ДАВИДОВ Олександр Сергійович (26(13).12.1912—19.02.1993) — фізик-теоретик. Акад. АН УРСР (1964, нині НАН України), засл. діяч н. УРСР (1972), Герой Соц. Праці (1982). Н. в м. Євпаторія. Закінчив Моск. ун-т (1939). 1945—53 і 1964—66 працював в Ін-ті фізики АН УРСР, 1953— 64 — в Моск. ун-ті, од 1966 — зав. від., 1973—88 — дир., з 1988 — почесний дир. Ін-ту теор. фізики АН УРСР. Наук. праці присвячені фізиці твердого тіла, теорії ядра, квантовій біофізиці. Передбачив розщеплення невироджених молекулярних термів у кристалах (т. зв. давидовське розщеплення) і розробив теорію поглинання світла молекулярними кристалами (1948). Завдяки дослідженням Д. і А.Прихотько молекулярний екситон ідентифіковано як квазічастинку. Розвинув теорію колективних збуджених станів несферичних ядер (теорія неаксиальних ядер Давидова). Створив наук. школу фізиків-теоретиків. Лауреат Ленінської премії (1966), Держ. премії УРСР (1969). П. у м. Київ. Тв.: Теория поглощения света в молекулярных кристаллах. К., 1951; Теория атомного ядра. М., 1958; Возбужденные состояния атомных ядер.
ды». Подібні держ. акції відбувалися й за часів вел. князів київ. Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. Джерельні свідчення про етнічне змішування нас. на пд. Русі дали свого часу М.Костомарову підставу для висновку, що в Київській землі менше, ніж деінде, міг зберегтися чистий тип однієї народності. Помітну участь у формуванні Д.е.с. взяли неслов’ян. народи, інтегровані в держ. структуру Русі: на пд. — тюркомовні печеніги, торки, клобуки чорні, половці; на пн. і пн. сх. — угро-фінські племена (чудь, меря, весь); на пн. зх. — балтські племена. Це надало етнічним процесам у відповідних регіонах специфічного забарвлення. Своєрідним відображенням тогочасних інтеграційних етнічних процесів є еволюція вживання в писемних джерелах етногр. назв. Приблизно до 60-х рр. 9 ст. широковживаними були: заг. назва — «слов’яни», регіональні — «поляни», «сіверяни», «древляни», «дреговичі», «словени» та ін. Причому заг. назва не підміняла регіональних, а, очевидно, лише визначала певну етнічну спільність. Після 60-х рр. 9 ст., а особливо в перші десятиліття 10 ст., поступово утверджується нова назва для всіх сх. слов’ян — «русь», уживана в значенні «народ» і «країна». Вислови «Русь», «Руська земля», «руські гради», «руські посли», «руські люди», «русин» у текстах договорів Київської Русі з Візантією 907, 911, 944 і в ін. літописних джерелах (див. «Повість временних літ») незаперечно вказують на процес формування Д.е.с. Упродовж 10 ст. вживались і племінні назви, але їхня питома вага порівняно із заг. назвою «Русь» була незначною. В 11 — перших десятиліттях 12 ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюються похідними від назв міст: «кияни», «новгородці», «полочани», «ростовці», «смоляни» та ін. Назва «Русь» поширюється на всю тер. сх.-слов’ян. світу, підвладну Києву, і стає не лише політонімом, а й етнонімом. Консолідація Д.е.с. супроводжувалась і стимулювалася держ. єдністю, спільністю екон. розвитку, централізацією церк. управління (див. Київська митрополія), єдиною мовою богослу-
273 ДАВНЬОРУСЬКА
О.С. Давидов.
274 ДАВНЬОРУСЬКА
жіння (церковнослов’ян.) та єдиною сх.-слов’ян. церк. обрядовістю, спільними для всієї Русі духовними святинями, канонізацією перших рус. святих. Не випадково вже наприкінці 10 — у 1-й пол. 11 ст. поняття «руський» і «православний» для літописців стали фактично тотожними. Усвідомлення своєї єдності представниками різних етнічних груп, що проживали на теренах Київ. Русі, знайшло відображення в таких пам’ятках істор. писемності та літ., як «Слово про Закон і Благодать», «Повість временних літ», «Повчання» Володимира Мономаха. Митрополит Іларіон у «Слові…», звертаючись до пам’яті «старих» рус. князів, із гордістю зауважував, що вони «не в худў бо и невўдомў земли владычествоваша, но въ Руськў, яже ведома и слышима всўми четырьми концами земли». У «Повісті временних літ» відтворено широке істор. полотно життя Д.е.с. і її д-ви. Тогочасними рус. літописцями й публіцистами Київ. Русь 9 — поч. 12 ст. сприймалась як територіальне й етнічне ціле, їм однаково були близькі й дорогі Київ і Новгород Великий, Чернігів і Смоленськ (нині місто в РФ), Галич (давній) і Суздаль (нині місто Владимирської обл., РФ), Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький) і Рязань (Рязань давня — нині археологічна пам’ятка поблизу сучасного м. Спаськ-Рязанський Рязанської обл., РФ). У рад. історіографії був особливо поширений стосовно ранньофеод. стану розвитку Русі термін «давньоруська народність». У наш час він піддається критичному переглядові тими дослідниками, які вважають, що він був породжений потребами тогочасної рад. політ. кон’юнктури (див. Давньоруської народності концепція). Частка справедливості у цьому твердженні є: абсолютизувати етнічну монолітність Д.е.с. в 9 — на поч. 12 ст. немає підстав. Але так само немає підстав, окрім кон’юнктурних, і для цілковитого заперечення Д.е.с. Щодо етнічних процесів другого етапу історії Русі (30-ті рр. 12 ст. — 40-ві рр. 13 ст.), то тут єдності думок не було і в рад. історіографії. Одні дослідники вважали, що давньорус. народність
не була стійким етнічним утворенням і її руйнація визначилася держ. розпадом Київ. Русі, інші — схилялися до думки, що давньорус. народність продовжувала консолідуватися і була одним із осн. елементів держ. єдності. Неупереджений аналіз екон., політ. і культ. життя Русі періоду удільної роздробленості незаперечно показує, що для тогочасних етнокульт. процесів були притаманні ті самі тенденції, що і для попереднього етапу. Надзвичайний динамізм політ. відносин на Русі, кочування князів і їхніх дружин від одного князівського столу до ін., міграційні потоки зі старих земель у нові, постійна небезпека з боку половців і об’єднання зусиль рус. князівств для її відвернення не тільки не сприяли етногр. замкнутості регіонів, а й виключали її. Одним із найважливіших інтегруючих елементів була давньорус. мова. Мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні риси народнорозмовної мови, які проступали і в літ. мові, зберігалися впродовж усієї історії її розвитку. Для такої величезної країни, як Київ. Русь, з різними геогр. умовами життя, з багатьма різними етнокульт. сусідами, діалекти й говірки були справою звичайною. І все ж діалектні особливості не руйнували мовної спільності, до того ж діалекти мали не дуже суттєві відмінності. Зберігали давньорус. землі 12—13 ст. і культ. єдність. Археол. розкопки міст, городищ, поселень і могильників від ладозької пн. до київ. пд. та від Карпат до суздальського Залісся показують, що на Русі в цей час матеріальна к-ра стає більш монолітною. Єдність спостерігається не лише щодо широкого асортименту виробів міськ. і сільс. ремесел, а й щодо домобудування, кам’яної церк. арх-ри. Удільні межі земель не заступили собою ідеї територіальної цілісності Русі, яка була близькою не лише князям і церкві, а й широким верствам рус. народу. Уявлення про Русь як про територіальну єдність було настільки стійким, що значно пережило Давньорус. д-ву. Зіставлення «Списку руських міст, далеких і близь-
ких» (70—90-ті рр. 14 ст.) із переліком міст 11—13 ст. привело Б.Рибакова до висновку про збіг контурів Руської землі обох цих періодів. Разом з ідеєю територіальної єдності Русі росла й міцніла нац. самосвідомість рус. людей. Це був час, коли, за влучним висловом В.Ключевського, киянин дедалі частіше думав про чернігівця, чернігівець — про новгородця, а всі разом — про Рус. землю. Природним її центром залишався Київ, нац. інтегруючу роль якого в домонгол. період не змогли перебрати на себе ні Владимир-на-Клязьмі (нині м. Владимир, РФ), ні Галич (давній). Можна погодитися з тими дослідниками, які, визнаючи наявність на Русі процесів етнокульт. консолідації, стверджують, що ці процеси не мали повного завершення. Але такі процеси ніде й ніколи не мають повного завершення, а рівень етнічної самоідентифікації ніколи не буває однаковим на всій тер. розселення етносу. До того ж навіть консолідована народність (стосовно Русі, можливо, точнішим буде термін «етнокультурна спільність») не приводить до нівелювання регіональних етногр. і мовних особливостей. Отже, найбільш обґрунтованими є такі висновки: у межах Київ. Русі 9—13 ст. склалася відносно єдина етнокульт. та етнополіт. спільність; ядром цієї спільності була Руська земля у вузькому розумінні цього слова, або «внутрішня Русь», згідно з термінологією іноз. джерел; ця спільність, її д-ва і тер. розселення мали єдину назву «Русь».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Давидов Олександр» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
