ВІДРОДЖЕННЯ, Ренесанс (італ. Renascita або Rinasciameto, франц. Renaissance) — одна з епох в історії європ. к-ри. Вирізняється з-поміж ін. культ. епох особливостями стилю, зумовленими орієнтацією на спадщину антич. греко-рим. цивілізації (див. Античність). Раннє В. («передренесанс») формується як нац.-культ. рух в італ. д-вах-містах, насамперед Флоренції, на зламі 13 та 14 ст.; основою для нього стала творчість Данте, Петрарки, Боккаччо в літ., Джотто в малярстві. Утвердження к-ри В. в Італії починається у 15 ст. («кватроченто»), а «золотим віком» В. вважається період 1500—20, коли в Римі творили Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело. Від 16 ст. к-ра В. («чінквеченто») поширюється на всю Європу, і аж до 19 ст. усе європ. мист-во розвивається в формах, започаткованих італ. В. К-ра В. виникає в багатих містах Пн. Італії не просто як пошук нових форм, а й як протиставлення тогочасній к-рі взагалі, яку почали розцінювати як не італ., «варварську». Джотто відверто протиставляє власні худож. рішення ірреальним побудовам свого вчителя Чімабуе. Архіт. Брунеллескі, одержавши замовлення на закінчення буд-ва Флорентійського собору, розпочатого в старому, «готичному» стилі, продовжив справу, вільно використовуючи форми рим. антич. класики. До доби В. у Європі панувала традиція «диглосії» — паралельного вживання латини у «високій» сфері та нар. мов — у «низькій». Данте, Петрарка і Боккаччо започатковують літ. італ. розмовною мовою, і хоча ще століття коментарі до їхніх творів писалися латиною і цікавість до лат. граматики навіть зросла, однак після «великої трійки» епоха «диглосії» закінчується. Латина залишається мовою катол. церкви, світська к-ра орієнтується на нар. мову. Нова к-ра осмислює себе як відродження «справжньої» римоітал. к-ри, розвиток якої нібито був перерваний «варварами» (готами). Тут бере початок і розу-
міння всієї попередньої європ. к-ри як перерви — «середини» між старою антич. та відродженою новітньою к-рою. Звідси — сам термін «середні віки» і позначення вищих досягнень тогочасної заальпійської к-ри як «готичної», тобто варварської герм. (хоча батьківщиною й центром «готики» була не Німеччина, а Франція). Упередженість подібних оцінок очевидна. Вона відображала ту обставину, що впродовж «середніх віків» Італія відставала від заальпійської Європи і в екон., і в культ. відношенні й тепер, у 14—15 ст., швидко долала розрив. У той же час «відродження» розумілося не як повернення до втраченого «золотого віку», а лише як відновлення істор. спадкоємності та використання спадщини минулого для розвитку наявної християн. к-ри (див. Християнство). Епоха В. відкидає неприйняття першими ідеологами християнства антич. к-ри як язичницької і декларує свою пов’язаність із римо-італ. традицією, трактуючи античність як свого попередника. Проте «відроджена» к-ра залишається християн. і має зберегти риси християн. духовності. Починаючись як низка паралельних спроб використання забутих форм антич. спадщини в різних сферах мист-ва, рух В. приводить до глибокого переосмислення відношення людини до Бога на основі по-новому тлумаченого бібл. принципу людини як образу Божого. Якщо традиція патристики вимагала визнання надобразності нетварного, позапросторового й позачасового Бога, вбачаючи подібність людини до Творця лише функціонально, в певних її духовних здатностях, то ідеологія В. ґрунтується на засадах гуманізму і теза про «Людину як образ Божий» розуміється в т. ч. і буквально. Символізм, що до цього був єдиним шляхом богопізнання, втрачає в епоху В. свої виняткові функції. Попередньому християн. мист-ву властиве було умовне зображення Ісуса Христа як насамперед не Того, хто реально був у образі людини, а Того, який має прийти переможцем у майбутньому; Бог-Отець не зображався, за образ Пантократора (Вседержителя) слугував образ бородатого Христа. Натомість Мікеланджело в розписах Сикстинської капели у Ватикані в центрі уваги ставить антропоморфний образ могутнього стар-
ця, творця Всесвіту — Бога-Отця, Ісус Христос у Мікеланджело подекуди набуває рис гнівного атлета. Традиція зображення все більш красивого Христа йде від Рафаеля, її продовжив Рені, який поклав початок сучасній іконографії Ісуса. Ідея антропоморфності реліг. образів склалася на ґрунті визнання Божественної сутності тварного матеріального світу. Якщо «готика» з її крихкими, наче неземними фігурами прагне небесного, то В. відкриває продуману й довершену ідеальну конструкцію в самій тілесності, в масивних об’ємах матеріального. Увесь «Божественний задум» ніби вміщується в світ людини й людського довкілля. Уже передренесанс відмовляється від способу позначення духовної природи реальності через образи, що тільки натякають на духовну субстанцію зображуваного. Данте вводить продуману конструкцію до картини світу. Його гол. твір — «Комедія», прозвана захопленими коментаторами «божественною», відтворює Вергілієву подорож, у т. ч. і через «світ мертвих», а через рим. сюжет розгортає традиційну «язичницьку» тему «шаманського польоту» через світ хаосу й смерті. Але у Данте хаос упорядкований в геометрично чіткі схеми. Епоха В. характеризується відновленням інтересу до пропорції, симетрії й математичної краси, що знаходить вияв і в науці, і в мист-ві. Старанно вивчаючи форми забутої старовини, архітектори, скульптори та поети використовують їх для побудови нових світів, в яких легкість і духовність досягається довершеністю внутр. будови. Водночас зменшується дистанція між світською та сакральною к-рою. Рух В. особливо енергійно охоплює світську сферу. Громад. споруд і приватних палаццо в той час будувалося набагато більше, ніж храмів. У музиці набувають розвитку світські форми, улюблені в шляхетному італ. середовищі, — мадригал, качча, баллата. Природа все більше займає самостійне місце в малярських творах; Брунеллескі приписують відкриття перспективи, яку розвинув у своєму мист-ві Мазаччо. Вивчення законів перспективи та гармонії поєднало мист-во з наукою. Вчені стали популярними у вищих колах сусп-ва. Утвердився ідеал «homo universalis» — універсальної, всебічної людини. Епоха В. була терпимою
до людських слабкостей і пороків, навіть у колах вищої церк. ієрархії, оскільки над усе ставила горду й сильну людську індивідуальність. Не випадково в цей час розвивається жанр портрета, знаходить визнання в науці та мист-ві принцип особистого авторства, мода замість нагромадження символічних умовностей апелює до підкреслення природної фізичної краси чоловіка й жінки. Стиль В. швидко поширився по всій Європі, набувши специфічних виявів у різних нац. просторах. Однак В. дало світу більше, ніж стиль; це була новітня самосвідомість людства, що, власне, й заклала основи сучасної духовності Європи. В епоху В. відбувається зустріч бібл., християн. к-ри середньовіччя з греко-рим. античністю, і їхній синтез знаходить перші могутні вияви.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВІДРОДЖЕННЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
