ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (ПСР), есери — соціаліст. партія, найбільш масова та впливова в Росії на поч. 20 ст. Входила до Інтернаціоналу II. Перші орг-ції есерів виникли в
серед. 90-х рр. 19 ст. з колиш. народницьких гуртків і груп. На поч. 20 ст. до них приєдналися старі народники, які відбули каторгу й заслання (К.БрешкоБрешковська, М.Гоц, О.Минор та ін.), та екстремістськи налаштована молодь зі студентських рухів (М.Авксентьєв, Б.Савінков, А.Гоц, І.Каляєв, Є.Сазонов та ін.). Вони склали керівне ядро партії. Гол. ідеологом і лідером есерів був В.Чернов. Об’єднання окремих орг-цій в єдину партію відбулося в грудні 1901 — січні 1902 в Берліні (Німеччина). Про це в січні 1902 повідомила есерівська газ. «Революционная Россия». Програму і статут ухвалив Установчий з’їзд, що відбувся 29 грудня 1905 — 4 січня 1906 у Фінляндії. Есери вважали селянство провідним класом рос. сусп-ва. В основу програми була покладена есерівська доктрина демократ. соціалізму і особливого шляху до нього аграрних країн, насамперед Росії. Гол. підвалини есерівського соціалізму складали політ. демократія і соціалізація землі. Програма передбачала встановлення демократ. республіки, загальне виборче право, демократ. свободи. Держ. лад — федеративна республіка з широкою автономією міських та сільс. громад, а також нац. регіонів, із визнанням за останніми права на самовизначення. Гол. екон. вимогою була соціалізація землі: ліквідація приватної власності на землю та передача її в розпорядження місц. органів самоврядування з подальшим розподіленням за зрівняльнотрудовою нормою. У питаннях тактики ПСР визнавала як легальні: агітація, пропаганда, парламентська діяльність, так і нелегальні методи боротьби: страйки, бойкоти, повстання тощо. На відміну від соціал-демократів есери визнавали терор (у т. ч. індивідуальний) дієвим засобом боротьби проти самодержавства. Партія мала Бойову орг-цію (див. Бойова організація Партії соціалістів-революціонерів), яка розпочала свою діяльність у квітні 1902 вбивством міністра внутр. справ Рос. імперії Д.Сипягина. Бойова орг-ція була автономною, глибоко законспірованою частиною партії. ЦК
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht :// них урядів (К-т членів Всерос. Установчих зборів (Комуч) у Самарі, Тимчасовий Сибірський уряд, Директорію в Уфі та ін.). Вони організували низку антирад. заколотів (в Ярославлі, Муромі та ін.) і терористичних актів проти більшовицького керівництва (В.Леніна, В.Володарського, М.Урицького). Наприкінці 1918 есерівські уряди були скинуті адміралом О.Колчаком, лідери партії заарештовані, згодом вони опинилися в еміграції. 1919—20 есери вели боротьбу як проти рад. влади, так і проти «білих» режимів (О.Колчака в Сибіру та на Далекому Сх., А.Денікіна в Україні й на Півдні Росії та ін.), визначаючи свою позицію як «третя сила». Вплив партії дедалі зменшувався, більшість членів ЦК перебувала в тюрмах або в еміграції. З кінця 1920 кер-во перейшло до Центр. орг. бюро ЦК; як і раніше, гол. метою партії залишалася боротьба за демократію. Рад. влада засудила «контрреволюційну діяльність» есерів. 1922 відбувся один із перших у рад. Росії політ. суд. процесів над правими есерами. Попри захист кер-ва II Інтернаціоналу 12 лідерів партії були умовно засуджені до страти (з відстрочкою вироку), решта (22) — до тюремного ув’язнення. З арештом 1925 останнього складу Центр. бюро ПСР партія фактично припинила існування, діяла лише есерівська еміграція. Колишні члени партії в СРСР зазнали політ. переслідувань, були репресовані. Літ.: Партия социалистов-революционеров после Октябрьского переворота 1917 года: Документы из архива П.С.-Р. Амстердам, 1989; Гусев К.В. Рыцари террора. М., 1992; Политические партии России: конец ХIХ — первая треть ХХ века: Энциклопедия. М., 1996; Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров в 1905—1907 гг. М., 1997; Морозов К.Н. Партия социалистов-революционеров в 1907—1914 гг. М., 1998; Суслов А.Ю. Социалисты-революционеры в Советской России: источники и историография. Казань, 2007. О.Д. Бойко.
лише давав їй завдання на здійснення терористичних актів та термін їх виконання, але не мав права втручатися у внутр. діяльність. За час існування бойової орг-ції (1901—08) в ній перебувало не більше 80-ти осіб. Ця орг-ція перебувала на автономному становищі, мала власний статут, касу, паролі і явки. Її керівниками були Г.Гершуні (1901— 03) та Є.Азеф (1903—08). Більшість терористичних актів відбулася в часи революції 1905—1907, з 1908 терор почав сходити нанівець, після вбивства анархістами прем’єр-міністра П.Столипіна (1911) фактично припинився. ПСР активізувала свою діяльність під час революції 1905—07. Чисельність партії зросла до 50— 60 тис. осіб, до 90 % яких складали селяни й робітники, проте в кер-ві абсолютну більшість мала інтелігенція. Есери брали участь в організації антиурядових виступів у містах, селах, в армії і на флоті. Мали значний вплив у Всерос. сел. союзі, поштово-телеграфних, залізничних і вчительських профспілках, офіцерських та солдатських громад. орг-ціях. За активного сприяння ПСР була утворена Трудова група в Державній думі Російської імперії, програма якої містила есерівські програмні положення. Репресивна політика царизму щодо есерів у післяреволюц. період привела до згортання їхньої діяльності в Росії. Більшість лідерів емігрували, до 1917 партія перебувала на нелегальному становищі. Після Лютневої революції 1917 ПСР стала провідною політ. партією Росії. Улітку 1917 вона налічувала бл. 1 млн членів, які об’єднувалися в 436 орг-ціях. Лідери: М.Авксентьєв, В.Чернов, М.Гоц, В.Зензинов, О.Керенський. Друкований орган ЦК — газ. «Дело народа». Разом із Російською соціал-демократичною робітничою партією (меншовиків) есери стали правлячою партією. Вони мали найбільше представництво і грали провідну роль у місц. радах та Всерос. ЦВК (голова — М.Авксентьєв). Входили до Тимчасового уряду: М.Авксентьєв, В.Чернов, С.Маслов та ін. О.Керенський послідовно займав посади міністра внутр. справ,
військ. і мор. міністра, з 6 серпня (24 липня) 1917 — голови уряду. Есерівські орг-ції в Україні 1917 налічували 69 тис. членів, лідери: О.Зарубін, Й.Скловський, К.Сухових. Есери входили до Української Центральної Ради та Комітету Української Центральної Ради (Й.Скловський, С.Сараджев), Генерального секретаріату Української Центральної Ради (О.Зарубін — ген. секретар пошти і телеграфу). Відповідно до програмних вимог партії есери негативно ставилися до укр. автономії, утрималися при голосуванні за III та IV Універсали УЦР. З літа 1917 в партії посилилися розбіжності, її ліве крило разом із більшовиками виступало проти Тимчасового уряду, за передачу влади радам. Праві есери вважали Жовтневий переворот у Петрограді 1917 «злочином перед батьківщиною і революцією». Вони відмовилися брати участь у роботі Другого Всеросійського з’їзду рад 1917 і не підтримали нову владу. 9 листопада (27 жовтня) 1917 ЦК ПСР ухвалив постанову про виключення з партії «усіх, хто брав участь у більшовицькій авантюрі». Наслідки перевороту були фатальними для ПСР: із правлячої партії вона перетворилась на опозиційну. В листопаді 1917 стався її остаточний розкол, була утворена окрема Партія лівих соціалістів-революціонерів. Есери отримали 40 % голосів на виборах до Всеросійських Установчих зборів, В.Чернов був обраний їх головою. Це свідчило про великий авторитет партії серед рос. громадянства. Проте розгін більшовиками Всерос. Установчих зборів завдав їй ще одного відчутного удару. Протягом січня—квітня 1918 кер-во ПСР намагалося згуртувати свої ряди й виробити нову тактику у протистоянні з більшовиками. У травні 1918 Рада ПСР прийняла рішення про збройну боротьбу проти рад. влади під гаслом Всерос. Установчих зборів. У відповідь на це 14 червня 1918 Всерос. ЦВК рад виключив «правих» есерів із рад усіх рівнів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
