ПЛАВ’ЮК Микола Васильович (н. 05.06.1927) — громад., політ. і держ. діяч, публіцист. Н. в с. Русів (нині село Снятинського р-ну Івано-Франк. обл.) в сел. сім’ї. Закінчив початкову школу у Русові та вступив до Снятинської г-зії, де вчився до 1941, а з вересня 1941 — у Снятинській держ. торг. школі. Тоді ж вступив до лав юнацтва Організації українських націоналістів, став повітовим провідником юнацтва ОУН, згодом — орг. референтом для зв’язку в повітовій екзекутиві ОУН. 1943 очолив оселю Виховної спільноти укр. молоді. 1944 недовго перебував під арештом. Влітку 1944 ввійшов до збройного загону ОУН (командир — С.Касіян) в околиці с. Стопусяни (нині с. Ступосяни Подкарпацького воєводства, Польща). Згодом цей загін увійшов до формування УПА-Захід (див. Українська повстанська армія), П. перебував у Закарпатській Україні, а потім — у Відні, де за дорученням ОУН провадив діяльність серед укр. робітників зі сх. і центр. областей України, вивезених на роботу до Австрії, яких намагалися втягнути до Рос. визвол. армії генерал-лейтенанта А.Власова. Навесні 1945 П. з наказу ОУН вступив до 2-ї Укр. д-зії Укр. нац. армії (команд. — полк. А.Долуд). Після закінчення Другої світової війни перебував у таборах для переміщених осіб, закін-
чив укр. середню школу та вступив до Ун-ту Людвіга-Максиміліана в Мюнхені (Німеччина), який закінчив 1949 за фахом економіста. 1947 одружився з Я.Бойко. П. був активним студентським діячем, входив до Укр. студентської громади в Мюнхені, студентського т-ва «Січ». Брав активну участь у роботі «Пласту» в Німеччині, був одним з організаторів студентського т-ва «Зарево», орг. референтом проводу Центрального союзу українського студентства. Наприкінці 1949 П. із сім’єю переїхав до Канади, працював робітником, вчився на курсах англ. мови та закінчив торг. ф-т Ун-ту Конкордія в м. Монреаль (Канада; 1954). Фахово працював у м’ясопереробній пром-сті, став президентом фірми «EssexPackers». У Канаді П. продовжував активну громад. діяльність, став членом Укр. нац. об’єднання Канади (УНО Канади), обирався орг. референтом Крайової екзекутиви УНО Канади (1954), заст. голови (1956), головою УНО Канади (1956—66). 1966—71 П. — член президії К-ту українців Канади (див. Конгрес українців Канади), співредактор канад. час. «Новий шлях» (1970—73). Перший Світовий конгрес вільних українців (СКВУ) в листопаді 1967 в Нью-Йорку (США) обрав П. ген. секретарем СКВУ. На 2-му конгресі СКВУ 1973 П. обрали екзекутивним віце-президентом СКВУ, а 1978 на 3-му конгресі — президентом СКВУ. П. приділяв багато уваги під-
тримці руху спротиву в Україні, співпраці СКВУ з укр. дисидентами Л.Плющем, П.Григоренком, Н.Світличною, Н.Строкатою та ін., а також публікації та перекладу англ. мовою праць українських правозахисників і дисидентів. П. багато сил і енергії віддав участі в націоналістичному русі. 1964 на 5-му Великому зборі укр. націоналістів він став членом Проводу укр. націоналістів, а в травні 1979 на 9-му Великому зборі укр. націоналістів П. обрали головою Проводу ОУН. На 10-й сесії Укр. нац. ради (УНРади) в липні 1989 П. був обраний віце-президентом УНР на еміграції, а в грудні 1989 став президентом УНР на еміграції. П. доклав великих зусиль для співпраці з демократ. силами в Україні в боротьбі за відновлення незалежності України. Після проголошення ВР УРСР Акта про держ. незалежність України 24 серпня 1991 він розгорнув активну діяльність для міжнар. підтримки держ. незалежності України. 24 серпня 1992, під час проведення Всесвітнього форуму українців у Києві, кер-во Держ. центру УНР на еміграції на чолі з президентом УНР на еміграції П. передало владні регалії Української Народної Республіки Президентові України Л.Кравчуку на підтвердження того, що Укр. д-ва є правонаступницею УНР. За особливі заслуги 1993 П. отримав громадянство України. 1992 ОУН як громад. орг-ція легалізувала свою діяльність в Україні й 1993 провела в Україні Великий збір укр. націоналістів (12-й з черги), який затвердив програму та статут ОУН, обрав провід, котрий очолив П. Під кер-вом голови ОУН П. в Україні відбулися 12-й (1993), 13-й (1994), 14-й (1997), 15-й (2000), 16-й (2003), 17-й (2006) Великі збори укр. націоналістів. П. ініціював розбудову громад. орг-цій, зокрема Фундації ім. О.Ольжича (1993), яку він очолює і нині, а також Всеукр. жін. т-ва ім. О.Теліги, Т-ва студіюючої молоді «Зарево». Він був співзасновником газ. «Українське слово» (Київ), час. «Розбудова
265
st hi
ПЛАВ’ЮК
or o y. rg a .u
/
tp ht ://
266 ПЛАЙ
держави», вид-ва ім. О.Теліги тощо. Нагороджений орденом за «Заслуги» 3-го ст. (1996), орденом Ярослава Мудрого 2-го ст. (2002) і 1-го ст. (2008) . Тв.: Україна — життя моє, т. 2: Особисто причетний: Вибрані статті і промови. К., 2002. Літ.: Городиський З. Громадськополітична біографія Миколи Плав’юка. «Самостійна Україна», 1984, ч. 1; Марунчак М. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпег, 1986; Виноградник Т. Нащадки Василя Стефаника. Івано-Франківськ, 2001; Бабієва А. Плав’юк Микола Васильович. В кн.: Хто є хто на Івано-Франківщині: Видатні земляки. К., 2002; Терен В., Хорунжий Ю. Від селянського сина — до державника. В кн.: Микола Плав’юк: Україна — життя моє, т. 1. К., 2002; Танюк Л. Слово пошани до Миколи Плав’юка. В кн.: Плав’юк М. Україна — життя моє, т. 2: Особисто причетний: Вибрані статті і промови К., 2002; Недужко Ю. Українська діаспора в процесі відновлення державної незалежності України (середина 40-х — початок 90-х років ХХ століття). Луцьк, 2009. О.С. Кучерук, Ю.А. Черченко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПЛАВ’ЮК» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
