МІЩАНИ — мешканці укр. міст і містечок доби середньовіччя та Нового часу, які із масовим набуттям прав у сфері самоврядування виділилися в окремий соціальний стан (у трансформованому вигляді проіснував до 1917). Істор. попередником міщанства як стану було населення давньорус. міст. На відміну від «бюргерської» моделі західноєвроп. середньовічних міст, що передбачала наявність приватної власно-
сті в городян і заснованого на комунальному імунітеті міськ. устрою, міста Київської Русі залежали від держави (певною мірою від бояр, Церкви), а їхні жителі як соціально-політ. цілісність не мали законодавчо закріплених прав та привілеїв. Упродовж 14—15 ст. формувалися найважливіші станові ознаки М. — насамперед набуття ними особливих прав і привілеїв, що вирізняли їх від ін. великих соціальних груп сусп-ва. Каталізатором цього процесу послужили локаційні привілеї. У 15—16 ст. окреслення правового статусу міщанства як стану відбувалося не лише шляхом практичного перетворення локаційних привілеїв на магдебурзьке право, а й наданням центр. владою мешканцям міст, у т. ч. тим, які мали самоврядування на звичаєвому праві, уставних грамот, привілеїв екон. характеру, прийняття сеймових постанов (див. Вальний сейм), законодавчих кодексів (Статути Великого князівства Литовського). Попри це М. реально не змогли досягти такого ступеня станової інтегрованості, як шляхта. Цим пояснюється те, що М. різних міст мали неоднаковий обсяг прав. Щоб користуватися міським правом, потрібно було набути міськ. громадянства, яке ставало спадковим. Однією з гол. умов цього було володіння нерухомістю в місті. У соціальній структурі населення великих і середніх міст вирізнялися 3 осн. групи: а) міський патриціат: порівняно нечисленна багата купецько-лихварська верхівка, заможні магістратські урядники, які утримували ключові позиції в міській економіці та самоврядуванні; б) поспільство — середній, найчисленніший прошарок М., які мали міські права: ремісники, крамарі, особи, що займалися промислами і сільс. госп-вом; в) біднота, плебс — мешканці, які не вважалися громадянами міста, однак підлягали юрисдикції міськ. самоврядування: комірники, халупники, наймити, жебраки та ін. (у деяких містах вони складали більшість населення). Соціальна диференціація проявлялася і в невеликих містах, і в містечках. Тривалий час найбільш чисельним міщанство було на західноукр. землях. На Сх. Поділлі і
Київщині через постійні татар. напади існувало порівняно мало міст і містечок. Протягом 1-ї пол. 17 ст. в Україні посилився процес виникнення міських поселень. Крім українців, у містах мешкали вірмени, євреї, поляки, німці, росіяни та представники ін. етносів. Більшість міст перебувала в руках приватних власників — магнатів, частина з них належала Церкві, а також підпорядковувалася королів. владі. Їхні мешканці користувалися привілеями у сферах самоврядування, станового суду, торгівлі (деякі міста мали право складу), ремесла і промислів, а також мали право на земельні наділи поза містом (орні землі, городи, сіножаті, пасовища тощо). Ремісники об’єднувалися в цехи. Багато М. з метою вигідного продажу й перепродажу власної с.-г. продукції та продуктів тваринництва займалися сільс. госп-вом як осн. видом діяльності, особливо в містечках, котрі переважно були аграрними поселеннями. В укр. містах Великого князівства Литовського представники патриціату володіли фільварками й користувалися працею залежних селян, тоді як у Королівстві Польському це було виключно прерогативою шляхти: згідно із сеймовою конституцією 1496 (див. Конституції сеймові) М. заборонялося придбання і володіння земськими маєтностями. М. сплачували податки, виконували різні повинності на користь д-ви, приватних власників, а також Церкви (частину з них примушували до виконання невеликої панщини). У містах точилася соціальна боротьба між патриціатом та міськ. низами, М. чинили опір сваволі місц. урядників, а також представників панівного стану. М. взяли активну участь у козац. повстаннях кінця 16 — серед. 20—30-х рр. 17 ст. Від 16 ст. православні М. об’єднувалися в церк. братства, організовували братські школи й друкарні, що вивело їх на передній край національно-реліг. боротьби, а також позитивно вплинуло на розвиток освіти і к-ри в Україні. Частина М. приєдналася до повстанського табору під час національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648—1676). Укр. міста зазнали величезних спустошень у
добу Руїни. Ті з них, які залишилися в межах кордонів Речі Посполитої, як і раніше, не відігравали самостійної політ. ролі. На догоду інтересам шляхти М. було заборонено займатися зовн. торгівлею, вони були позбавлені представництва у вальному сеймі. Шляхетські права міст мали лише Львів і Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський). Після 1654 у містах Гетьманщини збереглася чинність норм магдебурзького права, причому царський уряд фактично виступав як найвища владна інстанція, котра визначала правовий статус укр. міст. Укр. М. зазнавали екон. збитків від протекціоністської екон. політики царизму (ідеться, зокрема, про заборону урядом рос. царя Петра І ввозити в Гетьманщину продукцію західноєвроп. мануфактур, а також примусовий вивіз укр. товарів за кордон лише через рос. балт. порти), ставали об’єктом русифікації. Із серед. 17 ст. відбувалося зростання міст у Слобідській Україні (Острогозьк, нині місто Воронезької обл., РФ; Суми, Харків, Лебедин, Зміїв та ін.), а у 18 ст. — на Пд. України, де до кінця століття налічувалося бл. 30 міст. Після адміністративних і судових реформ 80-х рр. 18 ст. в Лівобережній Україні, які знищили залишки укр. автономії, М. стали підлягати загальнорос. законодавству та новим інститутам міськ. самоврядування (міським думам); аналогічні зміни сталися в правобереж. містах після приєднання 1793 Правобережної України до Російської імперії (див. також Поділи Польщі 1772, 1793, 1795). У 19 ст. відбувався індустріальний розвиток укр. міст, швидко зростало їх населення (на кінець століття перевищувало 1,6 млн осіб), поглиблювалася соціальна диференціація і майнова нерівність у міщанському середовищі, формувалися міська буржуазія та робітники. Згідно з Декретом про скасування станів і цивільних чинів, прийнятим 1917 Всеросійським ЦВК, скасовувалися всі стани, у т. ч. стан міщан. Літ.: Грушевский А. Города Великого княжества Литовского в ХIV— ХVI в.: Старина и борьба за старину. К., 1918; PtaСnik J. Miasta i mieszczaЅstwo w dawnej Polsce. Lwоw, 1934; Тихомиров М.Н. Древнерусские
города. М., 1956; Компан О.С. Міста України в другій половині ХVII ст. К., 1963; Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVI—ХVII ст. К., 1966; Пашук А. Суд і судочинство на Лівобережній Україні ХVII—ХVIII ст. (1648—1782). Львів, 1967; Gierszewski S. Obywatele miast Polski przedrozbiorowej. Warszawa, 1973; Куза А.В. Социально-историческая типология древнерусских городов Х—ХIII вв. В кн.: Русский город. М., 1983; Bogucka M., Samsonowicz H. Dzieje miast i mieszczaЅstwa w Polsce przedrozbiorowej. Warszawa, 1986; Сас П.М. Феодальные города Украины в конце ХV — 60-х годах ХVI в. К., 1989; Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. К., 1989; Щигел Р. Проблеми урбанізації Центральної Європи у ХII—ХVI ст. «Проблеми слов’янознавства» (Львів), 1990, № 42; Bardach J. та ін. Historia ustroju i prawa polskiego. Warszawa, 1996; Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в ХVI — першій половині ХVII століття. Львів, 2003; Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття: Міська влада і самоврядування. К., 2008. П.М. Сас.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МІЩАНИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
