КІЛЕССО Сергій Костянтинович (н. 28.03.1931) — архіт. і мистецтвознавець. Дійсний чл. Укр. акад. арх-ри (1993), засл. архіт. України (1994). Почесний д-р НДІ теорії та історії арх-ри і містобудування (1998). Н. в м. Київ. Закінчив архіт. ф-т Київ. худож. ін-ту, де вчився в майстерні В.Заболотного (1957). 1966 захистив канд. дис. Досліджував творчість архітекторів В.Городецького, В.Заболотного, Я.Сокола. Опублікував понад 300 наук. і наук.-популярних статей, розвідок, есе. Осн. архіт. тв.: реставрація Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври (1958—62, у співавт. з Є.Лопушинською); корпусів соборних старців і клірошан Києво-Печерської лаври (1958—65); Свято-Троїцької цер-
А.Ф. Кізченко.
КІЛІЯ — місто Одеської області, райцентр, порт. Розташоване на лівому березі Кілійського гирла дельти р. Дунай за 45 км від бе-
С.К. Кілессо.
324 КІЛІЯ
рега Чорного м. Напроти — на правому березі гирла дельти розташоване румун. м. Стара Кілія (Кілія Векіа), а 40 км вище по течії річки — м. Ізмаїл. Нас. — бл. 28 тис. осіб (2006), з-поміж них: 12 тис. українців, 8 тис. росіян, 2,8 тис. молдован, є також болгари, гагаузи, євреї, цигани, татари, у т. ч. нащадки ногайців, та ін. Можливо, що саме К. під назвою Нове село згадується у Воскресенському літописі, в списку міст, які лежали на шляху київ. князів до Болгарії і Візантії. Щодо походження назви «Кілія» є кілька версій. За однією з них, ця назва є варіантом звучання давнього іменування тутешнього поселення Ахілія (Ахіллія — Кілія). Саму ж назву Ахілія, згідно з легендою, дав поселенню Александр Македонський. Так він іменував його на честь свого міфічного предка — напівбога та героя Троянської війни Ахілла. На користь цієї версії наводиться той аргумент, що неподалік К. знаходиться о-в Левка (нині о-в Зміїний), де свого часу був побудований храм Ахілла, ним опікувалася грец. колонія Ольвія. За ін. версією назва міста походить від грец. слова «келлйпх», що означає амбар, склад. Однак найбільш ймовірно, що ця назва має більш пізнє походження — від турец. слова «кілі», яке вживається для означення глинистого берега (глинистими є всі береги
Кілія. Дзвіниця Свято-Миколаївської церкви. Фото початку 21 ст.
дельти Дунаю). До входження тутешнього поселення до складу Османської імперії генуезці та венеціанці називали його Лікостомою, саме так воно іменоване на складеній 1320 італійцем Маріо Сандуло карті пн. берега Чорного м. (на цій карті у місці розташування сучасної К. і румун. Старої Кілії позначено два поселення — правобережна та лівобережна Лікостоми). На думку краєзнавця Б.Райнова, генуезці не лише плавали до Лікостоми, а й першими звели там фортецю. Щоправда, не всі сучасні історики погоджуються з ототожненням Лікостоми та К. Від 14 ст. місц. поселення входило до складу Волощини, 1465 було завойоване господарем Молдови Стефаном III Великим (1457—1504). 1475 та 1476 фортецю намагався захопити турец. султан Мегмед II. Однак підкорити її Осман. імперії вдалося лише 1482 силами 100-тис. війська. Турец. панування тривало більш ніж 300 років. Очевидно, саме в цей час місто й отримало назву «Кілія». За турецького володарювання К. була центром кадилика, що входив до складу Акерманського санджака (див. Санджак), а від кін. 16 ст. — Очаківського ейялету. Вона стає «продовольчою базою» Стамбула, звідси до столиці Осман. імперії постачалися хліб, м’ясо, молдов. вино та багато ін. продуктів. Було посилено обороноздатність міста. Турец. географ і мандрівник Евлія Челебі (17 ст.) описує фортецю в К. як напрочуд міцну споруду, що мала подвійні стіни з боку Дунаю та потрійні з суходолу. Тільки на головному бастіоні було розміщено 20 гармат, направлених у бік Дунаю та моря. Фортеця мала кілька башт, зокрема Велику пн.-сх. (її підземна частина використовувалася як в’язниця) та башту з продовольчим запасом, що постійно оновлювався з надходжень від райї — околишнього нетурец. нас. (волохів, молдован, українців). Поруч розташовувалися казарми для війська, лазарет, будинки коменданта, муфтія, офіцерів гарнізону, пороховий погріб, арсенал, ряди складів і мечеть. Всередині фортеці було зведено цитадель, там жили яничари зі своїми родинами.
У місті діяли колоритні сх. базари та невільничий ринок, на якому процвітала торгівля рабами й полоненими. У 17 ст. молдов. господар Василь Лупул (1634—53) отримав від султана право вести через кілійський порт власну торгівлю з зарубіжжям і домігся дозволу відновити в місті правосл. храм — церкву св. Миколая (була зведена, як свідчить рукопис, знайдений у фондах Синоду, ще в 10 ст., зруйнована під час захоплення міста турками). На кілійську фортецю не раз нападали козаки: 1594 під проводом С.Наливайка та 1635 — І.Сулими. У ході рос.-турец. війн 18 — поч. 19 ст. кілійською фортецею тричі оволодівали рос. війська. Вперше фортеця капітулювала 1770 після 10-денної облоги військами князя М.Репніна; вдруге 1790 після тривалої облоги корпусом ген.-аншефа барона І.Меллера-Закомельського (у ході боїв сам І.Меллер-Закомельський загинув, а посаду командуючого зайняв ген. І.Гудович); втретє 1806 після осади д-зією герцога А.-Е.Рішельє. 1812 за Бухарестським мирним договором у складі Бессарабії К. була приєднана до Російської імперії. Після поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 за Паризьким мирним договором 1856 К. з пд. частиною Бессарабії відійшла до складу Молдавського князівства. Після російсько-турецької війни 1877—1878 за рішенням Берлінського конгресу 1878 К. була повернута Рос. імперії. Наприкінці 19 ст. в К. проживало 1974 особи. Прибутки місту давала торгівля, передусім хлібом. Тут діяло 119 торг. місць, що загалом мали річний обіг товарів на суму 375,8 тис. рублів. Працювали 2 гончарних і 3 цегляних з-ди, 3 парових і 72 вітряних млини. Мешканці займалися також рибальством, виноградарством, садівництвом і городництвом. Було 3 уч-ща (міське 3класне чол., 2-класне жін. та чол. парафіяльне). Діяла приватна публічна б-ка. 1910 відкрився перший кінотеатр. Від 25 січ. 1918 до 30 черв. 1940 К. була окупована Румунією. У ці роки обсяг торгівлі тут
зменшився, однак місто залишалося значним експортером хліба за кордон. 1938 почалось буд-во елеватора. 1940 Румунія задовольнила ультиматум СРСР і повернула Ізмаїльщину до складу УРСР, К. стала райцентром Ізмаїльської області (з 1954 — райцентр Одес. обл.). Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941— 1945 К. 10 лип. 1941 була окупована румун. військами. У цей період окупанти в гол. синагозі влаштували в’язницю, до якої загнали бл. 200 осіб єврейс. національності й майже всіх їх розстріляли. Іншу частину євреїв міста загнали до Татарбунарського пересильного табору, де більшість з них загинула від знущань, голоду та хвороб. Зважаючи на «неблагонадійність» місц. нац. меншин — нерумунів (їхня заг. чисельність, за даними шефа поліції кілійського жудеця (р-ну) від 16 верес. 1941, становила 11 тис. 129 осіб), сігуранца проводила каральні операції, брала під варту заложників. У відповідь на таку політику влади, а також щоб уникнути мобілізації до армії багато мешканців міста почали переховуватися в дунайських плавнях, чимало з них стали чл. бойових груп партизан. загонів. У місті діяла підпільна орг-ція (бл. 60 осіб). 25 серп. 1944 до К. увійшли частини Червоної армії (див. Радянська армія), вернулися рад. установи. У К. було зведено потужний суднобудівний-судноремонтний з-д. На ньому виготовляли ліхтери, баржі, шаланди, контейнеровози, понтони, танкери та корпуси самохідних суден довжиною до 135 м. Продукція з-ду постачалася як для потреб флотів СРСР, так і за кордон. Нині з-д виконує замовлення для фірм Бельгії, Голландії, Фінляндії, Франції, Греції та Росії. У К. діє навч.-консультативний центр, що є структурним підрозділом Київ. держ. академії водного транспорту ім. гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного. Тут щорічно здобувають освіту майже 1000 студентів. У місті є історико-краєзнавчий музей. Пам’ятки арх-ри: залишки фортеці (15 ст.), Свято-Миколаївська церква (1648), Свято-Покровська соборна церква (1836).
Встановлено пам’ятники Б.Хмельницькому та воїнам Червоної армії, які полягли в боях за визволення міста. Літ.: Надеждин М.И. Славянская надпись в Килийской церкви св. Николая. «Записки Одесского общества истории и древностей», 1844, т. 1; Мурзакевич М.Н. Килийская церковь св. Николая и ее достопримечательности. Там само, 1848, т. 2; Брун Ф. Чорноморье, ч. 1. Одесса, 1879; Килия. В кн.: Енциклопедия Ф.Брокгауза и И.Ефрона, т. 15. СПб., 1895; Iorga N. Studii istorice asupra ChilieiХi Cet|Ыii Alba. BucureХti, 1899; Мохов Н.А. Очерки истории молдавско-русскоукраинских связей (с древнейших времен до начала XIX века). Кишинев, 1961; Iliescu O. Localizarea vechiului Licostomo. «Studii», 1972, N 3; Синенко В.И. Операция Килия-Веке. К., 1975; Тодорова Е. Вичина, Килия и Ликостомо. В кн.: Български средневековни градове и крепости, т. 1. Варна, 1981; Diaconu P. Kilia et Licostomo on Kilia = Licostomo? «Revue roumain, d’histoire» (Bucrest), 1986, t. 25, N 4; Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. М., 2000; Райнов Б.А. Очерк истории Килии. Измаил, 2003; Свято-Николаевский храм г. Килия. Исторический очерк. Одесса, 2004; Райнов Б.А. Подвиг на Дунае (1941— 1945). Измаил, 2005. П.В. Голобуцький, Т.А. Карадобрій, М.П. Ногай.
ці» був добре відомим Геродоту, Каллімаху, Страбону. Він фігурує також у творах Орозія та Стефана Візантійського. Особливу цінність мають передньоазійські писемні джерела. Хоча в цілому писемна традиція Давнього Сх. була менш розвинутою порівняно з антич. і обмежувалася сферою військ. інтересів, що перешкоджало фіксації подробиць побуту й сусп. ладу, проте передньоазійські тексти про К. були складені в ході прямих контактів ассирійців з К., а тому містять досить достовірну інформацію про локалізацію останніх і про дати, пов’язані з конкретними подіями їхньої історії. Антич. міфи, істор. перекази і ассирійські повідомлення засвідчують, що К. були численним і суворим у воєн. відношенні народом, який мешкав на пд. Сх.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КІЛЕССО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
