Держава і армія – дві суспільні структури, які не існують одна без одної. Немає держави, якщо не існує армії. Немає армії, якщо не існує держави. Тож перші кроки творення державності українського народу органічно пов’язані з творенням власної армії. Україна була першою серед нових країн, що утворились після розпаду СРСР, яка створила власні Збройні Сили. Розробка концепції оборони і створення власних збройних сил стала одним із пріоритетних напрямків діяльності Верховної Ради України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову за № 1431-ХІІ “Про військові формування в Україні”. На підставі цієї Постанови всі військові формування, дислоковані на території республіки, підпорядковуються Верховній Раді України. Надзвичайно важливим кроком у створенні власної армії стала організація Міністерства оборони України. Постанова зобов’язувала уряд України приступити до створення Збройних Сил України, Республіканської гвардії та її підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України. Отже від дня проголошення незалежності Україна правовим шляхом почала будувати свої Збройні Сили. Формування української армії відбувалося в умовах великої протидії як в самій країні, так і зовні, особливо вищим військовим командуванням СРСР. 3 вересня 1991 р. Верховна Рада звернулась з Відозвою до всіх військових частин, з’єднань, об’єднань, дислокованих на території України, в якому підтвердила свій курс на підтримку військових формувань, гарантій у збереженні всіх пільг, пенсій і допомог, раніше наданих військовикам та членам їх родин. У цей час Верховна Рада України призначила міністром оборони генерал-майора К. Морозова. 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада ухвалила “Концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України”. Дана Концепція визначила основні напрямки організації і створення Української армії. Вона передбачала наявність в Україні військ двох рівнів: Збройні Сили України та з’єднання (частини) колективної стратегічної оборони. На підставі Концепції створювалась Рада оборони України, яка була найвищим державним органом керівництва питаннями оборони і безпеки держави, розробляла основні напрямки військової політики та військового будівництва. До її складу увійшли Голова Верховної Ради, прем’єр-міністр, голова Комісії Верховної Ради України з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій, міністр закордонних справ, голова служби національної безпеки, командувач прикордонних військ, командувач республіканської гвардії, начальник штабу цивільної оборони. Визначалось місце в органах військового керівництва Міністра оборони та Головного штабу Збройних Сил. Законодавче регулювання в сфері оборони здійснювала Верховна Рада України, а Головнокомандуючим призначався Голова Верховної Ради (після обрання – Президент) України. 17 жовтня 1991 р. Указом Президії Верховної Ради Україні були підпорядковані всі розміщені на її території військові частини, підрозділи залізничних військ, війська урядового зв’язку, що входили в структуру КДБ СРСР, цивільної оборони, а також військову техніку і майно авіації і флоту. Будівництво Української армії йшло безкровним парламентським шляхом, але з протистоянням імперських сил, яке почалося відразу після прийняття українським парламентом відомих рішень про порядок проходження військової служби громадянами України і загострювалось в міру розгортання діяльності стосовно створення Української армії. 14 листопада 1991 р. Указом Президії Верховної Ради схвалено текст військової присяги та Тимчасове положення про порядок її складання. А 20 листопада 1991 р. Постановою Кабінету Міністрів затверджено Тимчасове положення “Про Міністерство оборони України”, згідно з яким передбачався апарат з 248 осіб. 6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закони “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, а 12 грудня “Про альтернативну (невійськову) службу”. Саме ними було затверджено основні принципи будівництва українського війська. Головною метою військової політики України визначалася гарантія національної безпеки власної держави. Встановлювались правові основи діяльності органів державної влади і управління щодо забезпечення оборони України. Так, згідно з затвердженими повноваженнями, Верховна Рада формує і проводить воєнну політику та приймає відповідні закони, утворює Раду оборони України, затверджує воєнну доктрину і концепцію військового будівництва, обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру та чисельний склад Збройних Сил України; кандидатури на посади міністра оборони і начальника Генерального штабу; військову присягу і військові статути, військову символіку; державну програму розвитку озброєння та військової техніки, її функціонування. Верховній Раді надавалося право заслуховувати Президента України про стан оборони України, звіти Прем’єр-міністра і міністра оборони та інших посадових осіб із питань оборони. У випадках необхідності виконання міжнародних договорів, а також за поданням Президента у разі воєнного нападу або загрози воєнного нападу Верховна Рада вводить воєнний стан на всій території України чи в окремих місцевостях, вона ж приймає рішення про відміну воєнного стану, про припинення стану війни та про укладання миру, визначає військові звання, свято – День Збройних Сил України, присвоює найменування кораблям першого і другого рангу. На підставі цього закону Президент як Верховний головнокомандуючий і Голова Ради оборони і безпеки України забезпечує обороноздатність країни та постійну бойову готовність Збройних Сил Він затверджує план їх розвитку та стратегічні плани їх використання, дислокації та розташування, а також затверджує положення про Генеральний штаб; приймає рішення та видає наказ про ведення бойових дій; призначає і звільняє вище військове командування, присвоює вищі військові звання; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби; встановлює повноваження, організацію і порядок діяльності органів військового управління; встановлює військові свята. Президент координує діяльність державних органів в галузі оборони, веде переговори і підписує міжнародні договори з військових питань. Кабінет Міністрів України вирішує, як практично забезпечити обороноздатність країни, керує відповідними органами і організаціями з оснащення Збройних Сил, озброєнням військовою технікою, іншими матеріальними засобами; керує мобілізаційною підготовкою та мобілізацією народного господарства під час війни; створює і ліквідовує навчальні заклади, визначає чисельність громадян, які підлягають призову на дійсну військову службу, видає відповідні правові акти з цих питань. Визначено і функції Міністерства оборони, яке безпосередньо управляє Збройними Силами і повністю відповідає за готовність до оборони країни. Міністерство оборони керує бойовою, оперативно-технічною та морально-психологічною підготовкою військ, керує військовою наукою, організує і забезпечує військово-патріотичне виховання особового складу, визначає чисельність військовослужбовців у кожному виді та роді військ; забезпечує підготовку та розстановку кадрів. Міністерство оборони бере участь у розробці воєнної доктрини та формуванні оборонного бюджету, в організації мобілізаційної підготовки народного господарства України, планує і організує перепідготовку військовозобов’язаних, призов громадян на дійсну строкову службу та звільнення в запас. Законом “Про Збройні Сили України”, було проголошено створення власних Збройних сил суверенної держави. Стаття 2 Закону затвердила деполітизацію армії, де вказувалось, що будь-яка діяльність політичних партій і рухів у Збройних Силах забороняється. Загальна структура Збройних Сил, роди, види військ, їхній кількісний склад, озброєння, фінансове та матеріальне забезпечення затверджується Верховною Радою за поданням Президента України. Таким чином, Закон “Про Збройні Сили України” закріпив основні принципи їх будівництва, став основною юридичною базою військового законодавства та будівництва армії України. 3 січня 1993 р. за наказом Міністерства оборони у військових формуваннях, дислокованих на території України, розпочалося прийняття військової присяги. Цей процес набрав динамічного і масового характеру. На кінець січня присягу прийняло 350 тисяч військовозобов’язаних. 25 березня 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, згідно з яким оборона країни, захист її від збройної агресії проголошені конституційним обов’язком кожного її громадянина. 7 жовтня 1993 р. Президент Л. Кравчук затвердив “Тимчасові статути Збройних Сил України”, які об’єднали в єдине ціле Статут внутрішньої служби, Дисциплінарний статут, Статут гарнізонної та вартової служб, Стройовий статут. Дані статути вперше були видані державною мовою і запроваджувались в життя. 19 жовтня 1993 р. Верховна Рада затвердила Воєнну доктрину, яка об’єднала воєдино воєнно-політичні, воєнно-технічні і воєнно-економічні аспекти. Воєнною доктриною визначені вихідні положення будівництва Збройних Сил України. Основним завданням Збройних Сил визначається захист незалежності, територіальної цілісності України, забороняється їх застосування при розв’язанні політичних конфліктів на своїй території, одностороннє повне роззброєння. Україна виступає за створення всеохоплюючої системи універсальної та загальноєвропейської безпеки і бажає брати в них участь, а також за повне ядерне роззброєння. У листопаді 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”. Відповідно до нього державний кордон СРСР на території України ставав державним кордоном України. В умовах складних трансформаційних процесів під час розбудови суверенної України формувались також і нові державні інституції, на які покладались функції забезпечення державної безпеки – Служба національної безпеки України (1991-1992) та Служба безпеки України. У червні 1991 р. запроваджено посаду Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій. 20 вересня 1991 р. парламент ухвалив постанову “Про створення Служби національної безпеки України”, першим пунктом якої ліквідовувався КДБ УРСР. На цьому етапі було призначено керівництво Служби та основних структурних підрозділів. У період з листопада 1991 р. по лютий 1992 р. було створено Головне управління розвідки, Головне управління контррозвідки, низку інших підрозділів, а також Управління служби безпеки України в областях. У грудні 1991 р. відповідно до Указу Президента розпочалося формування системи органів та підрозділів військової контррозвідки. Відтак з огляду на потреби гарантування безпеки молодої незалежної держави вперше в Україні розгорталися нові напрями роботи – захисту національної державності та боротьби з тероризмом, контр розвідувального захисту економіки держави, спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації, охорони державної таємниці, наукового і науково-технічного забезпечення оперативно-службової діяльності. Перші закони, які закріпили процес формування правових основ функціонування системи забезпечення державної безпеки України, було ухвалено на початку 1992 р.: у лютому – “Про оперативно-розшукову діяльність”, а 25 березня – “Про Службу безпеки України”. Останній визначив її статус як державного правоохоронного органу спеціального призначення, а також завдання, права, обов’язки, організацію та основні напрями діяльності. Правову базу забезпечення державної безпеки згодом підсилили закони України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (1993), “Про державну таємницю” (1994), “Про боротьбу з корупцією” (1995), “Про розвідувальні органи України” (2001), “Про контррозвідувальну діяльність” (2002). Ці та інші нормативні акти закріпили у правовому полі інститути розвідувальної, контррозвідувальної та оперативно-розшукової діяльності. Одночасно в перші роки незалежності України йшов інтенсивний процес формування митної, податкової, прикордонної та дипломатичної служби, органів прокуратури, юстиції, національної гвардії та пенітенціарної системи, інших інституцій суверенної держави.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Cтворення збройних сил, Служби безпеки України» з дисципліни «Новітня історія України»
