Причини поразки, історичне значення та уроки Української революції 1917 - 1920 рр.
Розглядаючи загальні причини поразки українських національно-визвольних змагань 1917-1920рр., необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Як зазначає у книзі "Україна: історія" Орест Субтельний, із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому, що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царизму й слабкої соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних груп на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала лише 2-3% усього населення, й тільки невелика її частина підтримувала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов’язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати звязки з Росією. Цим і пояснюється їхня нерішучість у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. Очолюючи змагання за незалежність українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Однак організувати малоосвічену і політично незрілу масу селянства було надзвичайно складно. На відміну від робітників, зосереджених у великих містах і тому легкодоступних для більшовиків, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконати їх у необхідності спавпраці становило собою проблему, розвязати яку недосвідченій інтелігенції виявилося не під силу. Відсутність підтримки у містах мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати на робників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах - цих осередках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної бази українського національного руху 1917-1920рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби. Київські науковці О.Реєнт і О.Рубльов пояснюють також невдачі українців частою зміною політичних режимів, невирішеністю аграрного питання та недооцінкою національними лідерами соціальної напруги в робітничому середовищі. Більшовики, на їхню думку, перемогли завдяки кращому володінню мистецтвом політичного маневру, розумінню і використанню у своїх цілях настроїв різних верств населення України. Поряд з цими, історики наводять й інші внутрішні чинники, які вплинули на поразку національно-демократичної революції, Ф.Турченко, наприклад, підкреслює той факт, що частина селянства та інтелігенції Наддніпрянщини взагалі відмовилася від підтримки будь-якої форми державності, замикаючись на місцевих інтересах. Отаманщина, що сіяла хаос, перетворилася у справжню ракову пухлину української державності, руйнуючи її зсередини. Однак, за всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським народам, які засвоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою поляків. У Наддніпрянській Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія. Своєю перемогою партія більшовиків завдячувала не лише залізній дисципліні і вмілому керівництву, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових, промислових, військових і людських ресурсів Росії. Більшовики отримали в Україні підтримку русифікованих робітників у містах, що давало їм змогу перемагати у вирішальний момент. До того ж, східні українці мали ще й іншого запеклого противника - білогвардійців, які виступали за "єдину і недільну Росію". Щоб перемогти таких ворогів, вимагалося набагато більше сил, ніж змогли зібрати національні рухи, що народжувалися. Воюючи з набагато могутнішими противниками, керівники УНР і ЗУНР не спромоглися добитися визнання і допомоги країн Антанти. До причин, через які Антанта відвернулася від українців, були: незнання реального становища на Україні, енергійна і ефективна антиукраїнська пропаганда поляків і білогвардійців і зносини Центральної Ради і гетьмана П.Скоропадського з німцями і австрійцями та ліві ("більшовицькі") тенденції Директорії. Безперечно, поразку української національно-демократичні революції 1917-1920рр. зумовила безконечна кількість факторів. Однак її поразка не перекреслила досягнутого в історичному поступі українського народу на шляху до національної свободи і державної незалежності. Реальне існування навіть упродовж нетривалого часу національної державності (УНР, Української гетьманської держави, знову УНР, ЗУНР), внесло в український рух єдину кінцеву мету - здобуття самостійної соборної держави. Революція, поряд із втратами, принесла українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції поширилася на всі верстви українського суспільства. Доба визвольної боротьби дала потужний імпульс розвиткові національної культури. Змінився статус української мови - по майже двостолітній перерві вона стала мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів. У ході революції на Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненними, багато українців мали підстави вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Нарешті, створення УСРР стало вимушеною поступкою більшовиків українцям, що було зроблено під натиском політичних сил, які боронили українську державність 1917-1920рр..
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Причини поразки, історичне значення та уроки Української революції 1917 - 1920 рр.» з дисципліни «Новітня історія України»
