НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА АВТОНОМІЯ (НКА) — демократ. форма врахування в етнонац. політиці поліетнічної д-ви специфічних інтересів і потреб нац. меншин, механізм забезпечення рівноправності етнічних спільнот. Одна з форм самовизначення нац. меншин, модель реалізації ними свого права на вільний етнокульт. розвиток. На відміну від національно-територіальної автономії Н.-к.а. базується на екстериторіальних засадах, безвідносно до адм.-тер. поділу країни. Вона є елементом формування громадянського суспільства, і з цього погляду її значення виходить за межі задоволення прав меншин. Ідея Н.-к.а. (у формі культурно-нац. автономії чи національно-персональної автономії) була запропонована наприкінці 19 — на поч. 20 ст. австрійс. соціал-демократами і стала однією з ідеологічних засад Інтернаціоналу II. Австромарксисти О.Бауер і К.Реннер виходили з того, що джерелом і носієм нац. прав мають бути не території, а самі нації в особі утворених на основі добровільності нац. союзів. У такий спосіб мислилося перетворення націй на суб’єкт, а не лише об’єкт права. На основі особистих заяв повнолітніх гро-
348 НАЦІОНАЛЬНО
мадян мав складатися кадастр, яким визначалася персональна належність громадян до тієї чи ін. нац. спільноти. Створеним на основі «екстериторіального конституювання націй» об’єднанням громадян передавалися управління школою, культ. закладами тощо відповідно до нац. традицій і звичаїв, з обов’язковим використанням рідної мови. Австромарксистська модель передбачала надання Н.-к.а. не лише тим нац. меншинам, які проживали компактно, а й тим, невеликі общини яких були розсіяні по іноетнічних територіях. Засобом захисту їхніх інтересів мав стати двопалатний парламент. Програмою Н.-к.а. передбачалася побудова соціал-демократ. орг-цій за нац. ознакою; 1897 єдина соціал-демократ. партія Австро-Угорщини була перетворена на федерацію 6-ти окремих нац. партій. У такий спосіб австромарксисти сподівалися забезпечити еволюційну демократизацію надмірно централізованих д-в. Незалежно від австромарксистів ідею екстериторіальної автономії розробляв польс. державознавець К.Кульчицький (Мазовецький). Гол. опонентами програми Н.-к.а. в міжнар. соціал-демократ. русі виступали рос. більшовики, які вбачали в ній знаряддя штучного дроблення робітн. руху, підпорядкування його впливу бурж. ідеології. Незважаючи на гостре неприйняття програми Н.-к.а., більшовики після приходу до влади запозичили з австромарксизму не тільки ідею «держави національностей», а й принцип двопалатного парламенту. В Україні спроба реалізувати програму Н.-к.а. (у вигляді національно-персональної автономії) була зроблена Українською Центральною Радою. Прийнятий нею 22 (9) січня 1918 Закон Української Народної Республіки про національно-персональну автономію беззастережно надавав право на неї великорус., єврейс. і польс. націям, що мешкали в Україні; щодо ін. меншин надання такого права обумовлювалося поданням відповідної заяви із 10 тис. підписів. Нац. союзи, що мали утворюватися в такий спосіб, отримували статус державних. Але в складних умовах громадянської війни в Україні 1917—
1921 до практичної реалізації національно-персональної автономії справа не дійшла. Відродження ідеї Н.-к.а. припало на останні роки існування СРСР, що дістало свій вияв у прийнятті 26 квітня 1990 Закону СРСР «Про вільний національний розвиток громадян СРСР, які мешкають за межами своїх національно-територіальних утворень або не мають таких». На пострад. просторі вона реалізується переважно у формі національно-культ. т-в, центрів, асоціацій тощо. В Україні право на Н.-к.а. передбачене ст. 6 Закону України «Про національні меншини в Україні» (1992). У такий спосіб нац. меншини отримали можливість зберігати власну ідентичність, нац. традиції, розвивати нац. к-ру без створення власних адм.-тер. утворень. Проте саме поняття «національнокультурна автономія», як і механізми реалізації гарантованих цим законом прав, належним чином не унормовані. Літ.: Нам І. Національно-персональна (культурна) автономія в історії та сучасності. В кн.: Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: Компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. К., 1994; Основи етнодержавознавства. К., 1997; Антонюк О.В. Формування етнополітики української держави: історичні та теоретико-методологічні засади. К., 1999. Я.В. Верменич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА АВТОНОМІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
