ОСВІТА ЖІНОЧА в Україні. Протягом середньовіччя та раннього модерного часу переважала домашня форма навчання жінок. Здавна існували також монастирські жін. школи. 1086, за повідомленням літопису, донька вел.
кн. київ. Всеволода Ярославича Анна Всеволодівна заснувала при Андріївському монастирі школу дівчат. Вчили читанню та письму, Закону Божому, рукоділлю, церк. співу. У серед. 17 ст. Павло Алеппський, подорожуючи по Україні, засвідчив високий рівень освіти серед жіноцтва. Зміст і якість її залежали від статків та бажання батьків. Можливість навчання дівчат із учителями, які приходили додому до учениць, зберігалася до 1917. Початок громад. освіти жінок у Російській імперії пов’язують із правлінням імп. Катерини II, коли за проектом І.Бецького 1764 організовано Виховне т-во шляхетних дівчат (Смольний ін-т) — перший держ. жін. середній навч. заклад. В Україні інститути шляхетних дівчат з’явилися на поч. 19 ст. з ініціативи та коштом місц. дворянства: у Харкові (1812), Полтаві (1818), Одесі (1829), Керчі (1836), Києві (1838). Їх метою була підготовка «гарних дружин і корисних матерів родин». Це були закриті навч. заклади, розраховані на доньок дворян, офіцерів та купців 1-ї і 2-ї гільдій. Оплата навчання в ін-тах була доволі високою — від 650 рублів на рік у Харків. до 1000 руб. на рік в Одеському. Приймали у віці 8—12 років; повний курс був 6-річний із поділом на 3 класи. Осн. увага приділялася гуманітарному й естетичному (музика, танці) напрямам освіти, домоводству та рукоділлям. Існував пед. клас (клас пепіньєрок), що давав диплом домашньої вчительки. У 1850-х рр. внутр. життя ін-тів було реформоване в напрямі уніфікації. На вимогу громадськості окремі з них (Керченський) стали напіввідкритими. Поряд із держ. дівочими навч. закладами в кінці 18 ст. діяли приватні жін. пансіони — закриті навч. заклади. Засновниками їх були іноземці, переважно французи. Перші 2 приватні пансіони на укр. землях у межах Рос. імперії відкриті 1779 в Кременчуці. На поч. 19 ст. їх було в містах Волинської губернії — 7, Київської губернії — 3, Подільської губернії — 1. На 1834 в підрос. Україні було 29 пансіонів з 1004 вихованками. Навч. програма наближалася до держ. закладів. Термін навчання становив 4—5 років;
оплата — від 100 до 300 руб. на рік. 1786 указом про організацію нар. уч-щ (малі та головні) впроваджувалася початкова освіта для дівчаток. Статути 1804 і 1828 визнають такими парафіяльні уч-ща. На серед. 19 ст. парафіяльні уч-ща організовані майже у всіх повітових містах; дівчат у них було небагато. Елементарний курс включав Закон Божий, вміння читати, писати та рахувати. Організація шкіл у маєтках покладалася на поміщиків. У держ. селах з 1830-х рр. організовувалися волосні школи. Окрім грамоти, у них навчали рукоділлю. Утримувалися початкові школи коштом міськ. і сільс. громад, поміщиків. 1844 місц. владу зобов’язали відкривати окремі жін. школи в населених пунктах, які мали не менше 25 дівчат відповідного віку. Протягом 1859—63 з ініціативи інтелігенції засновувалися недільні школи; найвідоміша з них — жін. школа Х.Д.Алчевської в Харкові, що діяла понад 50 років. Упровадження «Положення про початкові народні училища» (1864) законодавчо закріпило створення початкової школи для дітей усіх станів обох статей. Їх метою було утверджувати в народі реліг. й високі моральні якості, поширювати корисні знання. Це були переважно земські та церковно-парафіяльні школи. Навч. план цих шкіл включав Закон Божий (короткий катехізис і священну історію), читання за книгами церк. й цивільного друку, письмо, арифметику, церк. співи. Термін навчання становив 2—3 роки, на поч. 20 ст. — 4 роки. Стан із навчанням сел. дівчат всюди був незадовільний. У кінці 1860-х рр. найменше учениць було в школах Полтавської губернії — 4 % (один учень в ній припадав на 77 жителів чол. статі, учениця — на 2110 жіночої). Небажання селян навчати доньок зумовлювалось екон. чинниками (зайнятість дівчат у госп-ві) та психологічними (упередженість проти жін. освіти). Збільшення частки дівчат у нар. уч-щах помітно тільки з кінця 19 ст., особливо в пд. губерніях. Дівчата з духовного стану могли отримувати освіту в жін. єпархіальних уч-щах (середніх навч. закладах), що відкривалися при церквах і монастирях: у Харкові (1854), Лебедині (Чигиринського пов., Київ. єпархії;
1868 р. Губернії
1894 р.
1911 р. Число учнів у школах % дівчат у школах
645 ОСВІТА
Число % Число % учнів у дівчат у учнів у дівчат у школах школах Школах школах
Харківська Катеринославська Таврійська Херсонська Волинська Київська Подільська Полтавська Чернігівська В Україні
1859), Києві (1861), Житомирі, Тульчині, Кам’янці-Подільську (нині м. Кам’янець-Подільський; 1864). Їх готували до ролі дружин священиків, навчали вести госп-во та допомагати чоловікові в його пастирській діяльності. Мережа єпархіальних уч-щ кількісно зросла в 2-й пол. 19 ст. Курс навчання в них став 6-річним, а програма наблизилася до гімназійної. До серед. 19 ст. жін. освіта зберігала становий характер. Сусп. лібералізація серед. 1850-х рр. актуалізувала питання реформування жін. освіти. Новими її засадами стали всестановість, відкритість і активний вплив громадськості. Особливу увагу в жін. навч. закладах усіх рівнів звертали на гол. аспект виховання — моральність, що базувалася на реліг. засадах. У школах день починався з молитви, розклад узгоджувався з реліг. святами. 1858 з ініціативи професора педагогіки М.Вишнєградського був реалізований проект організації відкритих жін. уч-щ для всіх станів (з 1862 — маріїнські г-зії). В Україні така г-зія була заснована в Києві 1859 (заняття почалися із січня 1860) за сприяння київ. губернатора І.Фундуклея, котрий пожертвував 2 кам’яних будинки та зобов’язався щорічно вносити 1200 руб. на рік на її утримання. З 1860 організовувалися й г-зії мін-ва нар. освіти Рос. імперії. З 1872 було дозволено відкривати приватні жін. г-зії як один зі шляхів задоволення зростаючої потреби в освіті дівчат. На поч. 1880-х рр. в 9-ти укр. губерніях діяло 89 середніх жін. навч. закладів різних типів із 18 777 ученицями.
За положенням 1870 жін. г-зії набули чіткої структури: 7 класів із річним курсом. Організовувався 8-й (педагогічний) клас — 1— 2 роки навчання. Навч. програма жін. г-зій наближалася до чоловічих. Жін. прогімназії (неповна середня школа) були 3-класними, їхня програма прирівнювалася до повітових уч-щ. На поч. 20 ст. майже всі вони були реформовані в г-зії. Нагороджені по закінченні гімназійного курсу золотою чи срібною медаллю та випускниці пед. класу набували диплом домашніх наставниць. Гарний атестат та закінчення пед. класу давали звання домашніх учительок. Решта випускниць отримувала права вчительки нар. уч-щ. Навчання в г-зіях і прогімназіях було платне: у г-зіях — 25—35 руб. на рік (у приватних більше), у прогімназіях — у 3—5 разів менше. Доньки незаможних батьків звільнялися від оплати. Як правило, сплачували за них т-ва допомоги нужденним ученицям, що створювалися в містах (у Києві — 1882). Призначалися стипендії земствами, міськ. управами та приватними доброчинцями; створювалися й каси взаємодопомоги учениць. На 1909 в Україні діяло 185 жін. г-зій мін-ва нар. освіти Рос. імперії (109 з них — приватні), учнівський контингент яких становив 54 330 учениць; прогімназій було 48 із 5458 ученицями. Освічена жінка модерного соціуму — це випускниця жін. г-зії. Гарне знання рос. мови та літератури, одна-дві іноземні мови, знайомство з досягненнями світ. цивілізації давали можливість для подальшої самоосвіти та орієнтації в навколишньому світі.
646 ОСВІТА
Лібералізація торкнулася й вищої школи. З 1860 в аудиторіях Петерб., Харків., Київ. ун-тів і столичної Медико-хірургічної академії навчалися жінки. 1861 мін-во нар. освіти Рос. імперії з’ясовувало думку професорських корпорацій із цього питання. Ун-ти (за винятком Московського й Дерптського) підтримали ідею допуску жінок до навчання та іспитів на вчений ступінь. Однак політ. поліція пов’язала наявність перших слухачок зі студентськими актами протесту. Університетський статут 1863 не надав жінкам можливості здобувати вищу освіту. Для її здобуття вони виїжджали на навчання до Європи. Улітку 1873 в Цюрихському ун-ті здобували освіту 103 жінки — піддані Рос. імперії, серед яких 43 — з укр. губерній. Наполегливе лобіювання жін. гуртками можливості отримувати вищу освіту безпосередньо в Росії та побоювання поширення антиурядової пропаганди серед закордонних студенток вплинули на позицію уряду Рос. імперії, який дозволив організацію професорами ун-тів систематичних Вищих жін. курсів: у Москві вони були відкриті 1872, у Казані — 1876, у Києві та С.-Петербурзі — 1878. Метою цих курсів стало надання дівчатам із середньою освітою можливості її продовжити. Однак клопотання з Одеси (1879) та Харкова (1881) щодо відкриття й там Вищих жін. курсів не були реалізовані. 1886 набір слухачок на всі Вищі жін. курси призупинили; з 1889 відновлено роботу тільки курсів Петербурзьких. Новий етап розвитку вищої жін. освіти розпочався на поч. 20 ст. 1900 відновлено Вищі жін. курси в Москві, 1903 в Одесі розпочали роботу Вищі жін. пед. курси. 1906 поновили роботу Київські та Казанські вищі жін. курси, а Одес. вищі жін. пед. курси реформовано у Вищі жін. курси. 1907 в Харкові відкрито Вищі жін. курси Т-ва взаємодопомоги працюючих жінок. Поряд із громадськими 1905—17 діяли приватні Вищі жін. курси: київські А.Жекуліної (з 1905), харківські Н.Невіанд (з 1906), катеринославські, організовані Копиловим і Тихоновою (з 1916). Чисельність слухачок громад. Вищих жін. курсів 1913—14 становила: київських — 3811 осіб, хар-
ківських — 1143 особи, одеських — 621 особу. На Петербурзьких вищих жін. курсах дівчата з України щорічно складали бл. 15 % курсисток. Навч. курс Вищих жін. курсів тривав 4 роки. Осн. відділення (ф-ти): історико-філологічне, фізико-математичне; з поч. 20 ст. додалися юридичне, економіко-комерційне та медичне. Обов’язковими документами для вступу були атестат про середню освіту і довідка про політ. благонадійність та, для неповнолітніх (до 21 року), — дозвіл батьків або чоловіка. Прийом відбувався на підставі конкурсу атестатів. На поч. 20 ст., у зв’язку зі значною чисельністю бажаючих, на Вищих жін. курсах навчалися переважно медалістки. Оплата до 1886 становила 50 руб. на рік, з 1889 — 100, на природознавчому та мед. відділеннях — до 120—150, на приватних Вищих жін. курсах — від 125 до 200 руб. на рік. При Вищих жін. курсах створювалися опікунські к-ти та т-ва для допомоги незаможним слухачкам, що надавали стипендії, покращували побутові умови, організовували доступне харчування та допомагали в пошуку працевлаштування. З 1906 жінкам дозволили навчатися в держ. ун-тах на правах вільних слухачок: Київський відвідували 330 осіб, Одеський — 170, Харківський — 540, однак з 1908 вступ жінок до ун-тів знову заборонили. З 1915 в умовах воєн. часу Рада міністрів Російської імперії дозволила деяким ун-там прийом жінок на вільні вакансії, із 1916 цю практику поширили на всі ун-ти. Професійна освіта жінок на укр. землях Рос. імперії від 1844 була представлена організованими при Київ. ун-ті повивальними курсами. Вік їхніх слухачок був від 18 до 30 років, курс навчання — 2-річним. Успішне складання іспиту надавало атестат на звання повивальної бабки. З кінця 19 ст. мережа професійних курсів різних напрямів істотно зросла. 1872 була започаткована вища мед. освіта для жінок — Курс учених акушерок (з 1876 — Жін. мед. курси) при Медико-хірургічній академії в С.-Петербурзі. На цих курсах готували жіноклікарів, яким від 1880 по закінченні начання надавали нагрудний знак «Жінка-лікар». З 1897
діяв Жін. мед. ін-т у С.-Петербурзі. На поч. 20 ст. були організовані мед. відділення Київ. (1907) та Одес. (1909) вищих жін. курсів. 1910 Харків. мед. т-вом організовано Жін. мед. ін-т. Із 1905 в університетських містах зростала мережа спец. вищих жін. курсів: політех., архіт., інженерних, агрономічних, комерційних тощо. В західноукр. землях у складі Австро-Угорщини дівчата отримали доступ до навчання із впровадженням у 1860-х рр. заг. початкової освіти; у селах це були спільні школи, у містах — жіночі. Середня жін. освіта була представлена наприкінці 19 ст. приватними ліцеями та г-зіями з польс. мовою навчання; були організовані й україномовні (Перемишль (нині м. Пшемисль, Польща), Львів). На Буковині діяли змішані укр. г-зії в Чернівцях, Вижниці і Кіцмані. Більше українок навчалося в учительських семінаріях, які надавали освіту і вчительське звання. З 1900 жінки були допущені в ун-ти Австро-Угорщини. У 1920—30-х рр. розширилася мережа середньої освіти, в якій переважали спільні г-зії, хоча зберігалися й жіночі. З приходом у Росії до влади більшовиків постановою нар. комісаріату освіти РСФРР від 31 травня 1918 у всіх типах навч. закладів було запроваджене спільне навчання. Встановлення рад. влади в Україні поширило цю норму на її теренах. Окрему жін. освіту (1—10 класи) упровадили в СРСР з 1 вересня 1943 по 1 липня 1954 тільки в обласних, крайових, столичних і великих пром. містах д-ви. У цей же період відновилася практика оплати за навчання в старших класах (8—10 класи) — 150—200 карбованців на рік. Після розпаду СРСР практика окремих жін. шкіл відновлюється. Так, у Києві функціонує гімназія-інтернат жін. освіти й виховання № 13. Літ.: Историко-статистический очерк общего и специального образования в России. СПб., 1883; Родевич М. Сборник действующих постановлений и распоряжений по женским гимназиям и прогимназиям Министерства народного просвещения. СПб., 1884; Песковский М.Л. Университетская наука для русских женщин. «Русская мысль», 1886, № 11—12; Овцын В. Развитие женского образования. СПб., 1887; Лихачева Е. Материа-
лы для истории женского образования в России, т. 1—4. СПб., 1890— 1901; Захарченко М.М. Коммерческое и техническое женское образование в Австрии, Франции, Германии и России. СПб., 1900; Зинченко Н. Женское образование в России: Исторический очерк. СПб., 1901; Деревицкий А. Женское образование в России и заграницей: Исторические справки и практические указания. Одесса, 1902; Шохоль К.Р. Высшее женское образование в России (историко-юридический очерк). СПб., 1910; Маевская М. Путь к свету и самостоятельности: Сборник программ всех высших учебных заведений, доступных женщинам. М., 1916; Сірополко С. Історія освіти на Україні. Львів, 1937; Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР: Вторая половина ХIХ в. М., 1976; Очерки по истории школы и педагогической мысли народов СССР: Конец ХIХ — начало ХХ в. М., 1991; Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х — початок ХХ ст.). К., 1991; Иванов А.Е. «Женский вопрос» в российских университетах в начале ХХ в. В кн.: О благородстве в преимуществе женского пола: Из истории женского вопроса в России. СПб., 1997; Институтки: Воспоминания воспитанниц институтов благородных девиц. М., 2003; Веременко В.А. Женщины в русских университетах (вторая половина ХIХ — начало ХХ вв.). СПб., 2004; Кобченко К.А. «Жіночий університет святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів. К., 2007; Пономарева В.В., Хорошилова Л.Б. Мир русской женщины: Воспитание, образование, судьба: ХVIII — начало ХХ века. М., 2008. О.О. Драч.
ОСВІТНІ ТОВАРИСТВА В УКРАЇНІ — громад. орг-ції, які в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. проводили культурно-освітню роботу серед населення. Почали виникати наприкінці 1860-х рр. з ініціативи інтелігенції, що перебувала під впливом громад. руху за нар. освіту, який активно розгорнувся в Європі в 2-й пол. 19 ст. і спричинив розвиток нового сусп. й пед. явища — т. зв. позашкільної освіти. Значний вплив на процес формування й подальшої діяльності О.т. в У. справили недільні школи 1859—62 рр. та «Громади». Як громад. орг-ції стали своєрідною антитезою урядової регламентації сусп. життя, зокрема на освітянських теренах. На початку своєї діяльності О. т. в У. осн. увагу приділяли підтримці початкових нар. шкіл. З кінця 19
— на поч. 20 ст. їхня увага зосередилася на позашкільній освіті. Найбільш відомі на території України, що входила до складу Російської імперії, Харків. т-во грамотності (1869), Київське товариство грамотності (1882), Київ. т-во сприяння початковій освіті (1882), Слов’ян. т-во в Одесі (1870). У 2-й пол. 1890-х рр. виникли Катериносл. т-во поширення нар. освіти, Полтав. т-во сприяння нар. освіті, Київ. т-во поширення в народі початкової, середньої і вищої освіти; на поч. 20 ст. розпочало діяльність Волин. т-во грамотності тощо. В укр. землях, які перебували у складі Австро-Угор. монархії, помітну роль відігравали Галицькоруська матиця (1848) у Львові, «Руська бесіда» (1869) в Чернівцях, «Общество имени М.Качковского» (1874) в Коломиї, «Литературное общество св. Василия Великого» (1865) на Закарпатті та ін. Активно діяли на культурноосвіт. ниві «Просвіти», які на поч. 20 ст. почали виникати і в укр. губерніях Рос. імперії. Освітні т-ва були легітимними орг-ціями, які діяли згідно зі статутами, дозволеними верховною владою. Утримувалися за рахунок членських внесків, доброчинних публічних промоакцій (нар. гуляння, виставки, публічні лекції, спектаклі), а також, великою мірою, за підтримки окремих меценатів. Певні суми щорічно надавалися органами місц. самоврядування. Освітні т-ва виникали в губернських центрах і поширювали свою діяльність на всю територію регіону шляхом утворення повітових відділень, які згодом перетворювалися на окремі т-ва. Діяльність освіт. т-в здійснювалася в двох напрямах — підтримка й заснування початкових шкіл та позашкільна освіта. Відповідно до цього осн. формами діяльності освіт. т-в у сфері початкової освіти була організація з’їздів учителів; у царині позашкільної освіти — відкриття нар. б-к, видання книг для народу, читання лекцій, організація аматорських театрів і театралізованих вистав. Серед методів діяльності освіт. т-в головним було створення відповідних тематичних комісій і комітетів. Так, приміром, Харків. т-во грамотності
складалося зі шкільного пед. к-ту, довідково-пед. к-ту, санітарного к-ту, к-ту сільс. б-к, комісії «розумних розваг» (пізніше — позашкільної комісії). Поступово культурницький характер діяльності освіт. т-в набув певних ідеологічних ознак — вони почали зазнавати українофільського впливу, а їхні акції використовувалися різними політ. орг-ціями (у т. ч. — укр. нац. партіями) для поширення національно-патріотичних ідей. На західноукр. землях, на відміну від решти території України, освітні т-ва із самого початку свого існування знаходилися під впливом політ. партій — спочатку москвофільського, а згодом — народовського (українофільського) спрямування. У зв’язку з політизацією культурно-освіт. руху в останній чв. 19 — на поч. 20 ст. рос. імперський уряд почав вживати заходів для підпорядкування позашкільної освіти, намагаючись, з одного боку, скерувати діяльність освіт. т-в, а з другого — протиставляти їм відповідні держ. акції, залучивши до просвітницької діяльності місц. адміністрацію й парафіяльних священиків. Втручання уряду в сферу позашкільної освіти спричинило активізацію діяльності освіт. т-в у 1890-ті рр., яка вилилась у створення в губернських центрах Нар. будинків, що зосередили гуртки, б-ки тощо. Освітні т-ва досягли значних успіхів у культурно-просвітницькій діяльності. Їхня робота поступово еволюціонувала від розрізнених лекцій — до лекційних наук. циклів, а потім — до мандрівного Нар. ун-ту; від видання дешевих книжок — до багатотомної фундаментальної «Народної енциклопедії наукових і прикладних знань»; від простих нар. читань — до грандіозних театралізованих вистав. Активну участь у діяльності освіт. т-в. брали відомі науковці, педагоги, митці, сусп. й політ. діячі — М.Костомаров, Макс.Ковалевський, І.Тургенєв, І.Срезневський, М.Бекетов, О.Потебня, В.Я.Данилевський, Леся Українка, Б.Грінченко, М.Василенко, П.Житецький, М.В.Лисенко, Є.Чикаленко та ін. Культурно-просвітницька діяльність освіт. т-в спра-
647 ОСВІТНІ
648 ОСВІЧЕНИЙ
вила значний вплив на розвиток освіти, науки, видавничої й бібліотечної справи, театру в Україні в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст., а також на формування нац. свідомості. Літ.: Кизченко В.И. Культурный облик пролетариата Украины в период империализма. К., 1990; Коломієць Т.В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869— 1920 рр.). Х., 1998; Ярошенко Н.Н. Становление теории внешкольного образования: Хрестоматия. М., 2000; Добржанський С. Товариство «Руська бесіда» на Буковині й формування української еліти краю (1869—1940). «Галичина», 2006—07, № 12—13. А.В. Степаненко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОСВІТА ЖІНОЧА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
