колективне керво партією і д-вою. Кількість членів П. від початку була непарною, щоб виявити панівну думку при розгляді дискусійних питань. Однак колективне кер-во в системі влади, яка становила собою диктатуру, за визначенням, було несталим. Після того, як В.Ленін відійшов від держ. справ, у П. розгорнулася боротьба за лідерство, яка закінчилася перемогою Й.Сталіна. 1930—36 кількість членів П. стала парною (10), і па-
331
ПОЛІТБЮРО
«Для счастья народа. Заседание Политбюро ЦК ВКП(б)». Картина роботи художника Д. Налбандяна. Редакція 1949. Навколо столу (сидять і стоять, зліва направо): В. Молотов, М. Швернік, М. Булганін, А. Мікоян, М. Хрущов, Й. Сталін, А. Андрєєв, Л. Берія, О. Косигін, К. Ворошилов, Г. Маленков, Л. Каганович.
st hi
or o y. rg a .u
/
tp ht ://
332 ПОЛІТБЮРО
нівна думка тепер виносилася на суд Й.Сталіна. У наступні роки парність або непарність кількісного складу П. втратила значення. Й.Сталін зосередив у своїх руках всю владу і збирав П. в повному складі та пленарні засідання ЦК лише у виняткових випадках. На ХIХ з’їзді КПРС (жовтень 1952), скликаному через 13 років після попереднього, П. було перетворене на президію ЦК, а оргбюро ліквідоване. Кількість членів президії зросла до 25. Це автоматично призвело до ще більшого пониження формального в умовах сталінської диктатури статусу гол. субцентру влади. Зі смертю Й.Сталіна на спільному засіданні березневого (1953) пленуму ЦК, Ради міністрів і Президії ВР СРСР був визначений персональний склад президії ЦК в кількості 10-ти осіб. Кандидатура на ключову в партії та д-ві посаду керівника секретаріату, який головував на засіданнях П., була визначена на вересневому (1953) пленумі ЦК. 1-м секретарем ЦК став М.Хрущов. У колективному кер-ві одразу розгорнулася боротьба за владу. Вона закінчилася 1957 перемогою М.Хрущова, який заповнив президію ЦК своїми висуванцями, але поводив себе з ними вкрай необачно, як новий диктатор. Звинувачений 1964 у волюнтаризмі, М.Хрущов втратив всі свої партійно-рад. посади. 1-м секретарем ЦК став Л.Брежнєв. ХХIII з’їзд КПРС у квітні 1966 повернув попередні назви посаді керівника партії (ген. секретар) і органу колективного кер-ва (політбюро). У роки правління Л.Брежнєва колективне кер-во відновилося, але у своєрідній формі. Пленарні засідання ЦК КПРС проходили в урочистій обстановці, але тільки 2—3 рази на рік, і кожне з них тривало не більше одного-двох днів. Пленуми ЦК стали використовуватися для штампування рішень, розроблених у відділах ЦК. Якісна різниця між членами П. як носіями влади і номенклатурою компартійно-радянською як провідником влади була стертою. Тепер керовані секретаріатом відділи ЦК працювали із членами ЦК, у т. ч. членами П., на індивідуальній основі. Унаслідок цього
вплив останніх на прийняття рішень розпорошився, а тому зменшився. Одночасно гіпертрофовано зросла роль другого субцентру влади — секретаріату ЦК, зокрема — ген. секретаря. Однак Л.Брежнєв не зловживав владою і здебільшого плив за течією, цілком покладаючись на управлінські здібності бюрократичного апарату. Він не дозволяв собі волюнтаристських дій у спілкуванні із членами ЦК, і тим більше — із членами П. Членство в цьому субцентрі влади стало мало не пожиттєвим. В умовах політ. стабільності ленінських часів середній вік членів П. зростав відповідно до числа прожитих років — із 40-ка в 1919 до 44-х у 1923. Під час боротьби за владу середній вік понизився, тому що Й.Сталін висував в П. молоді кадри, витискуючи звідти суперників. 1930—36 відновилося зростання середнього віку відповідно до числа прожитих років — із 45-ти в 1930 до 49-ти в 1936. Під час Другої світової війни склад П. не змінювався, унаслідок чого середній вік його членів зріс з 50-ти в 1939 до 56-ти в 1945. 1946—51 середній вік підвищився з 54-х до 58-ми років. Істотна зміна персонального складу членів П. в післясталінський період боротьби за владу уповільнила зростання середнього віку. Він зріс з 58-ми в 1953 до 59-ти в 1964. У часи т. зв. застою середній вік збільшився з 59-ти в 1965 до 70-ти в 1979—81. Надалі він почав скорочуватися внаслідок природних причин. 1982 пішли з життя М.Суслов і Л.Брежнєв, 1983 — А.Пельше, 1984 — Ю.Андропов і Д.Устинов, 1985 — К.Черненко. 1984 середній вік знизився до 67-ми років. За 1919—88 членами П. стали 74 особи (із них лише одна жінка — К.Фурцева). У це число не увійшли члени президії ЦК КПРС, стаж перебування яких обмежився специфічним періодом із 16 жовтня 1952 до 5 березня 1953. Аналіз рад. олігархів за місцем народження показує, що на рос. регіони припадало 42 особи із цієї кількості, а на національні — 32. Найбільша кількість рад. олігархів рос. походження вийшла з Нечорноземного центру (12), Поволжя (7), Чорноземного центру (6) і Пн.
Кавказу (5). В Україні народилися 16 олігархів (9 — вихідці з Катериносл. губ., 3 — із Херсонської, 2 — із Харківської, по одному — із Київської і Полтавської). Із Грузії походили 5, Білорусі — 4, Латвії — 2, по одному члену П. — з Азербайджану, Казахстану, Польщі, Узбекистану і Фінляндії. Вихідців з ін. д-в серед членів П. не було. Кандидатами в члени П. обиралися 11 представників Компартії України: Г.Петровський (1926), В.Чубар (1926), Л.Каганович (1927), С.Косіор (1927), П.Постишев (1934), М.Хрущов (1938), О.Кириченко (1953), Д.Коротченко (1957), М.Підгорний (1960), В.Щербицький (1961), П.Шелест (1963). Семеро з них були обрані членами П. (у дужках вказується повний строк їх перебування в П., тобто в деяких випадках — після переходу на роботу за межі УРСР): С.Косіор (1930—38), В.Чубар (1935—38), М.Хрущов (1939—64), О.Кириченко (1955— 60), М.Підгорний (1960—77), П.Шелест (1964—73), В.Щербицький (1971—89). Літ.: Кульчицький С.В. Керівні органи Центрального комітету КПРС: Персональний склад на кінець кожного року. К., 1990; Волкогонов Д.А. Семь вождей, кн. 1—2. М., 1995; Хлевнюк О.В. Политбюро: Механизмы политической власти в 1930-е годы. М., 1996; Wawdsley E., White S. The Soviet Elite from Lenin to Gorbachev: The Central Committee and its member (1917—1991). Oxford, 2000; Центральный Комитет КПСС—ВКП(б)— РКП(б)—РСДРП(б): 1917—1991: Историко-биографический справочник. М., 2005. С.В. Кульчицький.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛІТБЮРО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
