ВАЛЬНИЙ СЕЙМ — найвищий законодавчий станово-представницький орган (парламент) Корони Польської і Речі Посполитої у 15—18 ст. Виник у процесі еволюції королів. ради, заг.-держ. вічових з’їздів окремих польс. земель (воєводств) та малопольс. і великопольс. провінційних з’їздів, що виконували законодавчі функції; перетворення з’їздів на сейми, тобто на станово-представницькі заг. зібрання (лат. conventio, parlamentum), відбулося тоді, коли участь у них, крім урядовців-сановників, стали брати шляхтичі, а також представники міст і церкви; визначальним фактором у формуванні В. с. було прагнення різних станів обмежити королів. владу. У 1-й пол. 15 ст. В. с. збирався щороку в Пйотркові (нині м. Пйотркув-Трибунальські Пйотрковського воєводства, Польща). Складався з членів королів. ради у повному складі, земських урядників, шляхти, яка не посідала урядів, а також представників міст і духовенства. Від 2-ї пол. 15 ст. на В. с. стали прибувати посли, яких делегували земські шляхетські сеймики. Якщо з певних причин В. с. не відбувався, замість нього скликалися провінційні сейми (великопольс. — у Коло, нині м. Коло Конінського воєводства; малопольс. — у Новому Мясті Корчині, нині м. Нови-Корчин, воєводство Кельце). У 16 ст. В. с. став двопалатним і включав посольську ізбу (нижню палату) та сенат. Посольська ізба сформувалася як представництво земських шляхетських сеймиків. Спочатку у виборах послів брали участь земські сановникисенатори. Однак із серед. 16 ст. це стало виключно прерогативою шляхти. Великі воєводства обирали на В. с. по шість послів, решта — по одному-два. Після Люблінської унії 1569 до складу посольської ізби входило 170 послів, у т. ч. 48 від Великого князівства
Литовського. В посольській ізбі не було представників духовенства і міст (за винятком Кракова та Вільно, нині Вільнюс; пізніше — Львова, Кам’янця, нині Кам’янець-Подільський, і Любліна, делегати від яких не мали права голосу). Вищою палатою В. с. був сенат (див. Сенат у Речі Посполитій), який утворився на основі колиш. королів. ради. Важливим елементом В. с. був інститут королів. влади. Від серед. 16 ст. король разом з сенатом і посольською ізбою утворювали три «сеймуючі стани». Король скликав сейми, мав право законодавчої ініціативи і санкції сеймових ухвал. Під його головуванням відбувався сеймовий суд з особливо важливих справ. Від імені короля публікувалися сеймові конституції, яким він надавав остаточної редакції, але самостійно видавати їх не міг. Межі компетенції В. с. складалися в процесі істор. розвитку даного політ. ін-ту. У 15 ст. на В. с. ухвалювали найважливіші правові акти, що стосувалися прав і свобод шляхти, затверджували міжнар. угоди. Без дозволу В. с. король не мав права збирати податки. Згідно з конституцією «Nihil novi» (1505), без спільної згоди земських послів і сенаторів заборонялося приймати будь-які нові законодавчі акти, що ущемляли шляхетські права, зрівнювалася роль у сеймі земських послів і сенаторів. За королем залишалося право бути самостійним законодавцем стосовно, зокрема, мешканців королів. міст, селян із королівщин, євреїв, гірничої справи. Подальша кристалізація політ., орг., а також правових засад В. с. пов’язана з прийняттям генрикових статей 1573, за якими визначалися фундаментальні засади політ. устрою Речі Посполитої: король визнавав вільну елекцію (вибір короля), зрікався спадковості титулу, зобов’язувався залагоджувати справи війни і миру з урахуванням думки сенату, утримувати кварцяне військо, не скликати посполитого рушення без згоди сейму, збирати В. с. раз на два роки. Такі сейми називалися звичайними і тривали не більше 6 тижнів. У разі потреби збиралися надзвичайні В. с., тривалість яких не перевищувала 2—3 тижні (для продовження роботи сейму після закінчення визначеного терміну потрібна була згода всіх послів). Після Люблінської унії спільні
польс.-литов. В. с. збиралися у Варшаві, а з 1673 кожен третій з них — у Гродно (нині Білорусь). Коронаційні сейми відбувалися у Кракові. Важливою політ.-правовою основою діяльності В. с. служили пакти-конвенти (pacta conventa). Вони були прийняті одночасно з генриковими статтями і становили собою публічно-правову угоду між шляхтою та новообраним королем. Згідно з ними, канд. на корону перед вступом на трон давав конкретні зобов’язання щодо проведення закордонної політики, певних фінансових питань тощо (1632 генрикові статті були об’єднані в один правовий акт з пактами-конвентами). Від 1578 В. с. став розглядати питання щодо нобілітації, також брав участь у визначенні курсу закордонної політики, здійснював контроль над урядом, а через сенаторів-резидентів — і над діяльністю короля. Політ. роль і законодавчі функції В. с. зазнавали змін на період «безвладдя», коли влада переходила до т. зв. каптурової конфедерації шляхти (див. Конфедерації шляхетські), а фактичним главою д-ви ставав примас (гнєзненський архієпископ). Обов’язком останнього ставала організація елекції. Першим її етапом була конвокація, тобто скликання послів від воєводств, які утворювали каптур — ген. конфедерацію, що охоплювала шляхту в цілому, з метою організації влади (апеляційний суд ген. конфедерації мав статус найвищого), а також реалізації певних домагань магнатів і шляхти. Другим орг. етапом був елекційний сейм, що відбувався неподалік Варшави. Він розглядав кандидатури на корону й укладав пактиконвенти. На цей сейм прибували шляхетський загал і представники привілейованих міст. Вибір короля ґрунтувався на засаді одностайної згоди виборців і відбувався шляхом елекції viritim (уся шляхта мала право брати участь у виборах короля безпосередньо). Завершенням елекції був коронаційний сейм, на якому король видавав заг. підтвердження станових прав і складав коронаційну присягу, а також затверджувалися законодавчі акти, прийняті під час «безвладдя». Прийняття ухвалених В. с. норм-конституцій базувалося на засаді одностайної згоди. Причому посли від шляхетських сеймиків зобов’язані були суворо до-
тримуватися наданих їм інструкцій. Оскільки регіональна шляхта часто керувалася насамперед місц. інтересами, то в інструкціях послам наказувалося схвалювати рішення В. с. лише після того, як на ньому будуть задоволені вимоги сеймика. Необхідність для депутатів дотримуватися подібних інструкцій, а також засада одностайності під час прийняття ухвал і чинність права «ліберум вето» (liberum veto) давали змогу впливовим магнатам у разі загрози їхнім інтересам використовувати названі правові процедури як інструмент для блокування роботи В. с. Внаслідок цього протягом 2-ї пол. 16—18 ст. майже третина В. с. завершилася безрезультатно або була зірвана. Криза шляхетського парламентаризму стала незворотною внаслідок поділів Польщі 1772, 1793, 1795, коли В. с. занепав як центр. інститут політ. системи шляхетської Речі Посполитої. У роботі В. с. брали активну участь депутати від шляхетських сеймиків укр. земель, що сприяло закоріненню в політ. свідомості укр. шляхтичів уявлення про Річ Посполиту як спільну політ. батьківщину шляхти незалежно від її регіональної й нац. належності. На цих сеймах депутати від укр. сеймиків порушували правові, оборонні, реліг. та ін. питання, у вирішенні яких був зацікавлений загал місц. шляхти. Протягом 1-ї пол. 17 ст. перед В. с. висували свої станові й надстанові політ. вимоги також запороз. козаки. Літ.: Жукович П. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией от 1609 г., вып. 1—6. СПб., 1901—12; Czкœil Ј. Sejm warszawski 1649—50 r. Wrocіaw, 1977; Ochmann S. Sejmy z lat 1661— 1662. Wrocіaw, 1977; Uruszczak W. Sejm walny koronny w latach 1506—1540. Wrocіaw, 1981; Historia Sejmu polskiego, t. 1. Warszawa, 1983; Dziкgielewski J. Izba poselska w systemie wіadzy Rzeczypospolitej w czasach Wіadysіawa IV. Warszawa, 1992; Opaliсski E. Kultura polityczna szlachty polskiej w latach 1587—1652. System parlamentarny a spoіeczeсstwo obywatelskie. Warszawa, 1995; Bardach J. et al. Historia ustroju i prawa polskiego. Warszawa, 1996. П.М. Сас.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВАЛЬНИЙ СЕЙМ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
