КИПРІЯН (бл. 1330 — 16.09. 1406) — митрополит Київський і всієї Русі (1380—1406), ієрарх і дипломат візант. церкви, пись-
менник-богослов і яскравий публіцист, редактор, перекладач, переписувач книг. Канонізований РПЦ. Дні пошанування — 27 трав. та 16 верес. за ст. ст. За народженням — пд. слов’янин, найімовірніше, болгарин з аристократичної великотирновської родини Цамблаків. За вихованням, освітою й світоглядом — афонський чернець-ісихаст (див. Ісихазм). Чернечий постриг прийняв, імовірно, у Кіліфарівському монастирі (у Пн. Болгарії), де зблизився з Євфимієм, навчаючись разом ідей ісихазму в засновника монастиря Феодосія Тирновського (Н.Дончева-Панайотова). Згодом Євфимій cтав болг. патріархом (1375—93) і засн. центру книгописання у Великому Тирнові (нині м. ВеликоТирново, Болгарія), що в останній чверті 14 ст. набув значення одного з найважливіших каналів поширення на Русі т. зв. другого південнослов’ян. культ. впливу. 1363 разом з Євфимієм, Феодосієм Тирновським і ще двома його учнями прибув до Константинополя, де був представлений патріархові Каллісту й кілька місяців навчався в Студійському монастирі, а по смерті Феодосія (27 листоп. 1363) — на Афоні. За ін. версією, К. став ченцем лише на поч. 1370-х у Константинополі (Д.Оболенський). На Афоні почалася дружба К. і Філофея Коккіна — вселенського патріарха 1347—54 і 1364—76 рр. На поч. 1370-х, після повернення Філофея Коккіна на патріаршество у Константинополі, К. стає «наближеним його ченцем». 1373, невдовзі після трьох безуспішних походів правителя Литви Ольгерда на Москву й розколу митрополії Київської і всієї Русі на моск. та литов. частини (розкол почався 1316 й набув особливо загрозливих форм з поч. 1350-х рр.), К. був посланий патріархом у Литву і на Русь у ранзі «довіреної особи» (порученця). Метою цієї місії було примирення литов.-руських і тверського князів з тоді фактично моск. митрополитом Алексієм з тим, щоб запобігти остаточному поділові Церкви між Вільном і Москвою за політ. ознакою. Імовірно, що взимку того ж року К. уперше побував у Києві та в ін. містах і землях Великого князівства Литовського (ВКЛ) з пра-
восл. нас. 9 берез. 1374 був присутнім у Твері (нині місто в РФ) на посвяченні тверського єпископа Євфимія, потім разом з митрополитом Алексієм поїхав до Переславля-Залєського (нині місто Ярославської обл., РФ). У Константинополь вернувся з Литви, маючи при собі листа від правосл. литов. рус. князів з проханням до патріарха висвятити його на митрополита Литовського. В обстановці нового загострення литов.-моск. відносин після взяття Твері (серп. 1375) моск. військами, перед потенційною загрозою покатоличення правосл. нас. ВКЛ і щоб не допустити остаточного розколу митрополії на Русі, Філофей погодився задовольнити давнішні клопотання вел. кн. литов. Ольгерда щодо створення окремої митрополії у ВКЛ, а також останнє побажання його правосл. князів мати К. своїм митрополитом. 2 груд. 1375 він висвятив у Константинополі К. на митрополита «Київського, Руського і Литовського», але з умовою, що по смерті похилого віком митрополита Алексія він стане митрополитом Київським і всієї Русі й об’єднає під своєю владою всю митрополію. 6 черв. 1376 К. прибув у Київ — свою резиденцію і спробував негайно домогтися визнання своїх прав на загальнорус. митрополію від вел. кн. моск. Дмитрія Івановича (див. Дмитрій Донской), Новгорода і Пскова, але зазнав невдачі. Можливо, до цього спричинилися вісті з Константинополя: там 12 серп. 1376 в результаті двірцевого заколоту владу узурпував Андронік IV, син імп. Іоанна V Палеолога. Він змістив патріарха Філофея, який через рік помер на засланні. Новий патріарх Макарій письмово запевнив Дмитрія Московського в тому, що заперечує претензії К. на церкву Великої Русі та запропонував відпровадити в Константинополь великокнязівського висуванця Михаїла-Митяя, архімандрита Спаського монастиря, для висвячення його на митрополита. Влітку 1378, по смерті митрополита Алексія (12 лют. 1378), К. зробив рішучу спробу всупереч великокнязівській волі реалізувати своє право на загальнорус. митрополію, та не був допуще-
285 КИПРІЯН
286 КИПРІЯН
ний у Москву. Попри несприятливі обставини К. наприкінці жовт. 1378 вирушив до Константинополя, щоб обстояти своє право, надане патріархом Філофеєм. Він домігся визнання за ним титулу «митрополита Київського і всієї Русі» ретронізованим імп. Іоанном V Палеологом (12 серп. 1379) і новим патріархом Нилом (верес. 1379—88). Але приїзд у Константинополь делегації моск. церковників (29 верес. 1379; Г.М.Прохоров) ускладнив ситуацію — замість раптово померлого по приїзді в Царгород Михаїла-Митяя вони висунули кандидатуру Пимона й, заперечуючи канонічність поставлення К., вимагали зробити загальнорус. митрополитом саме свого ставленика. При цьому Пимон вдався до підкупу найвищих візант. сановників, що спокусило їх вчинити хитромудру комбінацію. В результаті К. був змушений залишити Константинополь у жовт. 1379, до закінчення слідства й остаточного вироку патріаршого собору, тоді як Пимон ще майже рік залишався у візант. столиці. Ухвалене собором рішення (черв. 1380) було не на користь К.: йому залишено звання митрополита «Малої Русі й Литви» (із вилученням Києва), натомість Пимона патріарх Нил поставив митрополитом «Київським і Великої Русі» з правом посісти місце К. у випадку смерті останнього. Невдовзі, однак, Дмитрій Московський, дізнавшись, що Михаїл помер, а Пимон самовільно домагається сану митрополита, запросив К. (лют. 1380) приїхати до Москви на правах загальнорус. митрополита. 3 трав. 1380 К. урочисто в’їхав до Москви. Проте співробітництво К. з Дмитрієм Донським виявилося нетривалим: засноване гол. чин. на антиординському ґрунті (його результатом був нищівний розгром військ еміра Мамая 9 верес. 1380), воно закінчилося з відновленням панування Золотої Орди над Пн.-Сх. Руссю після каральної експедиції хана Тохтамиша, облоги й спалення Москви (1382). Боротьба К. за загальнорус. митрополію з моск. претендентом Пимоном (1383— 84 також із суздальським архієпископом Діонісієм) тривала ще 8 років. Лише в лют. 1389 собор,
скликаний патріархом Антонієм, відновив єдність митрополії, остаточно визнавши К. «справжнім архієреєм всієї Русі». 6 берез. 1390 К. прибув до Москви, яку мав за постійну резиденцію до кінця свого життя. На Русі К. прожив майже 30 років, з них у Києві (з перервами) — до 12. Він був послідовним противником залежності земель Русі від Золотої Орди, поборником ідеї їхньої політ. консолідації. На відміну від своїх попередників-митрополитів, К. не їздив до Орди і не згадував у молитвах ординських «царів». У цілому залишився вірним політ. курсові патріарха Філофея Коккіна й імп. Іоанна VI Кантакузена (1347—54), спрямованому на забезпечення орг. цілісності Церкви на Русі й підтримку Москви як гол. загальнорус. об’єднавчого центру, що заперечувало визнання такої ж ролі за ВКЛ. Як глава церкви К. дбав про зміцнення екон. засад її існування й зменшення залежності від великокнязівської влади. Деякі історики саме йому приписують ініціативу появи так і не здійсненого 1384 (за ін. версією — 1381) проекту унії ВКЛ з Великим князівством Московським, основу якої мали скласти хрещення Ягайла Ольгердовича за правосл. обрядом та його шлюб з донькою Дмитрія Донського. В обстановці поширення й зміцнення позицій католицизму у ВКЛ після Кревської унії 1385 імп. Іоанн V Палеолог 29 трав. 1387 послав К. з Константинополя в «Малу Русь» зі спец. місією й зобов’язанням вернутися впродовж року. Одним з результатів цієї місії було створення антиягайлівської коаліції на чолі з князем гродненським і берестейським Вітовтом Кейстутовичем, що виступила (1389—92) проти реалізації умов Кревської унії. Київ. митрополит був ініціатором шлюбу Софії, доньки вел. кн. литов. Вітовта, із сином та спадкоємцем Дмитрія Донського Василієм I (1389—90), що був оформлений як подія великого держ. значення. Після захоплення турками столиці 2-го Болг. царства, полону й смерті великотирновського патріарха Євфимія (1393) загострилися відносини митрополита К. з вищими властями Константинополя, про-
явом чого було, зокрема, вилучення імені візант. імп. Мануїла II Палеолога з церк. поминальних диптихів (у 1394—97 проти цього протестував у своїх листах патріарх Антоній, звертаючись здебільшого до вел. кн. моск. Василія Дмитровича), що не могло статися без санкції митрополита Київського і всієї Русі. Разом з тим, 1398 і 1400, коли патріарх Матвій звернувся до К. по допомогу Візантії у скрутний для неї час, саме за порадою митрополита їй були виділені великі грошові субсидії. Визнаною є позитивна роль К. у зміцненні антиординських за своєю спрямованістю союзницьких відносин між ВКЛ і Великим князівством Моск. у серед. 1390-х рр. Їх проявом, зокрема, була спільна для правителів обох д-в позиція збройного нейтралітету під час походу військ чагатспіського еміра Тімура в центр. райони Золотої Орди, що створювало загрозу їх нашестя й на Русь (влітку 1395). Весною 1396 К. приїхав у Київ, а вернувся до Москви 7 жовт. 1397. Півторарічне його перебування в Середній Наддніпрянщині позначене воєн. конфліктом ВКЛ із Золотою Ордою: 1397 і 1398 литов.-рус. війська Вітовта здійснили успішні походи у приазовські степи й у Крим, але були 1399 розгромлені у вирішальній битві біля р. Ворскла (прит. Дніпра; див. Ворскла, битва на річці 1399). Наприкінці 1396 король польс. і верховний кн. литов. Владислав II Ягайло і К. звернулися до Константинопольського патріархату з пропозицією скликати помісний собор на теренах литов. Русі й вирішити питання щодо унії правосл. та катол. церков. Через незгоду Константинополя цей проект залишився нездійсненим. Приблизно тоді ж у найближчому оточенні митрополита К. були створені дві визначні пам’ятки письменства — Київський псалтир 1397 і остаточна редакція «Списку руських міст, далеких і близьких». Мабуть, під час цих же відвідин ВКЛ К. домігся скасування Галицької митрополії та поширив свою юрисдикцію на Молдовлахію і Галичину, навіть усупереч волі Константиноп. патріархату. 20 лип. 1404 востаннє виїхав з Москви до Вільна (нині
м. Вільнюс), де його з великими почестями приймав вел. кн. литов. Вітовт, потім відвідав Київ і Луцьк. За вимогою Вітовта зняв сан з єпископа Турівського Антонія, звинуваченого в намовлянні ординського хана Шадібека до нападу на підвладні Польщі й Литві землі Русі. На зворотному шляху до Москви К. зустрівся у Милолюбові (1405) з Владиславом II Ягайлом і Вітовтом, з якими ще раз обговорив питання про унію церковну. Вернувся в Москву 1 січ. 1406. П. у с. Голенищеве поблизу Москви. Залишив по собі значну літ. спадщину. З іменем К. пов’язують нововведення у церк. літургії, переклад з грец. чималої кількості церковнослужбових книг і текстів, реформу й уніфікацію церк. співу та муз. нотації, активізацію монастирської колонізації рос. Півночі і буд-ва церков та їхнього розпису. На його час припадає рус. період творчості Феофана Грека та перші кроки у малярстві Андрія Рубльова. Був ідеологом моск. і загальнорус. літописання. Останнє завдячує йому своєю децентралізацією й пожвавленням місц. літописання. Шанування пам’яті К. як святого почалося не раніше 1805. Літ.: Щербатов М.М. Сочинения. История Российская от древнейших времен, т. 4, ч. 1. СПб., 1902; Калайдович К. Об ученых трудах митрополита Киприана и о том, справедливо ли приписывается ему и митрополиту Макарию сочинение книги Степенной. «Вестник Европы», 1813, ч. 72; Полное собрание русских летописей, т. 5, СПб., 1851; т. 8, СПб., 1859; т. 15, вып. 1, Пг., 1922; т. 24—25, Пг., 1921; А. Л-д [Кавелин Л.] Киприан до восшествия на Московскую митрополию. «Чтения в обществе истории и древностей российских», 1867, апрель-июнь, кн. 2, отд. 1; Ключевський В.О. Древнерусские жития святых как исторический источник. М., 1871 (переизд.: М., 1988); Амфилохий, архим. Что внес Киприан, митрополит Киевский и всея России, а и потом Московский и всея России, из своего родного наречия и из переводов его времени в наши богослужебные книги. В кн.: Труды III Археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 г., т. 2. К., 1878; Мансветов И.Д. Митрополит Киприан в его литургической деятельности. М., 1881; Филарет (епископ Черниговский) (Гумилевский). Обзор русской духовной литературы, кн. 1. СПб., 1884; Макарий. История Русской Церкви, т. 4—5. СПб., 1886; Глу-
боковский Н.Н. Киприан, митрополит всея России (1374—1406) как писатель. «Чтения в обществе любителей духовного просвещения», 1892, февраль; Сырку П. К истории исправления книг в Болгарии в XIV в., т. 1, вып. 1: Время и жизнь патриарха Евфимия Тырновского. СПб., 1898; Голубинский Е.Г. История русской церкви, т. 2, 1-я половина. М., б/г; Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV в. К., 1913; Пресняков А.Е. Образование великорусского государства. Очерки по истории XIII—XV столетий. Пг., 1920; Приселков М.Д. История русского летописания XI—XV вв. Л., 1940; Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М.—Л., 1947; Киселков В.С. Проуки и очерти по старобългарска литература. София, 1956; Иванов Й. Българското книжовно влияние в Росия при митрополит Киприан (1375— 1406). «Известията на Института за българска литература» (София), 1958, Кн. 6; Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви, т. 1. Париж, 1959; Снегаров И. К истории культурных связей между Болгарией и Россией в конце XIV — начале XV в. В кн.: Международные связи России до XVII в.: Сборник статей. М., 1961; Мошин В. О периодизации русскоюжнославянских литературных связей XIV—XV вв. «Труды отдела древнерусской литературы», 1963, т. 19; Дмитриев Л.А. Роль и значение митрополита Киприана в истории древнерусской литературы: (К русско-болгарским литературным связям XIV—XV вв.). Там само; Його ж. Литературнокнижная деятельность митрополита Киприана и традиции великотырновской школы. В кн.: Ученици и последователи на Евтимий Търновски: Втори международен симпозиум. Велико Търново, 20—23 май 1976. София, 1980; Мейендорф И.Ф. О византийском исихазме и его роли в культурном и историческом развитии Восточной Европы в XIV в. «Труды отдела древнерусской литературы», т. 29, 1974; Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже ХIV—XV вв.). М., 1975; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні, т. 2. Рим—Нью-Йорк, 1976; Бетин Л.В. Митрополит Киприан и Феофан Грек. Itudes balkaniques, v. 1. Sofia, 1977; Прохоров Г.М. «Летописец Великий Русьский». Анализ его упоминания в Троицкой летописи. В кн.: Летописи и хроники. 1976. М., 1976; Його ж. Избыточные материалы Рогожского летописца. «Вспомогательные исторические дисциплины» (Л.), 1976, т. 8; Його ж. Центральнорусское летописание второй половины XIV в.: (Анализ Рогожского летописца и общие соображения). «Вспомогательные исторические дисциплины» (Л.), 1978, т. 10; Його ж. Повесть о Митяе. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. М., 1978 (2-е изд.: СПб., 2000); Його ж. Древнейшая рукопись с про-
изведениями митрополита Киприана. «Памятники культуры: Новые открытия». Ежегодник за 1978 г. Л., 1979; Летописцы и историки. Киприан. «Труды отдела древнерусской литературы», 1985, т. 39; Дончева-Панайотова Н.А. Цикл произведения за митрополит Петър от Киприан. В кн.: Търновска книжовна школа. 2. Ученици и последователи на Евтимий Търновски. Втори международен симпозиум. Велико Търново. 20—23 май 1976. София, 1980; Дончева-Панайотова Н.А. Киприан, старобългарски и староруски книжовник. София, 1980; Борисов Н.С. Социально-политическое содержание литературной деятельности митрополита Киприана. «Вестник Московского государственного университета», 1975, № 6, серия История; Його ж. Русская церковь в политической борьбе XIV—XV веков. М., 1986; Князевская О.А., Чешко Е.В. Рукописи митрополита Киприана и отражение в них орфографической реформы Евфимия Тырновского. В кн.: Търновска книжовна школа. Втори международен симпозиум. Велико Търново, 20—23 май 1976. София, 1980; Чешко Е.В. Второе южнославянское влияние в редакции псалтырного текста на Руси (XIV—XV вв.). «Старобългаристика», 1981, № 4; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987; Дробленкова Н.Ф., Прохоров Г.М. Киприан. В кн.: Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вторая половина XIV—XVI в., ч. 1. Л., 1988 (крім списку видань творів К. тут наведено також повний перелік його творів); Прохоров Г.М. Этническая интеграция в Восточной Европе в XIV веке (от исихастских споров до Куликовской битвы). В кн.: Прохоров Г.М. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Статьи. СПб., 2000; Його ж. Исихазм и общественная мысль в Восточной Европе в XIV веке. Там само; Його ж. Культурное своеобразие эпохи Куликовской битвы. Там само; Його ж. О митрополите Киприане и Служебнике с его Поучением. Там само; Його ж. Митрополит Киприан. Там само (тут зазначено список видань творів К. та літературу про нього); ФбчйЬпх 'А.-'А. 'О мзфсплЯфзт 'СщуЯбт Кхрсйбvьт ФубмзлЬк. «’ЕрйуфзмпvйкЮ ’ЕрефесЯт иеплпгйкЮт УчплЮт», (иеуублпvЯкз), 1961, — ф. 6; ФбчйЬпх 'А.-'А. 'ЕрйдсЬуейт фпҐ ЮухчбумпҐ еЯт фЮv ЭкклзуйбфйкЮv рплйфйкЮv Эv 'СщуйбD. 1328—1406. 'Еv иеуублпйз, 1962; Holthusen J. Neues zur Erkl@rung des Nadgrobnoe Slovo von Grigorij Camblak auf den Moskauer Mitropoliten Kiprian. В кн.: Slawistischen Studien zum VI. Internatiolen Slavistenkongress in Prag. 1968. Mhnchen, 1968; Obolensky D. The Byzantine Commonwealth. New York — Washington, 1971; Talev I. Some Problems of the Second South Slavic Influence in Russia. «Slavistische Beitrage» (Mhnchen), 1973, bd 67; Iovine M.S. Metropolitan Kiprian and the Orthodox Slavic Revival. В кн.: Bulgaria: Past and
287 КИПРІЯН
288 КИПРІЯН
Present: Studies in History, Literature, Economics, Music, Sociology, Folclore and Lingguistics. Columbus, Chio, 1976; Obolensky D. A Philorhomaios Antropos: Mitropolitan Cyprian of Kiev and all Russia (1375—1406). «Dumbarton Oaks Papers» (Washington), 1978, vol. 32; Mejendorff J. Byzantium and the Rise of Russia. A Study of Byzantino-Russion Relations in the Fourteenth Century. Cambridge, Massachusetts, 1981; Alissandratos J. The Structure of Gregory Camblak’s Eulogy of Cyprian. В кн.: Paleobulgarica, t. 6. Б/м, 1982; Trajdos T.M. Metropolici Kijowscy Cyprian I Gregorg Camblak (bu»garscy duchowni prawoslawni) a problemy Cerkwi prawoslawnej w paЅstwie polsko-litewskim u schylku XIV i w pierwszej ƒwierci XV w. «Balcanica Poznaniensia» (Poznan), 1985. Ф.М. Шабульдо.
ма, привозив зі Сх. необхідну для академії літ. Діяльний учасник Берестейського правосл. собору 1596 (див. Берестейська церковна унія 1596). Переклав з грец. мови «Бесіди Макарія Єгипетського» (Острог, 1598), «Бесіди на чотирнадцять послань апостола Павла Іоанна Златоуста» (Київ, 1623). Імовірно, йому належать переклади «Пчоли» (Дермань, 1599) та «Синтагматіона про сім святих церковних тайн» Гавриїла Севера (Дермань, 1603). Написав грецькомовного вірша на герб князів Острозьких у книзі «De bello Ostrogiano» Симона Пекаліда (Краків, 1600). Літ.: Харлампович К. Западнорусские православные школы ХVI и начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. Казань, 1898; Мицько І. Матеріали до історії Острозької академії (1576—1636). Бібліографічний довідник. К., 1990. А.Ю. Ясіновський.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КИПРІЯН» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
