Політизація дисидентського руху в другій половині 60-х рр.
Демократизація суспільно-політичного життя в період так званої хрущовської “відлиги” в кінці 50-х – на початку 60-х рр. сприяла відродженню підпільних форм діяльності українського руху та розвитку національно-культурного життя в Україні, носіями якого стало нове покоління української інтелігенції, назване за часом своєї діяльності шістдесятниками. У їхньому середовищі набули розвитку ідеї відродження національної культури, гуманізму та індивідуалізму, підвищення статусу загальнолюдських цінностей, зростання зацікавлення до надбань власної історії, культури і традицій українського народу. Шістдесятники у своїй творчості і громадській діяльності зверталися до реальних життєвих проблем тогочасного українського суспільства, до внутрішнього світу людини, вимагаючи права на вільне вираження думок і почуттів. Використання терміну “рух опору” доцільне трактуючи його не у широкому контексті як масовий рух із окресленою політичною програмою і чіткою організаційною структурою, а радше як про еволюцію духовного світогляду національно свідомої української інтелігенції, моральне, а вже потім політичне протистояння радянській системі. На середину 60-х рр. результати діяльності шістдесятників впродовж першої половини десятиріччя набрали загрозливих форм для подальшого функціонування радянського режиму. Це зумовило хвилю політичних арештів. З кінця серпня до початку вересня 1965 р. у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії було затримано понад два десятки осіб, однією з причин арештів яких була самвидавська діяльність або причетність до неї більшості затриманих. Судові процеси над ув’язненими відбулися весною 1966 р. Чи не найбільшою (налічувала 10 осіб) була група заарештованих у Львові: Степан Батурин, Іван Гель, Богдан і Михайло Горині, Мирослава Зваричевська, Михайло Косів, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш, Михайло Осадчий, Ганна Садовська. Судовий процес у справі М. Масютка, І. Геля та Я. Менкуш відбувся у березні 1966 р., підсудних звинуватили у веденні антирадянської агітації і розповсюдженні антирадянських матеріалів. У квітні 1966 р. у Львові пройшов наступний судовий процес у справі Б. Гориня, М. Гориня, М. Осадчого і М. Зваричевської. Для підтримки підсудних з акціями протесту до Львова приїхали Ліна Костенко, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Микола Холодний, Іван Дзюба. На захист заарештованих виступили депутат Верховної Ради України А. Малишко і Г. Майборода, депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах, кінорежисер С. Параджанов, авіаконструктор О. Антонов. Партійні догани отримали члени Львівської організації Спілки письменників України, що звернулися з листом-клопотанням про взяття на поруки заарештованого літературознавця Б. Гориня. Протести, пікетування приміщення Львівського обласного суду, підготовлені клопотання не дали результатів. Затриманих засудили до ув’язнення у таборах суворого режиму. У 1965 р. припинив свою діяльність Клуб творчої молоді “Пролісок”, створений у Львові в грудні 1962 р. за прикладом київського клубу “Сучасник”. Відновити проведення семінарів творчої молоді у Львові вдалося лише наприкінці 60-х рр. Внаслідок арештів у 1965 р. були ув’язнені викладачі Валентин Мороз і Дмитро Іващенко, художник Опанас Заливаха, інженери Іван Русин і Олександр Мартиненко, працівниця хімічного факультету Київського університету Євгенія Кузнєцова, вчитель Михайло Озерний, робітник Анатолій Шевчук. Репресивні дії влади в 1965–1966 рр. зумовили наростання хвилі протестів серед однодумців заарештованих. З осудом арештів й акцією протесту проти дій влади під час прем’єрного показу фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна” в 1965 р. виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. У квітні 1968 р. представники української інтелігенції звернулися з листом-протестом проти арештів діячів української опозиції і рішень судових процесів 1965–1966 р. до вищого державного керівництва – генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна, голови президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного. Лист-петицію підписали 139 осіб, переважну більшість яких складала наукова і творча інтелігенція: М. Брайчевський, І. Заславська, Л. Плющ, В. Бондарчук, З. Франко, М. Білецький, М. Коцюбинська, І. Драч Л. Ященко, А. Горська та ін. Прорадянська спрямованість звернень і скромні вимоги прохачів не дозволили їм уникнути звільнень з місць праці і навчання, виключень з партії і подальших переслідувань. Відлунням арештів 1965 р. у Львові було позбавлення місця праці художника і викладача Інституту прикладного і декоративного мистецтва І. Остафійчука, бібліографа Інституту суспільних наук Я. Дашкевича. Під впливом арештів 1965 р. наприкінці цього ж року І. Дзюбою була написана і розповсюджена самвидавом праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Автор звернувся до вивчення національної політики в Україні і причин масових акцій протесту української інтелігенції. Незважаючи на написання праці з дотриманням ленінсько-марксистських принципів і закликів повернення партійного керівництва до ідей ленінської національної політики, у ній відкрито викривався русифікаторський курс в Україні і відповідальність за його наслідки покладалася на безініціативний, повністю підпорядкований московській політиці республіканський уряд. Переклади монографії І. Дзюби широко публікувалися за кордоном. У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав листа з протестом проти арештів на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і голови ради міністрів УРСР В. Щербицького, до якого додав свою працю. І. Дзюбу звільнили з роботи, але надали змогу уникнути покарання за умов відречення від написаного і підписання офіційної заяви про відмежування від українського опозиційного руху, а також згоди на подальшу співпрацю з владними структурами і підготовку дослідження про розквіт України за радянського режиму. Завдяки поступкам з боку І. Дзюби йому вдалося залишитися членом Спілки письменників України. Надання можливості жертвам репресій уникнути ув’язнення за умов визнання ними своїх провин і згоди на співпрацю з радянською владою мало великий деморалізуючий вплив на українське суспільство – будь-який вияв опозиції радянській владі видавався марним. Це вело до відмови частиною шістдесятників від своїх ідейних переконань і відходу від громадської діяльності. У липні 1966 р. до тримісячних примусових робіт був засуджений В. Чорновіл. Притягнення до відповідальності було зумовлене відмовою В. Чорновола у квітні 1966 р. свідчити на судовому процесі проти М. і Б. Горинів, М. Осадчого і М. Зваричевської, а також написання праці “Правосуддя чи рецидиви терору?”, в якій автор майстерно відобразив настрої українського опозиційного руху середини 60-х рр. Наступний арешт В. Чорновола відбувся у серпні 1967 р. за підготовку документальної збірки “Лихо з розуму” про двадцятьох жертв репресій 1965–1966 рр. Обидві книги перевидавалися за кордоном. Активізація опозиційного руху спричинила посилення утисків і переслідувань інакомислячих. У 1965–1966 рр. було затримано і засуджено лише невелике коло опозиційно налаштованих осіб, великою мірою явно не ключових постатей інтелектуальної опозиції. Звільнені за браком доказів або запідозрені у співпраці чи прихильності до підсудних особи, члени родин засуджених перебували під контролем влади. Внаслідок позасудового терору їх звільняли з місць праці та позбавляли права на гідне працевлаштування, виключали з Комуністичної партії. Позбавлення партійного квитка унеможливлювало будь-який службовий ріст і трактувалося в радянському суспільстві чи не найсуворішим покаранням. Людей затримували за переконання або за підозрою в поглядах, що суперечили офіційній ідеології. Очевидною метою арештів було залякати інакомислячих. Для залякування і політичної нейтралізації населення застосовували обшуки, допити, адміністративні покарання. Весною 1967 р. була викрита діяльність Українського національного фронту (УНФ), створеного у жовтні 1964 р. під керівництвом Дмитра Квецка і Зіновія Красівського. Організація діяла мирними, ненасильницькими методами, а у програмних засад, як і Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), містила ідею виходу України зі складу СРСР. Після судового процесу в Івано-Франківську учасники УНФ були притягнуті до кримінальної відповідальності за антирадянську діяльність. Однією з форм виявлення опору існуючій системі було відзначення днів пам’яті визначних українських діячів. Так, 22 травня 1967 р. у Києві владні структури намагалися розігнати неформальне зібрання біля пам’ятника Т. Шевченку і затримали ряд осіб. У результаті мирне зібрання переросло у маніфестацію протесту з вимогою звільнити заарештованих. Натовп вирушив до будинку ЦК КПУ і розійшовся лише після виконання вимог демонстрантів. У другій половині 60-х рр. відбувся розквіт самвидаву, утвердження його як однієї з форм існування українського дисидентського руху. Поява самвидаву була зумовлена цензурними заборонами на публікацію літератури з будь-якими ідейними відхиленнями від офіційно встановленого політичного курсу. Спочатку самвидав виник як суто літературне явище з метою розповсюдження неопублікованих творів українських літераторів Л. Костенко, М. Холодного, Василя Симоненка, І. Драча, Ірини Стасів-Калинець, Ігоря Калинця, Миколи Вінграновського, Тараса Чубая та ін. Зі середини 60-х рр., з публікацією праць І. Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, В. Мороза, самвидав набуває рис політичної публіцистики, спочатку анонімної, а з другої половини 60-х рр. відкритої. Політизації самвидаву сприяла поява у 1964–1965 рр. низки публіцистичних статей: “Націоналісти?”, “Про сучасне і майбутнє України”, “З приводу процесу над Погружальським” (відгук на пожежу в Центральній науковій бібліотеці у Києві). Відомими творами українського самвидавського руху були “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби (1965 р.); “Правосуддя чи рецидиви терору?” (1966 р.), “Лихо з розуму” (1967 р.), “Як і що обстоює Богдан Стенчук” (1969 р.) В. Чорновола; “Репортаж із заповідника імені Берії”, “Серед снігів”, “Хроніка опору”, “Мойсей і Датан” В. Мороза; “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка та ін. Серед праць львівських авторів самвидаву слід виділити поетичні збірки І. Стасів-Калинець та І. Калинця, книги М. Осадчого “Більмо” (1968 р.) та І. Геля “Грані культури”, статті “Сучасний імперіалізм”, “Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства”, “Література і псевдолітература на Україні” М. Масютка. Самвидавом оприлюднювалися також невеликі літературно-художні твори, публіцистичні розвідки, листи протесту. Основні питання, що піднімалися у публікаціях самвидаву стосувалися національної політики в Україні, демократизації радянського суспільства, протестів проти арештів і переслідувань української інтелігенції.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політизація дисидентського руху в другій половині 60-х рр.» з дисципліни «Новітня історія України»
