ЗМІНИ У ПОЛІТИЧНИХ І СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ. ПОДІЛ КНЯЗІВСЬКОЇ ВЕРСТВИ
Монгольська навала зруйнувала Київську Русь як імперію. Вплив монголів на різні землі був різним. Попри думку Л .Гумильова, надання Ярославові Всеволодовичу ханського ярлика не було оформленням союзної угоди (578, с.509). Старші з князів Володимиро-Суздальської та Рязанської земель перетворилися на васалів навіть не самого монгольського імператора, а тільки хана західної частини імперії. За здоров'я цього хана молилися в церквах, а на його вимогу контигенти військ цих земель мусили допомагати ординцям завойовувати північно-кавказські та іранські землі, а потім брати участь в ординських усобицях. Монголи переписали населення, установили розміри данини-виходу і старанно слідкували за підвладними князями. Ординці постійно підтримували тенденцію до роздроблення князівств і підігрівали суперництво навколо старших престолів. Рівночасно вони нищили князів, які проявляли найменші тенденції до звільнення від їх опіки (суздальський князь Андрій Ярославич, тверський князь Олександр Михайлович та ін.). Тепер благополуччя останніх залежало від настрою хана та його двору, вміння підкупити ординських сановників і обмовити сусіда. Тут особливе вміння проявили нащадки наймолодшого з синів Олександра Невського, князі невеличкого Московського князівства. Вірною службою вони заслужили ханську довіру і ярлик на велике княжіння володимирське, поступово перетворивши його у спадковий. Отримавши право замісь ханських баскаків збирати данину-вихід, вони коштом інших купували ласку свого сюзерена. Слідуючи його зразкам, московські князі відкинули стару систему успадкування і стали передавати владу по прямій лінії. Вся історія взаємин московської гілки Мономаховичів — це жорстока боротьба старших братів з молодшими. Роздроблення сусідніх князівств (приміром уділи Стародубського князівства у XIV ст. роздробилися до розмірів сіл) позбавляло можливості їх князів сплачувати ординський вихід. Цю функцію взяли на себе московські князі, з часом перетворюючи своїх дрібних васалів у служилих князів. Окремі дрібні уділи, чиї князі давно перетворилися у московських бояр і навіть дворян середньої руки, щасливо дожили до часів Івана Грозного, оточені з усіх сторін московськими володіннями. Московські князі також вміло провокували антиординські виступи своїх основних суперників тверських і суздальських князів, а потім з допомогою ординців успішно їх придушували. Така політика забезпечила їм вже на кінець XIV ст. гегемонію у землях колишньої Володимиро-Суздальської землі. У XV ст. вони об'єднали ці землі і розпочали суперництво з Великим Князівством Литовським за інші землі. Ще до того почався їх наступ на рязанські землі, які вдалося анексувати аж у першій половині XVI ст. Розпад Орди, який розпочався ще у середині XIV ст., фактично звільнив їх від залежності без великих зусиль. Епізод з Куликовською битвою, результат якої не мав політичного значення (через два роки Тохтамиш зруйнував Москву і відновив залежність), був подвигом об'єднавчої політики православної церкви і надовго відбив охоту московським князям виступати проти Орди. Згадаймо нерішучість Івана III Васильовича, яку не могла збагнути навіть його дружина Софія Палеолог. В одному, безперечно, правий Л.Гумильов. Монгольська навала зруйнувала етнічні зв'язки Київської Русі. А православна церква, яка у попередню епоху була підпорядкована політиці князів, не зуміла утримати ці зв'язки. У XIII ст. російський етнос уже сформувався (578, с.491-492). Київські митрополити, які виїхали спочатку до Володимира на Клязьмі, а потім — у Москву, сприяли консолідації цього ентосу. Не без їхньої допомоги відбулося і злиття з цим етносом населення Рязанської і Новгородської земель, чия етнічна підоснова була відмінною від населення Володимиро-Суздальської землі. Сприяли цьому і масові переселення новгородського і рязанського, не тільки боярства і дворянства, але й купецького та посадського населення. Практику цих переселень розпочав Іван III, а довершив його внук Іван Грозний. Новгородська боярська олігархія спочатку вирішила відкупитися від ординців. Взявши на себе посередництво в торгівлі між ординським світом і союзом балтійських міст (Ганзою), Новгород Великий став процвітати. Тому вони, як правило, приймали до себе васалів московських князів і відсилали тверських васалів, оскільки Твер не вміла так домовитися з Ордою. Це тривало доти, доки з рубежу XV ст. Москва не стала зазіхати на свободу Новгородської землі. Тактика маневрування між Москвою, слабнучою роздробленою Тверю та Великим Князівтвом Литовським (новгородські контигенти брали участь навіть у битві під Грюнвальдом), закінчилася московським завоюванням. Сильно постраждала від монголів Переяславська земля, яка разом з частиною Київської землі (на південь від Канева) опинилася під безпосереднім управлінням ординців (112, стб.838; 147, с.67-68). Ординський баскак Ахмат у 1283-1284 рр. утвердитися в Курському князівстві і почав тіснити рильського і воргольського князя Олега, закладаючи власні слободи в його землях (130, с.79). Ці літописні відомості підтверджені археологами (316, с.112-117). Дністровсько-Бирладська волость Галицької землі також перейшла під безпосередній контроль ординців. Признали себе прямими ординськими васалами болохівські князі, за що ця територія була практично знищена каральними походами Данила Романовича і його сина Шварна (112, стб.838; 1335, с.59; 1471, с. 164-175). Правитель Бакоти боярин Митей, визнавши себе ординським васалом, був призначений баскаком. Спроби Данила Романовича відновити становище у цьому регіоні не мали успіху. З другої половини XIII ст. все Східне Поділля поступово перейшло під управління ординських баскаків (112, стб. 789, 791, 793, 828, 829). Сам Київ після монгольської навали якийсь час належав володимиро-суздальським князям, які добивалися на нього ярликів у монгольських ханів, претендуючи тим самим на роль сюзеренів земель колишньої Київської Русі. Щоб відкинути подібні претензії Орда надала ярлик на Київ Олександрові Ярославичу, а ярлик на велике княжіння — його братові Андрієві. Може тому у кінці XIII ст. володимирські князі вже не добивалися ярликів на Київ. Близько 1300-1301 рр. після перемоги хана Токти над Ногаєм, на київському престолі утвердилася путивльська династія, князі якої з допомогою ординців утримували ці території до 1362 р. (792, с.222; 714, с.115-118; 493, с.63; 499, с.149-150; 500, с.54; 1389, с.194-203; 1390, с. 147-157). Можливо, що між 1324-1331 рр. київський престол займав литовський васал Ольгімант-Михайло Гольшанський (504, c. 159). Молодші князі з путивльської династії опанували також і Овруцьке князівство, престол якого зберігали ще у 1408 р. (493, с.53-54). Якийсь час (не пізніше 1300 р.) зберігали свої уділи в Київській землі і Смоленські Мономаховичі. Одним з них був пороський князь Юрій, васал волинських князів Володимира Васильковича та Мстислава Даниловича (112, стб.930). Можливо також, що окремі з цих князів правили у Києві як волинські васали у 1270-1300 рр. Перший київський князь з династії Гедиміновичів Володимир Ольгердович (1362-1393 рр.) пробував з литовською допомогою позбутися ординської опіки і стати повністю незалежним володарем. Він проводив власну політику, карбував монети. В ті часи до Київської землі стала належати і Переяславська земля. Крім того кордони її значно розширилися на південь і південний схід (1605, с.62-72, 82-84). Протягом другої половини XIII — першої половини XIV ст. головним стабілізуючим і організуючим фактором на українських землях була Галицько-Волинська держава. Фактично всі інші князівства, в тій чи іншій мірі перебували під впливом цієї держави. Турово-пінські князі, в першу чергу дубровицькі та степанські, стали волинськими васалами. Ступінь залежності Галицько-Волинських земель від Орди залишається дискусійним. Данило Романович пробував повністю позбутися ординської опіки. Це втілилося у прийнятті королівського титулу і готовності визнати зверхність папи в обмін на організацію хрестового походу. Це втілилося в офіційній ідеології: «О, зліше зла честь татарська...»- написав волинський літописець, оцінюючи прийом у Батия свого князя, якого трактували значно краще ніж інших Рюриковичів, яким довелося їздити в Орду (1310, с.9). Це втілилося і у будівництві кам'яних укріплень та відвертому збройному виступі проти Куремси, до улусу якого належали Галицько-Волинські землі. Але ця політика мала тільки короткочасний успіх. Залежність Галицько-Волинських земель від Орди відновив Бурундай. Після смерті Данила Галицького його старший син Лев зберіг за собою Перемишльське, Галицьке і Белзьке князівства. Молодші сини Шварн та Мстислав утримували відповідно Холмське та Луцьке князівства. Західну Волинь з Володимиром зберегли за собою Василько Романович та його син Володимир. Становище Шварна Даниловича підкріплялося тим, що використовуючи родинні зв'язки з литовським королем Міндовгом, він став співправителем його сина Войшелка, а потім навіть великим князем литовським. Смерть Войшелка. який загинув у суперечці з Левом Даниловичем, не дозволила використати перспективи цієї унії для боротьби проти Орди. Суперечності між галицько-волинськими князями вміло використовувалися Ордою і сприяли зміцненню залежності їх князівств від неї. Загострення взаємин золотоординських ханів з Ногаєм, який приєднав до себе за незнаних обставин улус Бурундая, привело до певного ослаблення цієї залежності. Лев Данилович з допомогою військ Ногая навіть розширював свої володіння в Закарпатті та Польщі (504, с.89-97).По смерті Шварна Лев приєднав Холмське князівство, а по смерті Володимира Васильковича його землі відійшли до Мстислава Даниловича. Біля 1299-1300 рр. всі князівства опинилися в одних руках і Юрій Львович міг титулуватися «королем Русі і князем володимирським». Прийняття цього титулу і організація окремої Галицької митрополії, на яке пішла, неохоча до подібних заходів, константинопольська патріархія (митрополит київський перебував у Володимирі під ординським контролем), свідчать на користь версії про звільнення від ординської залежності (675, с.71). У грамоті від 9.08.1316 р. Андрій та Лев Юрійовичі обіцяли Тевтонському Ордену захист від ординців. За свідченням польського короля Владислава Локетка (лист до папи Іоана XXII від 21.05.1323 р.) війська цих князів були нездоланним захистом проти ординців. Можливо тому вони не змогли допомогти руху закарпатських феодолів у їх підтримку і поборотися за Угорську спадщину. У світлі цих фактів мотивованим виглядає припущення про загибель обох князів у боротьбі з Ордою (1080, c. 18). Компроміс, який привів до влади Болеслава Тройденовича, тобто не дозволив опанувати ці землі литовському чи польському претендентові, був укладений за участі хана Узбека. Допоміг Узбек і Дмитрові Детькові та Любартові Гедиміновичу у 1340 р. Тобто ординська політика у 1323-1340 рр. опиралася на недопущення тіснішого альянсу Галицько-Волинської землі з котримсь з сусідів. Але ординські впливи тут тривали не довше смерті Узбека (1342 р.) і початку боротьби за владу у самій Орді. Передчасна загибель Юрія-Болеслава II у 1340 р. привела до довгої боротьби за Галицьку спадщину, у якій взяли участь, крім місцевих сил, Угорщина та Польща. Волинське боярство визнало князем Любарта-Дмитра Гедиміновича, якому до своєї смерті (1384 р.) вдалося утримати фактичну незалежність Волинської землі. У 1340, 1352, 1366, 1370-1371, 1372, 1376-1377 рр. цей князь вів із перемінним успіхом війни за відновлення Галицько-Волинської держави. Залучаючи на допомогу литовських і руських князів, Любарт-Дмитро змушений був запровадити практику роздавання ленів. Так були відроджені старі (Холмське, Дорогичинське, Берестейське, Белзське і Теребовельське) та з'явилися нові (Острозьке, Подільське, можливо Боброцьке) удільні князівства. У 1370 р. угорський король Людовик Анжуйський, який успадкував Польщу, активізував анексію Галицького королівства. У 1372 р. він передав його опольському князеві Владиславові (1372-1387 рр., з перервами), який був внуком дояки белзького князя Гремислави Всеволодівни і (як праправнук Романа Мстиславича) з повним правом титулувався «господарем руської землі, вічним дідичем і самодержцем», карбуючи власні гроші. Чернігівська земля, яка сильно постраждала від монголів у 1239 р., і продовжувала відчувати ординський натиск ще протягом майже сотні років, сильно роздробилася. Крім того, відбувся відплив населення у північно-східну частину (ближче до лісів, далі від степу), де з'явилися Брянське, Глухівське, Карачевське і Таруське князівства. З Глухівського князівства виділилися Новосильське і Устівське. З Новосильського — Белевське, Одоєвське і Воротинське. З останнього — Перемишльське. З карачевського князівства виділилися Хотимське, Звенигородське, Волховське, Мосальське, Хотетовське та Єлецьке князівства. З Таруського — Канівське, Спаське, Оболенське, Пекінське, Тростенське, Мезецьке, Борятинське і Волконське князівства. Продовжували існувати Чернігівське, Сіверське, Стародубське, Путивльське, Трубчевське і Козельське князівства. Окремі з цих князівств ділилися ще на менші частки. Таке роздріблення було вигідне ординцям. Відстоюючи свої уділи, дрібні чернігівські князі маневрували між Ордою, великими князями литовськими, рязанськими, смоленськими та московськими. Полоцька земля не зазнала руйнації від ординців і не платила данини-виходу. Але ординська загроза сприяла переходу основних столів у цій землі до литовських князів. Рюриковичі уціліли у менших столицях (Мінськ, Лукомль та ін.). До походів Бурундая і Турівська земля не знала ординських руйнувань. Дрібні турівські князі розділили долю своїх нових сюзеренів — волинських князів. З кінця 1330-х рр. ці території перейшли у сферу впливу Литви. Смоленська земля, до якої ординці також не дійшли, погодилася на сплату виходу подібно до Новгороду. З однієї сторони це стримувало можливу ординську агресію, з іншої приносило вигоду посередницької торгівлі між прибалтійськими державами та ординським ареалом. Десь у середині 1330-х рр. смоленський князь Іван Великий Олександрович перестав платити ординський вихід. У відповідь у 1339 р. на Смоленську землю напало ординське військо, очолене Товлубеєм. В складі цього війська були васали московського князя Івана Калити, який виступав у подібних випадках виконавцем ханської волі, вміло ним же спрямованої проти сильних супротивників. У 1340 р. хан Узбек знову послав великі ординські сили, у складі яких були дружини рязанських, суздальських, ростовських, юрєвського, друцького і фомінського князів та московське військо. Смоленськ витримав ординські удари, а наступний його князь уже титулувався великим, підкреслюючи свою повну незалежність. На жаль, на початку XV ст. роздроблене Велике Смоленське князівство було анексоване Литвою, яка вміло використала протиріччя між князями смоленської гілки Рюриковичів. Литовська держава, яка з середини XIII ст. стала потужною політичною реальністю в Центральній Європі, була привабливим союзником для тих, хто зважувався на боротьбу з ординцями, особливо після падіння Галицько-Волинської держави. Гедиміновичі, які протягом XIII — початку XIV ст. закріпилися на престолах головних білоруських князівств, легко домовлялися з місцевими елітами, були толерантними в питаннях релігії, швидко освоювали мову і культуру своїх підданих і діяли як справжні патріоти своїх нових володінь. Яскравий приклад — діяльність на Волині Любарта-Дмитра Гедиміновича. (Ця проблема висвітлена в тезах доповіді автора на міжнародній конференції в Тракаїі (Литва) 11 -14.09.1994 p. «The role of Gediminovichs in the struggle for savings of the Ukrainian principalities».) Після перемоги Ольгерда над ординцями на Синіх Водах (1362 р.) Гедиміновичі утвердилися в Києві, Трубчевську, Новгороді Сіверському, а пізніше у Стародубі та Чернігові. Корятовичі опанували Подільське князівство, західну частиною якого отримали ще від Любарта. Спільна загроза від агресії прибалтійських хрестоносців, а також невдала спроба польсько-угорської унії підштовхнули еліти Польщі та Литви до співпраці, яка завершилася Кревською унією (1385 р.): великий князь литовський Ягайло одружився з королевою Ядвігою і став одночасно польським королем, взявши зобов'язання хрестити Литву. Православні Гедиміновичі стали Католиками. Можливо, що певну роль тут зіграло і побоювання литовської еліти розчинитися серед білоруської знаті, яка брала верх в державі. Кревська унія вирішила долю Галицької землі. Спільні польсько-литовські війська у 1387 р. вступили на її територію. Владислав Опольський пробував оборонятися, присягнув королю Чехії, але допомоги не отримав. Патриціат великих міст і значна частина бояр присягнули польському королеві. Ті, що не погодилися з пануванням Польщі — емігрували на Волинь. Рівночасно було анексоване Холмське князівство. Белзьке князівство було передане мазовецькому князеві Земовитові Земовитовичу і проіснувало до 1462 р., коли за угодою з місцевою шляхтою було перетворене на воєводство у складі Польського королівства. Як слушно зауважив М.Крикун (902, с.24-32), процес перетворення князівства у воєводство почався значно раніше його формальної ліквідації. До 1434 р. Галицькі землі та Холмське князівство зберігали статус окремих політичних одиниць, об'єднаних з Польщею династичною унією. Ними управляли урядовці в ранзі руських старост і воєвод окремих земель. Для них карбувалися «руські» гроші. У битві під Грюнвальдом ополчення цих земель було об'єднане в окремі хорогви під своїми прапорами і з давніми гербами. Близько 1434 р. було утворене Руське воєводство у складі Львівської, Галицької, Сяноцької, Перемишльської і Холмської земель. На підкарпатських землях, окремі замки яких до 1393 р. утримували угорські залоги, було утворене васальне Жидачівське князівство. Воно служило розмінною монетою в політичних іграх аж до своєї ліквідації у 1442 р. та включення до складу Руського воєводства. Його тримали Свидригайло Ольгердович, Федір Любартович, а потім мазовецькі князі (2060, s.46-48). Не виключено також існування подібного Рогатинського князівства. Кревська унія мала значний вплив і на долю інших князівств. Оточена з усіх боків польсько-литовськими землями, Волинь змушена була визнати литовську зверхність. Федір Любартович втратив волинський престол. Правда, незабаром Волинь стала базою для лідера литовської опозиції Вітовта Кейстутовича, який отримав Берестейське, Городненське і Дорогачинське князівства. Владислав-Ягайло змушений був погодитися на фактичне відновлення Великого Князівства Литовського, визнавши Вітовта правителем цього князівства. Останній повів рішучу боротьбу на обмеження і ліквідацію удільних князівств. В ході війни 1392-1393 рр. була по частинах розбита коаліція київського, сіверського, вітебського і подільського князів. Подільське князівство було анексоване і передане польському полководцеві Спитку з Мельштина як литовському васалові, а на престолах інших князівств сіли послушні намісники (504, с. 116-117). Поразка Вітовта в битві з ординцями на р.Ворсклі (1399 р.) трохи пригальмувала процес ліквідації удільних князівств. Однак наступні походи проти Орди привели до розширення меж литовської держави до Чорного моря. Більшість дрібних чернігівських князів признала себе васалами Литви. На Волині збереглися удільні князівства: Острозьке, Степанське, Ратненське, Ковельське, Кобринське, Чорторийське, Корецьке і Дубровицьке. Такі ж дрібні князівства збереглися і на Турівщині. Подальша політика литовського уряду, спрямована на ліквідацію удільних князівств, шляхом зрівнювання прав боярства та рядової шляхти з правами князів і злиття уділів з іншими приватними земельними володіннями, призвела до розриву польсько-литовської унії за великого князя Свидригайла Ольгердовича. Свидригайла підтримали майже всі удільні князі не залежно від релігійного визнання. Та й сам хрещений у православ'ї Свидригайло-Лев, перейшовши в католицьку віру як Свидригайло-Болеслав, так і залишився католиком і був похований в кафедральному соборі у Вільнюсі як і інші великі князі литовські. Під його проводом Рюриковичі і Гедиміновичі об'єдналися для захисту князівського права володіти хоч малими, але державами. В ході довгої боротьби, яка тривала протягом 1430-1440 рр., Свидригайло зберіг за собою тільки Волинську землю. Але його діяльність сприяла відновленню ліквідованого Київського князівства (1440 р.) і продовжила існування більшості удільних князівств ще майже на півстоліття. Свидригайло Ольгердович помер у 1452 р., тільки формально вважаючись васалом Великого Князівства Литовського. По його смерті Волинь перетворилася в конфедерацію удільних князівств, частина яких була утворена ним самим, як компенсація своїм васалам за втрату інших земель (1886; 897; 1904; 1835; 2121,s. 1-25; 454, с. 117-142; 504, с. 141-151). Новий великий князь литовський Казимір Ягеллончик підтвердив старі надання, щоб полегшити інкорпорацію цих князівств. Дубровицьке, Степанське, Острозьке, Заславське, Корецьке, Чорторийське, Клеванське, Збаразьке, Каширське, Кобринське, Ковельське, Кременецьке, Вишневецьке, Воронецьке, Порицьке, Тристенське, Буремльське, Ружинське, а також ще ряд дрібніших князівств, склали строкату політичну мозаїку Волині. Волинь зберегла статус автономної землі, де князівські родини змагалися за уряди старости володимирського та маршалка волинського, а їх уділи поступово зливалися з приватними володіннями. Після Люблінської унії 1569 р. ніщо вже не заваджало утворити на колишніх землях держави Свидригайла Ольгердовича Волинське і Брацлавське воєводства. Боротьба за Поділля між Польщею і Литвою тривала з перемінним успіхом. У1400 р. князівство було викуплене у вдови Спитка з Мельштина, який загинув на р. Ворсклі, і передане Свидригайлові Ольгердовичу. У 1405 р. цей князь отримав Сіверське князівство і Польща спробувала затримати Поділля за собою. Погодившись на повернення князівства у 1411 р., польський уряд фактично зривав присягу місцевої шляхти Вітовтові у 1414та 1418рр.У 1430р. лідери польської шляхти, посадженої на Поділлю, єпископ Павло, Гриць Кирдеєвич, Михайло і Теодор Бучацькі підступом схопили намісника Довгирда і зайняли основні подільські замки. У 1430-1434 рр. васали Свидригайла князі Федір Острозький та Федір Несвіцький відвоювали частину Поділля. Але Польща утримала за собою Західне Поділля з Кам'янцем, яке було перетворене у Подільське воєводство (504, c. 114-115). Після Кревської унії уряд Польське-Литовської держави вважав, що ліквідувати удільні князівства можна шляхом зрівнення прав нетитулованої знаті з князями. Вже Віленський привілей Владислава Ягайла (1387 р.) гарантував нетитулованій знаті право володіння спадковими вотчинами і звільнення від тяглових повинностей (305, s. 1-2). У 1432 р., при проголошенні Зигмунта Кейстутовича великим литовським князем, було видано Гродненський привілей. Його текст був повторений майже дослівно у Троцькому привілеї 1434 р. (275, 1.14, s.523-524, 529-531). На наш погляд ці документи були видані з метою привернути на бік уряду бояр та інших васалів удільних князів, які підтримували Свидригайла Ольгердовича. Цими привілеями гарантувались успадкування володінь, звільнення підданих цих володінь від «дякла» — продуктових данин на користь великого князя, недоторканість самої особи нобіля і другі прерогативи, які зрівнювали у правах князів, бояр та шляхту. Щоб взагалі зламати опір удільних князів уряд пішов ще далі, фактично відмовившись від юридикції над половиною, якщо не більше, населення Великого князівства Литовського (1036, с. 101). У 1447 р. Казимир Ягелончик видав Віденський привілей (22, т.1, с. 73-77), де «княжата» поставлені в один ряд з рештою шляхти, а на останню поширено не тільки гарантії особистих прав, спадковості володінь та звільнення їх підданих від натуральних продуктових податків, але й звільнення від грошового податку (серебщини), візницької повинності і відробітків на користь державних замків, а також надання їм судової юридикції над своїми піданими. Зрівнюючи шляхту з удільними князями, уряд фактично перетворював їх володіння з державних одиниць у приватні. Рівночасно, вступаючи на державну службу, удільні князі отримували значні приватні володіння, які своїми розмірами перевищували розміри їх уділів (приміром у Острозьких чи Вишневецьких). Але поки існували потужні Волинське та Київське князівства, заходи уряду давали невеликий ефект. Обидва князівства скоріше формально визнавали зверхність великих князів литовських. Київське князівство було важливим політичним фактором в українських землях, підтримуючи самостійні дипломатичні і економічні зв'язки з Московською державою, Молдовою та кримськими державами. Київський князь титулувався «з ласки Божої великий князь київський». Ліквідація цих князівств, зафіксована відповідними привілеями Казимира Ягеллончика Волинській землі близько 1452 р. (підтверджений Олександром Казимировичем у 1501 р. і Сігізмундом Старим у 1509 р.) та Київській земліу 1471 р. (підтверджений Зигмунтом Старим у 1507 та 1529 рр.) (22, т.2, с.33-36,64-66,207-211; 1726, с. 105-200), змінила ситуацію. Названими привілеями дрібні удільні князі, які ще залишилися, були зрівнені з рештою шляхти, а їх володіння з приватними володіннями. Саме тому після ліквідації Київського князівства багато удільних князів, чиї володіння межували з Московською державою, перейшли на службу до московських князів. Решта змушені були погодитися з фактичним станом речей. Свою перемогу уряд закріпив Віденським привілеєм 1492р. (305, s.58-66). Цим привілеєм великокняжий уряд залишав за собою дипломатичні зносини з іноземними державами, надання урядів і земельних пожалувань, а також зміщення з цих урядів. Можна стверджувати, що саме Віденським привілеєм 1492 р. уряду вдалося зафіксувати свою перемогу у змаганні з удільними князями. Таке становище було закріплено у Статуті 1529 р. та наступних Статутах. Дальше існування окремих уділів у складі Польсько-Литовської держави носило суто номінальний характер. Більшість удільних князівств було і формально ліквідовано після прийняття Люблінської унії 1569 р. за якою послідували відміна земельних привілеїв і утворення Волинського та Брацлавського воєводств. По іншому склалася доля чернігівських і сіверських удільних князів. Звільнившись від ординського впливу в останній третині XIV ст., вони певний час маневрували між великими смоленським, рязанським, володимирським і тверським князівствами та Литвою, витримуючи постійні ординські напади. До кінця панування Вітовта майже всі вони стали васалами Литви. Ці князі активно підтримували Свидригайла, а після ліквідації Київського князівства почали з своїми уділами переходити на службу до московських князів. Так само поступила частина і білоруських Гедиміновичів та Рюриковичів. Більшість їх уділів були ліквідовані у часи великого князя Василя Івановича (1505-1533 рр.). Масові репресії при Івані IV, в яких частина дослідників схильна бачити боротьбу з опором удільної знаті, носили скоріше випадковий характер і були пов'язані з особою царя (183; 184; 1285; 466; 698; 1426; 1428; 824, с.5-108). Опір удільних князів був зломлений раніше. В часи Івана IV вони нічим не відрізнялися від решти землевласників, а формальне існування деяких князівств, наприклад Воротинського, було питаням часу. Адміністративна структура князівств впродовж всього періоду їх існування перетерпіла незначні зміни. Причому структура дрібних удільних князівств у мініатюрі повторювала структуру більших князівств і князівств-земель. Віче, через яке у попередній період верхівка міст в союзі з певними групами боярства обмежувала князівську владу, відступило на другий план, поступово відмираючи. Брянське віче у 1310 р. (140, с.52, 72, 121) — один з останніх прикладів діяльності такого інституту. Дума трансформувалася у вищий орган князівств, званий у землях, які ввійшли в орбіту Великого князівства Литовського, «пани-рада». Судячи з деяких грамот, до складу думи входили місцевий єпископ, князі-васали і старші бояри. До думи Болеслава-Юрія входили єпископ, двірський, воєводи (львівський, луцький, белзький, перемишльський, напевно і галицький, холмський, володимирський та інші). У думі Любарта- Дмитра першими також виступають місцевий єпископ, князь-васал (Данило Острозький), воєводи. Далі йдуть бояри без титулів. Пани-рада Свидригайла Ольгердовича також складалися з князів-васалів, воєвод та намісників. У XIV ст., по аналогії з сусідніми Чехією та Польшею, намісники князівств отримують титул старост. І з тим титулом потрапляють до панів-ради земельних князівств або старших уділів, відтісняючи воєвод. За аналогією можемо припускати, що склад думи дрібного удільного князівства був аналогічним. Місце єпископа в ньому посідав архімандрит або ігумен більшого монастиря чи настоятель головного храму. Навіть такі дрібні князівства, як Жидачівське, мали свого старосту і суддю (569, с.314; 504, c. 116-117). Пани-рада удільних князівств пережили саму удільну епоху і збереглися при дворах князів-магнатів (Острозьких, Вишневецьких і т.д.) навіть у XVII ст. (про що могна судити з багатьох грамот з т.з. Архіву Сангушків та ін.). Формально вони так не називалися, але суть і функції їх залишилися тими ж самими. У російських князівствах Дума, як вищий орган при великих і удільних князях продовжувала існувати протягом всього періоду. До Кревської унії всі князі зберігали свій державницький статус. Втративши своє князівство, вони старалися повернути його силою, іноді з допомогою іноземних володарів (як це робили Федір Корятович, Федір Любартович, Свидригайло Ольгердович та інші). Навіть виїжджаючи у Москву чи Новгород, вони отримували там інші уділи (як гольшанський князь Олександр Іванович Нелюб чи той же Свидригайло Ольгердович). Гедиміновичі прийняли державний устрій, нічого не змінюючи, їх поява на князівських престолах, спочатку у Полоцькій, а потім і у інших землях, протікала переважно через угоди з місцевими елітами, скріплені для легітимності шлюбними зв'язками. Останні звістки про війну литовців з волинськими князями відносяться до 1315 р. Але це сумнівні відомості з легендарної частини литовсько-білоруських літописів. За ними в цій війні загинув князь Володимир (129, с.258, 311, 372-373, 437-438). Ще В.Антонович звернув увагу на проблематичність існування князя Володимира. У 1288 р. в поході на поляків важко захворів володимирський князь Володимир Василькович. Не маючи спадкоєців і конфліктуючи з Левом Даниловичем, який міг успадкувати його землі, Володимир заповів їх луцькому князеві Мстиславові Даниловичу. Спроби Юрія Львовича зайняти хоча б частину спадку Володимира Васильковича закінчилися невдачею. Він мусив повернути захоплені землі. Мстислав помер до 1300 р., його син Данило востаннє згадується 1280 р. Напевно він помер при житті батька. Якби Володимир, згаданий під 1315 р., був сином Мстислава, то він мав би успадкувати володимирський престол. Навіть, якщо б цей князь Володимир був сином Данила Мстиславича, то і тоді як єдиний спадкоємець Мстислава Даниловича, мав би успадкувати Володимир (правило, за яким внук втрачав права на спадок діда, коли його батько помер при житті діда, було введене для обмеження числа спадкоємців, коли їх було багато, і не діяло коли вони були відсутні взагалі). Але після 1301 р. Юрій Львович титулувався королем галицьким і князем володимирським, що могло означати тільки одне — Володимирське князівство перейшло до нього через успадкування або завоювання. Останнє відпадає, бо відсутні будь-які відомості про конфронтацію галицьких і волинських князів на межі ХІІІ-ХІV ст. Якщо б такі події мали місце, їх неминуче відбили би наші літописи, польські хроніки або орденські документи. Отже Володимир не міг бути ні сином, ні внуком Мстислава Даниловича. Ми погоджуємося з думкою В.Антоновича і інших, що у литовсько-білоруських літописах знайшло відбиття повідомлення про смерть володимирського князя Володимира Васильковича, тільки сплутані час його смерті (1288 р., а не 1315 р.) та обставини. Цей князь часто воював з литовцями. Хвороба від якої він помер, могла бути наслідком поранення в такому поході. Сьогодні можна не сумніватися, що в повідомленнях легандарної частини литовсько-білоруських літописів про війну Гедиміна з коаліцією українських князів бл. 1321-1325 рр. збереглося відбиття реальних подій. Вище ми вже наводили аргументи на користь існування київського князя Станіслава та переяславського князя Олега. Надто багато збігів та ще й з таким рідкісним для РІориковичів і Гедиміновичів іменем, як Станіслав, яке важко вигадати. Київський князь Станіслав, представник путивльської династії, і його союзники потерпіли поразку від війська Гедиміна у битві на р.Ірпені у 1324 р. (за Ф.Шабульдо). Але, схоже, що спроба Гедиміна посадити свого васала у Києві принесла тільки короткотривалий успіх. Ольгімант-Михайло Гольшанський зайняв київський престол бл. 1324 р., а до 1331 р. путивльська династія повернула собі князівство, напевно, з допомогою ординців. І тільки після перемоги Ольгерда Гедиміновича у війні з ординцями у 1362 р. Гедиміновичі утвердилися у Київській та Чернігівській землях. При чому відбулося це, напевно за угодою з місцевими елітами. Про що можна судити з політики того самого Володимира Ольгердовича чи його братів. З монет Володимира Ольгердовича можна також судити, що Київське князівство ще якійсь час платило ординській вихід. Тобто сам Володимир Ольгердович номінально вважався ординським васалом. Після Кревськоїунії, і, особливо, після поразок Свидригайла Ольгердовича багато українських і білоруських князів втратили свої уділи. Не всі отримали компенсації на Волині. Все це привело до початку розшарування князівської верстви на князів-господарів і князів-слуг. Останні, навіть коли своїм майновим станом опускалися до рівня рядової шляхти, завжди займали перші місця у раді та при дворах своїх нових сюзеренів. Це піднімало престиж самих сюзеренів. Крім того, подібно до інших земель (Германської імперії, Московської держави), удільні князі поступали на державну службу до Литовської, а потім Польської держав. Герцоги Брауншвейгські, Лотарінгські, Ангальтські, Кобург-Гота були кращими полководцями Германської імперії; князі Воротинські, Оболенські, Трубецькі — Московської держави. І ті, і інші зберігали свої князівства. Переходячи на державну службу, удільні князі отримували від держави у приватну власність та пожиттєве держання земельні володіння, які своїми розмірами значно перевищували розміри уділів, які ще зберігайся. Це явище стало особливо інтенсивним після Люблінської унії. Фактично крім князів Слуцьких у ньому взяли участь практично всі князівські родини. У своїх нових володіннях князі вели себе як і в удільних князівствах: роздавали землі васалам, утримували військо і двір. Цей процес, досліджений Н.Яковенко (1700, c. 115-120), закінчився спалахом князівської потужності в останній третині XVI — першій половині XVII ст. На наш погляд цей спалах був логічним відродженням державницьких традицій, які завжди були характерні для князівської верстви. Князівська верства продовжувала залишатися єдиним замкнутим станом середньовічного суспільства, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади (1700, с.74). У князівствах, які перебували у сфери впливу Москви, процес розділу всередині князівської верстви розпочався швидше. Втрачаючи свої уділи, князі йшли на службу до інших, займаючи в їх Думі перші місця. Згодом Дума московських князів заповнилася стародубськими, ростовськими та верхівськими (тобто з князівств, розташованих у верхів'ях Оки) князями. З другої половини XIV ст. в ній почали з'являтися Гедиміновичі. Першим був знаменитий полководець Дмитро Михайлович Боброк-Волинський (Корятович). У XVI ст., Гедиміновичі, які виїжджаючи в Москву втрачали свої уділи, зайняли в московській Думі провідні місця. Окремі з них служили і дрібним удільним князям, як, наприклад, князі Хованські. Цілий ряд князів продовжували зберігати свої уділи, розміри яких скоротилися до часток в одному чи двох селах (як у Пожарських та інших гілок стародубських князів). Монгольська навала і політичні зміни, а також етнічні процеси викликали зміни у суспільстві, причому розвиток українського і білоруського суспільства протікав у інших умовах і був відмінним від російського суспільства. Особливо ця відмінність стосувалася міст і міського середовища. Зачіпала вона і князіську верству. Перш за все у правовій сфері. Литва та Польща, проводячи з часів Кревської унії політику ліквідації уділів, старалися зрівняти боярство і шляхту з князівською верством, шляхом підняття перших до рівня других. Вирішували вони це завдання правовим шляхом, навіть жертвуючи інтересами великокнязівського скарбу (коли звільнювали боярські маєтки від данин і податків та роздавали доменальні володіння князям). Москва почала проводити таку політику на півстоліття пізніше. Але ця політика проводилася методами, відпрацьованими у попередній період стосовно до молодших князів московської династії. Тут також старалися зрівняти боярство з князями, але шляхом опускання других до рівня перших. Удільні князі були змушені заповідати свої володіння сюзеренам, навіть при наявності прямих спадкоємців (ще раніше сюзерени присвоїли собі право успадковувати князівства при відсутності прямих спадкоємців), або, звинувачені у зраді, гинули в ув'язненні, рідше — помирали в монастирях, їх спадкоємці або розділяли долю батьків, або ставали служилими князями, отримавши нові володіння, віддалені від колишніх родових володінь (821, с.77-81). Декому вдавалося емігрувати в Литву, але за ними слідкували, тому вдавалося це небагатьом. Після монгольської навали «старе» і «нове» боярство злилося. Основою економічного існування цієї корпорації з часом стали земельні лени, які вони намагалися перетворити у спадкові. Боярський стан залишався служилим. Його верхівка прагнула зрівнятися з князями, утримували власні дружини. Поповнювався цей стан, як і раніше, з числа рядових дружинників. Уряд тисяцького, в міру того, як земські ополчення «тисячі» з вільних селян-смердів уступили місце ополченням професійних боярських дружин і звільнених від податків військових поселенців, поступово зник. Для XIV ст. він вже був реліктом, який зберігся хіба в окремих чернігівських князівствах. Так само «соцькі» і «десяцькі», зберегли своє значення як дрібна, переважно сільська, адміністрація. У XV-XVI ст. така адміністрація ще зафіксована в Київщині, Сіверщині, Пінському Поліссі та Побужжі (569, с.291). Можна припускати, що вона продовжувала існувати ще певний час після ліквідації уділів. Тільки з другої половини XV ст. зникають соцькі у Руській землі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗМІНИ У ПОЛІТИЧНИХ І СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ. ПОДІЛ КНЯЗІВСЬКОЇ ВЕРСТВИ» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
