МЕГМЕД II аль Фатіх — див. Мехмед II. МЕГМЕД IV, Мегмед (Магомед, Мехмед) IV Авджи «Мисливець» (1642 — 1692) — султан Османської імперії (1648—87). Єдиний син султана Ібрагіма від дружини укр. походження, султанши Хатідже Турхан. За спогадами очевидців був схожий лицем «на козака». Зведений на престол у семилітньому віці в результаті змови матері з яничарами. Вів постійні війни з Річчю Посполитою, Рос. д-вою, Венеціанською республікою, Австрією, Угор. королівством та Апостольською столицею (див. Ватикан) за поширення осман. присутності в Європі. Від його імені управління Осман. імперією здійснював ін-т великих візирів (див. Візир) з албанського роду Кьопрюлю — Мегмед-паша (1648—61), Агмедпаша Фазил (1661—76), КараМустафа (1676—83). 1650, 1653 та 1655 на прохання гетьман. уряду Б.Хмельницького надавав протекторат Укр. козац. д-ві. Приймав посольства від гетьманів І.Виговського, Ю.Хмельниць-
кого, П.Тетері, С.Опари, І.Брюховецького й обіцяв надати їм військ. підтримку. 1669 М. IV уклав договір з гетьманом П.Дорошенком, згідно з яким визнавалася васальна залежність Укр. козац. д-ви від Осман. імперії. Здійснив кілька військ. операцій на Правобережній Україні з метою підтримки гетьманування П.Дорошенка. Особисто очолював походи османської армії до України в 1672 та 1674. Неодноразово зустрічався з П.Дорошенком та Ю.Хмельницьким. Протягом 1676—81 підтримував існування в межах Правобережжя Укр. («Руського») князівства на чолі з Ю.Хмельницьким. За його правління Осман. імперія уклала з Річчю Посполитою Бучацький мирний договір 1672 і Журавненський мирний договір 1676, за якими отримала Зх. Поділля (див. Кам’янецький ейялет, 1672—99) з одночасним переданням під владу укр. гетьманів Брацлавщини та Південної Київщини. Задля укріплення осман. присутності в Україні наказав здійснити два походи осман. армії (1677, 1678) на Чигирин (див. Російсько-турецька війна 1676—1681). Уклав Бахчисарайський мир 1681 з Рос. д-вою, після чого призначив управляти Правобереж. Україною молдов. господаря Г.Дуку (1681—83). Поразки турец. військ від союзницьких сил Габсбургської коаліції у битвах під Сен-Готтаром (1664; побл. м. Могерсдорф, Австрія) та Віднем (1683; див. Віденська битва), а також внутрішньополіт. криза в Туреччині призвели до послаблення влади М. IV та його зміщення 1687. Літ.: Hammer-Purgstal J. Geschichte des Osmanischen Reiches. Pest, 1829. Bd. V; Cantemir D. Istoria imperiului Ottomane. Bucuresti, 1878. Vol. II; Rypka J. Z korespondence Vysoke Porty z Bogdanem Chmelnickym. В кн.: Z dejin Vychodni Evropy a slovenstva: Sbornik venovany Jaroslavu Bidloyi. Praga, 1928; Arkayin A. The second siege of Vienna (1683) and its consequences. «Revue Internationale d’Histoire Militaire» Ankara, 1980, № 46; Fisher A. Ottoman Kamanets—Podolsk. «Jornal of Turkish Studies», 1984. Vol. 8; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. Нью-Йорк, 1985; Inalcik H. Military and Fiscal Transformation in the Ottoman Empire. 1600—1700. В кн.: Studies in Ottoman and Economical History. London, 1985; Степанков В. Боротьба України і Польщі проти експансії Ос-
манської імперії у 1672—1676 рр. В кн.: Україна і Польща в період феодалізму. К., 1991; Ko»odziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki. 1672—1699. Warzawa, 1994; Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654—1657. Львів, 1996; Чухліб Т. Правобережне Військо Запорозьке у геополітичних планах Османської імперії (1676—1685 рр.). В кн.: Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. К.—Запоріжжя, 1997; Кинросс Дж. Расцвет и упадок Османской империи. М., 1999; Крикун М. Турецький похід на Правобережну Україну 1674 року. «Вісник Львівського університету. Серія історична», вип. 34. Львів, 1999; Нариси дипломатії історії України. К., 2001; Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в ХVII в., ч. 2. М., 2001; Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400—1700 рр. Кримський ханат, Османи та піднесення Російської імперії. «Україна в Центрально-Східній Європі», вип.2. К., 2002; Чухліб Т. Гетьмани і монархи. К., 2005; История Османского государства, общества и цивилизации, т.1. М., 2006; Чухліб Т. Особливості турецької політики Б.Хмельницького. В кн.: Чорноморська минувщина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України. Одеса, 2007, вип. 7; Галенко О. Тум на османському престолі. В кн.: Україна: хронологія розвитку, т.4. К., 2009. Т.В. Чухліб.
кланів, М.-Ґ. II змушений був поступитися троном новопризначеному хану, своєму братові Іслам-Ґерею II і рятуватися в Малій Ногайській орді (див. Ногайська орда) на Кубані. По дорозі загинув від руки повсталого брата Алп-Ґерея. Син Саадет-Ґерей з допомогою клану Мансур здобув таки батьківський престол, але османці того ж року розбили його військо, і він втік на моск. службу в Астрахань (нині місто в РФ). Літ.: Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты до начала XVIII века. СПб., 1887; Ghlbhn-i Hanan. Istanbul: Matbaa-i Amire, 1287/1870. О.І. Галенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕГМЕД II» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
