КОЦИЛОВСЬКИЙ Йосафат (світське ім’я — Йосип; 03.03. 1876—17.11.1947) — церк. і громад. діяч, єпископ Української греко-католицької церкви, д-р філософії (1903) і теології (1907), проф. (1907). Н. на Лемківщині в
с. Пакошівка поблизу м. Сянок (нині м. Санок, Польща) у хліборобській родині з давніми священицькими традиціями. Його батько — Петро Коциловський, успішно поєднуючи землеробство з активною участю в політ. і громад. житті, у 70-х рр. 19 ст. обирався депутатом до Галицького крайового сейму. Мати — донька греко-катол. священика Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність і спрямувала обох синів на шлях духовного служіння. 1886 К. закінчив 4-класну нар. школу, 1895 — г-зію в м. Ясло й вступив на правничий ф-т Львів. ун-ту. Став активним учасником т-в «Академічна громада» та «Сокіл». Після закінчення в м. Прага (нині столиця Чехії) спец. гімнастичних курсів 1898 організував, усупереч русофільським тенденціям у сокільському русі Галичини, національно орієнтоване т-во «Український сокіл». Тоді ж добровільно вступив до однорічної офіцерської школи у Відні й, отримавши звання лейтенанта артилерії, з берез. 1900 служив у Львів. гарнізоні. Невдовзі, відмовившись від військ. кар’єри, вступив до греко-катол. духовної семінарії в Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), звідки був скерований на навчання до Риму (Італія). Від жовт. 1901 впродовж 7-ми років навчався на філос. і теологічному ф-тах колегіуму «Ruthenum» при Конгрегації поширення віри (Congregatio de Propaganda Fide), захистив дві докторські дис., досконало оволодів лат., італ., франц.
й нім. мовами, працював бібліотекарем і редактором часопису цього навч. закладу. 6 верес. 1907 був висвячений на священика. Упродовж наступних 4-х років обіймав посаду професора і віце-ректора Станіславської греко-катол. духовної семінарії. 2 жовт. 1911, взявши на честь борця за унію св. Йосафата (Кунцевича) чернече ім’я Йосафат, вступив до Крехівського монастиря чину св. Василія Великого (див. Василіани), де продовжував займатися викладацькою і пастирською діяльністю. Під час Першої світової війни перед наступом рос. військ 1914 виїхав до Відня, де ініціював створення греко-катол. духовної семінарії для біженців-галичан, яка функціонувала в моравському м. Кромєріж поблизу м. Оломоуц (нині місто в Чехії) і 1915 очолив її. 28 листоп. 1916 отримав від австрійс. імп. Карла І Габсбурга номінацію на посаду єпископа — глави Перемишльської греко-катол. єпархії, що 29 січ. 1917 було офіційно підтверджено буллою Папи Римського Бенедикта ХV. На єпископа висвячений 23 верес. 1917 у кафедральному соборі Перемишля митрополитом А.Шептицьким у присутності станіславського владики Г.Хомишина і єпископа з Хорватії Д.Ніяраді. Разом з митрополитом А.Шептицьким та ін. ієрархами УГКЦ увійшов до складу Конституанти (Конституційних зборів), а згодом — Укр. нац. ради у Львові (див. Українська національна рада ЗУНР), яка 19 жовт. 1918 проголосила створення Укр. д-ви на укр. етнічних землях, що перебували під юрисдикцією АвстроУгорщини. Під час українськопольської війни 1918—1919 відправив урочистий молебень на честь укр. стрільців, які 4 листоп. 1918 оволоділи Перемишлем. У 1920—30-х рр., перебуваючи на чолі Перемишльської єпархії УГКЦ, що опинилася в межах Польс. Республіки, опікувався піднесенням освіт., культ. і матеріального рівня укр. спільноти, провадив активну пастирську й адміністративно-церк. діяльність, дбав про реліг. навчання і виховання віруючих, підготовку і дисципліну духовенства. 1925 запровадив обов’язковий целібат для випускників єпархіальної семінарії. Сприяв зростанню чисельності та інституційному розвиткові
245 КОЦИЛОВСЬКИЙ
246 КОЦІПІНСЬКИЙ
греко-катол. чернецтва. Дотримувався консервативних поглядів на здійснення літургійно-обрядової реформи, прагнучи запровадження змін лише еволюційним шляхом й наполягаючи на збереженні самобутності й укр. характеру греко-катол. обряду. Під час Другої світової війни безвиїзно залишався в Перемишльській єпархії, через територію якої у верес. 1939, згідно з пактом Молотова—Ріббентропа (див. Радянсько-німецькі договори 1939), було прокладено рад.-нім. демаркаційну лінію. Мешкаючи до 22 черв. 1941 в зоні, що контролювалася Червоною армією (див. Радянська армія), був запідозрений сталінськими спецслужбами у нелояльності до рад. влади, і вони встановили за ним таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у гестапо, де погрожували ув’язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-катол. духовенством єпархії. У верес. 1945 за відмову підтримати акцію переселення етнічних українців з Польщі до УРСР К. арештувала польс. поліція й 4 місяці без висунення обвинувачення утримувала в тюрмі м. Жешув (Польща). 16 січ. 1946 був депортований до УРСР, однак 24 січ. 1946 з дозволу властей повернувся до Перемишля. 25 черв. 1946 був повторно арештований польс. поліцією, наступного дня переданий органам Мін-ва держ. безпеки (МДБ) УРСР і вивезений до Львова, згодом етапований до Києва. До 2 лип. 1946 утримувався в київ. в’язниці МДБ без будь-якого документального оформлення. Рішення МДБ УРСР про його арешт і відповідна санкція прокурора Укр. округу військ МВС від 5 лип. 1946 ґрунтувалися на обвинуваченні у веденні антирад. пропаганди, здійсненні полонізаторської політики в зх. областях України, підтримуванні зв’язків з укр. націоналістичним підпіллям й ОУН—УПА, пособництві гітлерівським окупантам, участі в організації д-зії СС «Галичина». Після допитів із застосуванням фізичних методів впливу втратив здатність самостійно приймати їжу і пересуватися й потрапив до тюремного шпиталю, внаслідок чого 23 верес. 1946
слідство було зупинене. Згідно з вироком трибуналу Укр. округу військ МВС від 19—21 лют. 1947, був засуджений за обвинуваченням в антирад. діяльності (ст. 54-1 і 54-11 Карного кодексу УРСР) до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. П. у виправно-трудовій колонії № 35 у с-щі Чапаєвка (нині в межах м. Київ). 24 квіт. 2001 у Ватикані проголошено декрет про мучеництво К. Обряд його беатифікації здійснено 27 черв. 2001 у м. Львів за участі Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Тв.: Зібрання послань та інші праці. Перемишль, 2004. Літ.: Bi»as I. Likwidacja greckokatolickiej diecezji przemyskiej oraz tragiczne losy jej ordynariusza biskupa Jozafata Kocy»owskiego w kontekСcie polityki wyznaniowej ZSSR. В кн.: Polska—Ukraina. 1000 lat ssiedztwa, t. 3. PrzemyСl, 1996; Iwaneczko D. Biskup Jozafat Kocy»owski (1876—1947): тycie i dzia»alnoСƒ. В кн.: Там само; Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. Львів, 1998; Стемпєнь С. Між окцинденталізацією та візантинізацією: проблема обрядової ідентичности греко-католицької церкви в Речі Посполитій міжвоєнного періоду. В кн.: Ковчег. Науковий збірник із церковної історії, ч. 4: Еклезіяльна й національна ідентичність греко-католиків Центрально-Східної Європи. Львів, 2003; Боцюрків Б. Українська ГрекоКатолицька Церква і Радянська держава, 1939—1950. Львів, 2005; Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939—1944 рр.). К., 2005; Ліквідація УГКЦ (1939—1946). Документи радянських органів державної безпеки, т. 1—2. К., 2006; оr\d»a do dziej\w UkraiЅskiej Cerkwi Greckokatolickiej w Polsce w latach 1944—1989, t. 1. PrzemyСl, 2007. Н.С. Рубльова.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОЦИЛОВСЬКИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
