Спроба державного перевороту в СРСР (серпень 1991 р.) та розгортання подій в Україні
У ніч на 19 серпня 1991 р. представники консервативного оточення президента СРСР, які займали ключові посади у керівництві союзними структурами, ізолювали М.Горбачова на його кримській дачі у Форосі і запропонували скласти із себе повноваження. Так розпочалася спроба державного перевороту в СРСР метою якої було зупинити процес демократизації в суспільстві, стримати розпад агонізуючої радянської держави антиконституційним шляхом. О 6 годині ранку 19 серпня 1991 р. офіційні теле- і радіоканали передали повідомлення з Москви про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), відомого за російською абревіатурою як “ГКЧП” –(Государственный комитет по чрезвычайному положению). За спинами заколотників стояли реакційні сили у керівництві КПРС, хоча формально до його складу не увійшов жоден компартійний функціонер, а на перші ролі вийшли потужні сили армії, КДБ, державних органів влади. До складу незаконного комітету увійшли: віце-президент СРСР Г.Янаєв, прем’ер-міністр В.Павлов, голова КДБ В.Крючков, міністр внутрішніх справ Б.Пуго, міністр оборони Д.Язов, перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О.Бакланов, президент Асоціації державних підприємств та об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку А.Тізяков, голова Селянського Союзу В.Стародубцев. Цього ж дня було обнародувано чотири документи які мали на меті легалізувати змовницькі дії, і свідчили про наміри заколотників розгромити демократичні сили, відновити тоталітарну систему, зберегти унітарний характер Радянського Союзу. Першим указом віце-президент СРСР Г.Янаєв проголосив про те, що власне він приступив до виконання обов’язків Президента СРСР у зв’язку з хворобою М.Горбачова. Хоч як відомо ніяких підстав для цього не було, як і не було оприлюднено висновок медичної експертизи щодо стану здоров’я останнього. Наступний документ “Заява радянського керівництва”, на пів року запроваджував режим надзвичайного стану в окремих місцевостях СРСР, зокрема в Москві, та Ленінграді. У “Зверненні до Радянського народу” ДКНС проголосив себе “захисником” демократії і реформ. Йшлося про кризу економіки, руйнацію міжреспубліканських господарських зв’язків, падіння життєвого рівня населення, залякування голодом і т.д. “Постанова ДКНС № 1” забороняла мітинги, маніфестації, страйки, призупиняла діяльність демократичних партій та організацій, встановлювала контроль за засобами масової інформації. Окрім цього постанова пропонувала здійснити цілий ряд економічних і соціальних заходів. Головні події цих днів розгорнулися в Москві. 19 серпня в столицю СРСР змовниками було введено Таманську мотострілкову та Кантемирівську танкову дивізії. У їхньому розпорядженні була Тульська повітряно-десантна дивізія, елітний підрозділ “Альфа”, загони спецміліції та інші силові структури. Війська перекрили основні магістралі міста, було оголошено комендантський час. Проте наступ заколотників був зупинений керівництвом РРФСР, на чолі з Б.Єльцином, якого активно підтримали мешканці Москви. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР. У своєму зверненні до громадян Росії Президент Б.Єльцин, Голова Ради Міністрів І.Силаєв, Голова Верховної Ради республіки Руслан Хасбулатов закликали громадян республіки підтримати законно обрані органи влади і використати у боротьбі із змовниками різноманітні форми громадського протесту. Указом Б.Єльцина від 19 серпня декрети ДКНС визнавалися не чинними на території Росії. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці і перекрили військам та бронетехніці шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Тисячі добровольців утворили “живе кільце” захисників навколо нього, що стало стримуючим фактором його штурму військами. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими майорів і український синьо-жовтий прапор. Поштовхом для виведення військових частин з Москви стала загибель у ніч з 20 на 21 серпня трьох юнаків. Колегії Міністерства оборони СРСР рекомендувала терміново вийти зі складу ДКНС міністру оборони Д.Язову. 21 серпня в Крим, до М.Горбачова прибули майже одночасно дві делегації. Представники ДКНС, які ще сподівалися на порозуміння з М.Горбачовим, та делегація парламенту Росії на чолі з О.Руцьким і І.Силаєвим. Президент СРСР відмовив у зустрічі керівникам путчу, яких невдовзі було заарештовано. Натомість в оточенні представників Б.Єльцина М.Горбачов вилетів до Москви. Цього ж дня в Москві відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, яка для всіх знаменувала поразку ДКНС. 22 серпня М.Горбачов скасував всі незаконні постанови керівників ДКНС. А самі вони були звільнені з займаних посад і заарештовані. Отож, рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, рішучі дії керівництва Росії на чолі з Б.Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових підрозділів на сторону демократії, нерішучість самих путчистів спричинили провал заколоту 22 серпня 1991 р. Окремої уваги заслуговує розвиток серпневих подій 1991 р. в Україні. Вранці 19 серпня до Києва прибув командувач сухопутних військ СРСР генерал В.Варенников. Він з’явився в кабінеті Голови Верховної Ради УРСР Л.Кравчука в супроводі командуючого Київським військовим округом генералом В.Чечеватовим та першим секретарем ЦК КПУ С.Гуренком. Голову Верховної Ради України було попереджено, що будь-які спроби невиконання наказів ДКНС призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану і радив Л.Кравчуку подумати і зайняти “правильну позицію”. Л.Кравчук опинився у складній ситуації. Він не контролював ні силові структури, ні військові сили на території республіки. За таких обставин він обрав позицію ухильного вичікування, проявивши таким чином неабияку політичну гнучкість і вміння маневрувати. Відтак висловив депутації свою думку про те, що введення надзвичайного стану на території республіки згідно з Конституцією – прерогатива лише Верховної Ради України і він не стане брати на себе ніяких зобов’язань без її скликання. Водночас Л.Кравчука насторожили слова російського генерала про те, Москва може прийняти рішення про введення надзвичайного стану на основі подання військових з України. Після зустрічі з посланцем від ДКНС Л.Кравчук зібрав керівників політичних партій, громадських рухів та об’єднань для проведення консультацій. Заручившись їхньою підтримкою і за дорученням Президії Верховної Ради УРСР 19 серпня 1991 р. Л.Кравчук виступив по республіканському телебаченню. У ньому прозвучав заклик до громадян України до спокою і витримки. Лейтмотивом його виступу стали слова: “Ми повинні діяти так, щоб не пролилася невинна кров”. Водночас заколотники не почули у виступі української офіційної сторони підтримки ДКНС. Таким чином, в дні путчу Л.Кравчук фактично зайняв позицію з одного боку холоднокровності та витримки, з іншого – нерішучості та обережності. Цього ж вечора було скликано термінове засідання Президії Верховної Ради УРСР. Однак ні на цьому, ані на засіданні яке відбулося наступного дня, не було прийнято жодних рішень. Комуністи, які мали більшість у Президії або голосували проти або утримувалися. Відвертий протест висловили народні депутати, об’єднані в рамках парламентської фракції Народна Рада. О.Ємець, В.Яворівський, І.Юхновський, Л.Танюк, В.Гриньов зайняли антипутчистську позицію і закликали визнати дії ДКНС антиконституційними. 20 серпня, в Києві, в Будинку письменників України відбулося засідання представників Народної Ради, Народного Руху України, політичних партій та громадських організацій. У відозві яку підписали представники 9 партій і 10 громадських організацій, вимагалося від Президії Верховної Ради України визнати утворення ДКНС антиконституційною акцією, вжити рішучих заходів щодо захисту державного суверенітету України, скликати позачергову сесію Верховної Ради не пізніше 22 серпня. Водночас представники політичних партій і організацій демократичного спрямування об’єдналися в коаліцію “Незалежна Демократична Україна”. 20 серпня о 14.00 частина членів Президії Верховної Ради України (О.Ємець, В.Гриньов, В.Яворівський, Л.Танюк, В.Пилипчук, Д.Павличко, І.Юхновський) виступили із засудженням перевороту. У “заяві сімох” вони кваліфікували дії ДКНС як антиконституційні і незаконні, водночас висловили свою підтримку демократичним силам Росії, а сам комітет вважали самочинним і контрреволюційним. А в разі спроби захоплення путчистами влади в Україні закликали народ до непокори. Після дводобового майже безперервного засідання президія Верховної Ради УРСР 20 серпня ввечері нарешті ухвалила заяву, яка була компромісом між демократичною більшістю та комуністичною меншістю В ній наголошувалося, що на території УРСР влада буде послідовно відстоювати права людини, демократичні завоювання перебудови. У документі також йшлося про запобігання дестабілізації в республіці, говорилося про необхідність утримуватися від мітингів, страйків як цього вимагали путчисти, однак, важливою було заява про те, що дія постанов ДКНС на території України не визнавалася. 21 серпня було скликано екстрену нараду Верховної Ради УРСР. Л. Кравчук засудив переворот в Москві як неконституційний. Заколот висвітлив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Офіційна позиція ЦК КПРС і ЦК КПУ щодо ДКНС не була задекларована відкрито. З одного боку є відомості про те, що Секретаріат ЦК Компартії України надіслав на місця шифрограму на підтримку дій ДКНС. З іншого, існує офіційний документ, лист ЦК КПУ, адресований 19 серпня Київському міськкому Компартії України з пропозицією керуватися змістом виступу по телебаченню Голови Верховної Ради Л.Кравчука. Очевидним є те, що вищі компартійні структури в Україні були готові підтримати антиконституційний переворот, адже всі головні “гекачепісти” належали до чільних органів влади. Керівництво ЦК КПУ, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників. Вже після провалу путчу, 23 серпня, в приміщенні Львівському обкому КПУ було вилучено документи, які свідчили про те, що натхненником і організатором путчу був партапарат. Опозиційна лінія, яка спиралася на прояви народного невдоволення, дозволила визначитися у вирішальний момент тим суверен-комуністам, які до цього часу маскували свої національні почуття. Це дало можливість солідарно ухвалити ті рішення щодо ДКНС, які стали доленосними для України. Водночас дії заколотників призвели до дискредитації Компартії. Публічним центром опозиційних настроїв щодо ДКНС стали національно-демократичні сили, об’єднані в політичні партії, громадські об’єднання й рухи. Народний рух України на середину дня 19 серпня оприлюднив заяву за підписом тодішнього Голови НРУ І.Драча де зазначалося, що Рух не визнає ДКНС і не вважає його рішення обов’язковими для себе. Громадян України закликалося створювати осередки активного руху опору, для координації всеукраїнського страйку. Основними центрами антипутчистських виступів були західні області України, Харків, Київ, та Донецьк. Ситуація була ще невизначеною, однак обласні ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей прийняли сміливі рішення про неправомірність дій указів заколотників на територіях згаданих областей. Зокрема Львівська обласна рада закликала громадян до масових актів непокори. Такі ж заклики прозвучали і від представників Комітету громадянської згоди, проводу Крайової організації НРУ, Демократичної спілки молоді Львівщини. Пророчими стали слова Б.Гориня на засіданні Ради Львівської обласної організації Української Республіканської Партії: “Довго заколотники не протримаються… Ми повинні внести свою власну частку в боротьбі за незалежність… Україна може скористатися ситуацією і стати незалежною”. 20 серпня тисячі львів’ян вийшли на віче. У численних виступах було засуджено спробу перевороту, висловлено готовність захищати суверенітет України. Про основні тенденції ставлення громадян України в цей час до ДКНС свідчать такі статистичні дані. За даними “Соцінформ”, на запитання: “Чи вважаєте Ви законною діяльність комітету з надзвичайного стану?” – 20-21 серпня 1991 р. негативну відповідь дали в Києві – 75% опитуваних, у Львові – 73%, у Москві –57%. Таким чином зустрівши опір широких верств населення країни , путч провалився.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Спроба державного перевороту в СРСР (серпень 1991 р.) та розгортання подій в Україні» з дисципліни «Новітня історія України»
