КОНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ (до початку 1990-х років). У широкому розумінні конституційний вимір історії є розвитком спочатку природного права, що, не будучи писаним, нагромаджувалося в пам’яті людей, збагачувалося й оборонялося главами родин, верхівкою роду і племені, передавалося з покоління в покоління, згодом — ще й умовних сусп. договорів про утворення держави — і нарешті — упозитивованих законів, серед яких завжди можна виокремити стрижневі, основні, тобто такі, що називаються «constitutio» (конституційними). Конституційний вимір укр. історії у загальноістор. розумінні охоплює всю діяльність органів влади, що здійснювалась у формах, визначених традиціями, звичаями, нормами та ін. соціальними регуляторами (у нову добу — ще й держ. правом), а також витоки, еволюцію і вдосконалення всіх конституційно-правових інститутів, теорії та практики організації сусп. і держ. життя відповідно до фактичних чи юрид. конституцій на тер. сучасної України з моменту формування на ній правових відносин і до сьогодні. Конституційний процес на укр. землях мало чим відрізнявся від аналогічних процесів, якими просувалася історія на землях ін. д-в світу. Проте фактичні конституції, тобто сусп. відносини, що реально складалися й існували незалежно від їх формалізації
(такі конституції не створювалися законодавчо, а виникали самі по собі на ґрунті природного менталітету, традицій, нагромаджуваного істор. досвіду), судячи з матеріальних пам’яток, мали й одну виразну особливість — вони були переважно «мирними». Уперше розвинених форм фактичні конституції набули в часи побутування на території України могутнього племінного союзу царських скіфів (панівна верства), скіфів-кочовиків, еліно-скіфів, скіфів-хліборобів (орачів) та ін. етнічних спільнот. Скіфи привнесли в них паростки військ. демократії. «Стовпами» влади були ідеї матері-родини, отця-неньки, патріарха-родоначальника, а «законодавцями» — жерці та вожді племен (царі), згодом — родові й племінні сходи, збори військ. еліти, наради при вождях, ради родових старійшин, союзні племінні ради. У 6—3 ст. до н. е. конституційний процес вступив в епоху фактичного уконституціювання класового сусп-ва і збагатився міфічним (умовним) сусп. договором між скіф. племенами про утворення д-ви з центром у Кам’янському городищі. Після поразок у війні з Македонією скіф. д-ва почала занепадати, а в 3 ст. до н. е. центр її розвитку перемістився до Криму (до Неаполя Скіфського). За кілька століть до нової ери тутешня людність почала засвоювати деякі елементи найновішого на той час конституціоналізму. Вони були привнесені сюди еллінськими колоністами, які заснували міста-держави Ольвію, Феодосію, Пантікапей, Херсонес Таврійський, Тіру та ін. (див. Античні держави Північного Причорномор’я). Фактичні конституції грецьких полісів переважно тяжіли до демократії, тобто всотували кращі зразки афінських агор, екклесій та ареопагів, захисту дйкЮ (прав, справедливостей), а незабаром і ньмпж (законів), і власне конституцій (так з часів Ферамена називалися деякі закони). Систему влади в містах-державах представляли нар. збори й виборні виконавчі органи (ради міст, колегії архонтів, архонти-епоніми та ін.). Попередниками суд. конституційного контролю в 3 ст. до н. е.
стали колегії ефорів, фесмофестів, діететів, геліея тощо. З часом причорномор. елліни віддали перевагу, звичайно, фактичним конституціям, що передбачали спартанські держ. інституції: два царі, герусію (раду старійшин), апелу (нар. зібрання) та колегію ефорів. Найбільшого розвитку такі системи органів влади набули в Боспорському царстві, де процеси занепаду представницьких інституцій супроводжувались аристократизацією правління. Та в серед. 1 ст. до н. е. Боспорське царство опинилося під владою римлян, які теж у той час уже втрачали надбання респ. традицій. За доби романізації боспорські фактичні конституції так чи інакше поступово трансформувалися від аристократизації до авторитаризації повністю залежних від завойовників органів держ. влади. Проте у 3—4 ст. вони були знищені готами і гунами. Майже тисячолітнє панування у пд. регіонах майбутньої України греків і римлян не могло не посприяти прискоренню конституційного процесу. Колоністи привнесли сюди не тільки практичні зразки право- і державотворення антич. цивілізації, а й учення про сусп-во, право, д-ву, політику тощо. Трипільська культура, грекоримська (див. Антична культура в Північному Причорномор'ї, Античність), скіфсько-сарматська (див. Скіфи, Сармати) культури, ймовірно, позначилися, звичайно, на процесах складання фактичних конституцій слов’ян. племен. За рим. доби (див. Рим Стародавній) і часів Великого переселення народів вони вступили в кінцевий період первіснообщинного ладу і замінили звичаєві конституції на сусп. договір у вигляді конгломерату «законів батьків», «правди пращурів», божественних (переважно язичницьких) настанов, що передавались усно із покоління в покоління. Саме на таких конституціях базувалися, імовірно, інституції ранніх слов’ян. держ. утворень (нар. зібрання, ради старійшин, ради племінних союзів тощо). Можливо, саме в цей період існував згадуваний у деяких літописах і договорах із греками «устав і закон руський», який
можна було б вважати однією з перших писаних власне протоконституцій пд.-сх. слов’ян. Але, якщо навіть припустити, що «устав і закон руський» був справді писаним документом, то це зовсім не означає, що він став наслідком законодавчої діяльності наших пращурів, він міг бути, звичайно, лише зведенням звичаєвого права русів (див. Русь), що передавалося в піснях, переказах, приказках, символах, легендах, сказаннях, билинах, віруваннях та ін. формах колективної пам’яті. За княжої доби (9—14 ст.) вітчизн. конституційний процес знайшов своє відображення як у юрид. документах Київської Русі, так і в богословській політикоправовій ідеології. Осн. джерелами останньої, окрім слов’ян. менталітетних традицій, були давньогрец. і давньорим. правові встановлення та християн. догми (див. Християнство), трансформовані у візант. законах і вченнях (Еклога, «Закон судний людєм», Прохірон, Старий Завіт і Новий Завіт (див. Біблія), проповіді Афанасія Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Фотія та ін.). Значну роль у розвитку східнослов’ян. протоконституційного мислення відіграли фундатори вітчизн. православ’я: Антоній Печерський, Феодосій Печерський, Никон, Нестор, Сильвестр, Іоанн, Никифор, Климент Смолятич, Кирило Турівський, Даниїл Заточник, Серапіон Владимирський та ін.), а також княгиня Ольга, князі Святослав Ігорович, Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах. Завдяки літописам, особливо «Повісті временних літ», до нас дійшли тексти деяких власне політико-правових, у т. ч. конституційного характеру, настанов часів Київ. Русі, втілених у договорах Київської Русі з Візантією 10 ст., «Руській правді», договорах віча з князями, княжих уроках, уставах і грамотах, а також Ізборнику 1073, Ізборнику 1076, «Повчанні» Володимира Мономаха тощо. У цих джерелах та в численних проповідях, «словах» і «моліннях» відображалися такі основоположні змістовні засади вітчизн. протоконституційного мислення 8—14 ст., як: потяг до
правди й справедливості, увага до проблем людини, недоторканність власності, божественне походження влади князя, доктрина династичного владування, повага до природного права, визнання суд. рішень, централізація влади в Києві, підпорядкування благодаті, тобто євангельським істинам, удосконалення мистецтва держ. управління, гуманізація політ. моралі, зміцнення самостійності Київ. Русі, пом’якшення наслідків соціально-екон. нерівності людей, необхідність усунення з посад «злих» місцевих можновладців та ін. Звичайно, характерними для конституційного процесу тих часів залишалися принципи панування сили, станового поділу людей, хоча в деяких творах (праці Іларіона, «Слово о полку Ігоревім», Патерик Києво-Печерський, «Молєніє Даниїла Заточника» тощо) лунали заклики до обмеження князівської влади, до миру й злагоди між народами, щоб судити людей не за багатством, а «по правді», наближати до себе мудрих і справедливих тощо. Втілювати такі протоконституційні настанови покликані були князі, віча, снеми (княжі з’їзди), боярські ради (думи), Правосл. церква як невід’ємний атрибут д-ви та численні місц. владці. Після монголо-татарської навали спочатку на певний час центр подальшої еволюції східнослов’ян. протоконституційної думки і практики перемістився в Галичину й на Волинь. Тут вони зазнали відчутного впливу польс. та нім. правових традицій і почали збагачуватися феод. конституціями міст (ідеться, зокрема, про отримання Сяноком (нині місто в Польщі), Львовом, Кременцем, Житомиром, Києвом та ін. містами магдебурзького права). У 15—17 ст. конституційний процес на більшій частині укр. земель почав зазнавати вже не тільки польс. і нім., а й литов. впливів. Водночас протоконституційний досвід, нагромаджений нашими пращурами в Київ. Русі («доба руського права»), знайшов відображення у Кревському акті (див. Кревська унія 1385), Віленській умові (див. ВіленськоРадомська унія 1401), Городельській унії 1413, у привілеях-конституціях галицькій шляхті на права
й вольності Владислава II Ягайла, Вітовта, Свидригайла, Казимира IV Ягеллончика (протягом 1387—1457), Нешавських статутах (1454), земських уставних грамотах укр. землям (1456—1529), Судебнику Казимира IV 1468, привілеях волин. шляхті (1501), «Уставі на волоки» (1557), привілеях духовенству (1563), Генрикових статтях 1573 і, особливо, у Статутах Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588). Останні буквально «виросли» з «Руської правди». Починаючи від 16 ст. місцем збереження протоконституційного менталітету сх. слов’янства стали козацькі січі за дніпровими порогами. Тут фактичні конституції поставали із «законів батьків», «правди пращурів» із збагаченням їх «козацькими обикновеніями» (див. Козацьке звичаєве право). Утиски з боку шляхти, а також нагальна необхідність боротися з набігами татар змусили багатьох селян покидати свої рідні місця і тікати на малолюдні землі, де вони засновували слободи, хутори, ін. поселення, створювали козац. громади, мири, товариства, що існували за неписаними правилами істинно нар. конституцій. Останні еволюціонізували до військово-старшинського ладу, набували елементів народоправства, соборності, громад. солідарності, свободолюбства, рівноправності, братерства, справедливості, виборності владних органів і навіть, спочатку спорадично, поділу влади на «законодавчу» (кошовий отаман, заг. козац. ради), «виконавчу» (старшина) і «судову» (кошові суди, згодом — кошовий суддя, генеральний суддя). Здоровий консерватизм козац. гурту мав своїм корінням випробувану віками селян. затятість, що відобразилася, зокрема, у соковитому прислів’ї: «Що город — то норов, що село — то звичай». За порушення «звичаю давняго» чимало посадових осіб розплачувалися власним життям. Козац. органи управління створювалися в куренях (див. Курінь запорозький), січах-форпостах, малих, а згодом і великих січових об’єднаннях (Томаківська Січ, Базавлуцька Січ, Микитинська Січ та ін.). Я.-Щ.Гербурт називав козац. конституції «найкращим
61 КОНСТИТУЦІЙНИ
62 КОНСТИТУЦІЙНИ
правом і матір’ю всіх прав», а спроби польс. володарів їх порушувати порівнював із прагненням перемістити море до Самбора чи Бескиди до Гданська (місто на узбережжі Балт. моря, Польща). Впевнившись у неможливості зруйнувати фактичні конституції укр. козаків, Варшава почала використовувати козаків для охорони кордонів Речі Посполитої, а 1579 Стефан Баторій формально подарував козакам «октройовану конституцію» у вигляді певних прав і привілеїв. Осн. складниками козац. самоврядування були: гетьмани (зокрема такі, як: Б.Ружинський, П.Лянцкоронський, О.Дашкевич, кн. Д.Вишневецький, О.Ружинський, І.Свірговський, К.Косинський, Б.Микошинський, С.Кішка, П.Конашевич-Сагайдачний та ін.), січова військ. рада (січові збори; див. Рада козацька), рада січової старшини, старшинські ради, полковники паланок, курінні військ. збори, курінні отамани, похідна старшина, громад. отамани тощо. Ідеологами козац. конституцій виступили в цей період Ю.Дрогобич, П.Русин, С.Оріховський, Мелетій (Смотрицький), Касіян (Сакович), Йов (Борецький), Захарія (Копистенський), Михайло (Рогоза), Кирило (Терлецький), Іпатій (Потій), кн. В.-К.Острозький, а також Гедеон (Балабан), Х.Філалет, Ю.Рогатинець, Стефан (Зизаній), Лаврентій (Зизаній), Кирило (Ставровецький), Петро (Могила) та ін. Чимало козац. вождів у боротьбі за недоторканність фактичних конституцій січовиків, заснованих на вірі батьків та патріотизмі, були страчені властями або померли у вигнанні. Посягання польс. шляхти на козац. вольності і привілеї, викладені в таких актах польс. влади, як «Порядок щодо низовців в Україні» (1590), Ординація Війська Запорозького 1638 та ін. (ці акти руйнували конституційний устрій запорожців), стали гол. причиною спочатку низки козац. повстань, а потім — і нац.-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648—1676). Саме з цього періоду бере свій відлік черговий етап конституційного процесу в Наддніпрянській Україні. Його осн. риси — створення гетьман.
д-ви, юридизація, систематизація фактичних козац. конституцій у Союзному договорі з крим. ханом Іслам-Гіреєм III (1648), листах Б.Хмельницького до рос. царя Олексія Михайловича (1648), Зборівському договорі Криму з Польщею 1649, Договорі про союз Молдови з Україною (1650), грамотах царя Олексія Михайловича (1650), Білоцерківському договорі 1651, Ухвалі Земського собору про прийняття України «під високу государеву руку» (див. Земського собору рішення 1653), рішеннях Переяславської ради 1654, Березневих статтях 1654, Переяславських статтях 1659, Батуринських конституціях (1663), рішеннях Малоросійського приказу (1663—1722), Московських статтях 1665, Глухівських статтях 1669, Конотопських статтях 1672, Переяславських статтях 1674, Коломацьких статтях 1687, таємних договорах гетьмана І.Мазепи (1707), грамотах рос. царя Петра І (1708), Решетилівських статтях 1709, «Пактах і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» 1710, «Маніфесті до європейських урядів» (1712) та ін. документах часу гетьмана П.Орлика, актах 1-ї Малоросійської колегії (1722—27), «Рішительних пунктах» 1728, рішеннях Правління гетьманського уряду (1734—50), «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743), маніфесті імп. Єлизавети Петрівни про відновлення гетьманства (1747), збірниках «Суд і розправа в правах малоросійських» (1750—58), «Книга Статут та інші права малоросійські» (1764), «Екстракт малоросійських прав» 1767, актах 2-ї Малорос. колегії (1764), маніфестах рос. імп. Катерини ІІ про ліквідацію укр. державності та її жалуваних грамотах (1765—85), а також у численних гетьманських універсалах і гетьман. інструкціях. Усі ці акти (діючі й такі, що юрид. сили так чи інакше не набули) є віхами (які, проте, по-різному позитивно чи негативно оцінюються тими чи ін. дослідниками) в історії вітчизн. конституційного процесу. У 2-й пол. 17—18 ст. укр. конституціоналізм розвивався переважно і здебільшого у контексті західного і рос. правового поступу. Він був концептуально
збагачений також політико-правовими вченнями Інокентія (Ґізеля), Лазаря (Барановича), Іоаникія (Галятовського), Ф.Сафоновича, Сильвестра (Косова), А.Вишоватого, Афанасія Берестейського, Макарія, М.Токаревського, Діонісія (Балабана), Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), А.Винницького, Йоасафа (Кроковського), М.Андрелли, І.Максимовича, Димитрія Ростовського, Стефана (Яворського), Феофана (Прокоповича), Я.Горленка, Мельхиседека (Значко-Яворського), Г.Сковороди, видатних козацьких літописців: Самовидця (див. Літопис Самовидця), Г.Граб’янки, С.Величка, Я.Лизогуба (див. Лизогубівський літопис) та ін. Саме ці мислителі і їхні численні учні та послідовники наповнили укр. конституціоналізм нової доби передовими доктринами й ідеями рівності, свободи, демократії, політ. лібералізму, просвітництва, природних прав людини, договірного походження д-ви, а також різними проектами майбутньої укр. державності, зокрема, створення укр. незалежної д-ви, єднання східнослов’ян. народів, автономного статусу України у складі Російської імперії, свободи православ’я, возз’єднання всіх укр. земель в одній д-ві. Вони ратували за втілення у свідомість політ. діячів високої політ. моралі, чеснот скромності, лагідності, доброзичливості, безсрібництва, необхідності опікування бідними та знедоленими тощо. Гетьман. конституції в автономній Україні (як ті, що були розроблені самостійно, так і «даровані» Рос. державою) запроваджувались і захищались чинними військово-адм., військово-козац., полково-сотенними, церк. та ін. системами органів влади й управління, передусім ієрархією інституцій: гетьман (формально обирався, фактично призначався царем) — загальновійськ. рада (значення поступово падало) — рада генеральної старшини — ген. уряд (згодом Генеральна військова канцелярія) — полкові уряди (спочатку обиралися, потім призначалися) — генеральний, полкові та сотенні суди — місц. органи. У Запорозькій Січі, на яку не поширювалася влада гетьмана, ця система була дещо іншою: військ. рада — кошовий отаман —
військ. суддя — кошові старшини (старшинська рада) — курінні отамани — військ. служителі — похідна старшина — громад. отамани, начальники церков та ін. Руйнуванню юрид. гетьман. і фактичних козац. конституцій, встановленого ними конституційного ладу в Гетьманщині, Запороз. Січі, Слобідській Україні та на ін. укр. землях поклали початок, по-перше, безперервні конфлікти й криваві суперечки між козац. старшиною, зрадництво в їхніх лавах, переслідування гетьманами та їхнім оточенням суто власних інтересів меркантильного характеру тощо, а по-друге, невідступна реалізація рос. самодержавством політики нищення укр. конституційних процесів. Рос. царі й імператори завжди жорстко контролювали такі процеси і всюди насаджували свої форми й методи державо- і правотворення. Спочатку цим займалися Посольський приказ, рос. війська на чолі з воєводами, Малорос. приказ, Колегія закордонних справ, згодом — царські резиденти при гетьман. урядах, Правительствуючий Сенат, знову Колегія закордонних справ (двічі), Малорос. колегія (двічі), Правління гетьман. уряду. Так чи інакше ці органи ставали суб’єктами укр. конституційного процесу, а від серед. 18 ст. — відвертого його нищення: 1723 було фактично, а 1734 і 1764 — юрид. ліквідовано гетьманату інститут; 1765 і 1781 — скасовано полковий устрій, 1775 — знищено Запороз. Січ, 1782—83 — запроваджено новий адм. поділ, 1783 — юридично закріпачено селян тощо. Звичаєві конституції Правобережної України до 1793 таким же чином утискувалися Польщею і Османською імперією. (Конституційний процес у 16—18 ст. у зх. і пд.-зх. землях України потребує окремого освітлення, що винесено за рамки даної статті.) Від поч. 19 ст. і аж до 1917 укр. конституційний процес на теренах Наддніпрянщини еволюціонізував як складова загальноімперського процесу. У цей період укр. мислителі та вихідці з укр. земель зробили значний внесок у розвиток загальнорос. конституціоналізму.
Так, у розробленні концепції «законної монархії» (її доктрина була сформульована в «Наказі Комісії для створення проекту нового уложення»; див. Комісія законодавча 1767—1768) брали участь Я.Козельський, С.Десницький, Г.Козицький, В.Золотницький, І.Хмельницький, В.Рубан, П.Завадовський, М.Мотоніс та ін. У справі розвитку конституціоналізму працювали також мислителі-гуманісти межі 18—19 ст.: І.Котляревський, В.Капніст, О.Шафонський, Г.Калиновський, В.Ломиковський, І.Рижський, В.Каразін, О.Паліцин, Ф.Туманський, І.Базилович та ін., політ. діячі О.Безбородько, А.Чеп, П.Симоновський, О.Рігельман та ін., члени масонських лож (див. Масонство) в Полтаві, Одесі, Києві, Харкові, Немирові, Кременчуці, Кременці, Житомирі, декабристи-конституціоналісти (див. Декабристів рух в Україні), професійні правознавці, філософи, історики Ф.Давидович, М.Балудянський, Й.Шад, І.Тимковський, А.Дудрович, С.Єсикорський, П.Дегай, А.Гевліч, М.Білоус, С.Гамалія, І.Борисова, І.Скворцов, О.Новицький, С.Гогоцький, М.Максимович, О.Криворотов, Г.Гордієнко, Т.Степанов, К.Михайловський, О.Куніцин, А.Федотов-Чехівський, О.Рославський-Петровський, А.Валіцький, О.Палюмбецький, П.Лодій, І.Данилович, О.Міцкевич, С.Богородський, С.Орнацький, К.Неволін, П.Редкін, М.Іванишев, М.Пілянкевич, В.Лашнюков, О.Бакунін та ін. До надбання рос. і укр. конституційної думки належать такі видатні пам’ятки конституційного процесу, як «Екстракт із указів, інструкцій та установлень» 1786, «Екстрат малоросійських прав» 1767, «Екстрат про слобідські полки», «Зібрання малоросійських прав» 1807, Конституційний проект Північного товариства (1822, 1824), «Руська Правда» П.Пестеля (1823), Звід законів Російської імперії (1830), Звід місцевих законів західних губерній Російської імперії 1837, «Уложення про покарання кримінальні та виправні» (1842), акти про сел. (1861), земську, суд. (обидва 1864), міську (1870), військ. (1874) реформи, друге видання Зводу законів Рос. імперії (1884).
У цей же час усупереч політиці рос. самодержавства відродженням козацьких фактичних і юрид. конституцій опікувалися Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак, М.Савич, В.Білозерський, О.Навроцький, О.Тулуб, О.М.Маркович, І.Посяда та ін. Частина з них 1846—47 об’єдналася в Кирило-Мефодіївському товаристві, в ньому були створені такі проекти, як «Книга буття українського народу» («Закон Божий») та «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» (див. Кирило-Мефодіївського товариства статут), а також ін. розробки, в яких на ґрунті політико-правового романтизму було відроджено й розвинуто укр. нац. і державницькі ідеї. Чл. т-ва Г.Андрузький виступив із власними варіантами конституційних проектів, побудованих у формі вільних міркувань, роздумів і навіть описово-мрійницьких змалювань, у яких розглядав «Україну з Чорномор’ям, Галичиною та Кримом» як частину федерації Слов’ян. Сполучених Штатів. Значний внесок у збагачення вітчизн. конституційного процесу кін. 19 — поч. 20 ст. належить ідеологам укр. громад: М.Драгоманову, В.Антоновичу, П.Житецькому, К.Михальчуку, Т.Рильському, П.Чубинському, Г.Ґалаґану, О.Кістяківському, В.Тарновському, одному з фундаторів Літературного товариства імені Шевченка у Львові О.Кониському, а також М.Зіберу, Ф.Вовку, С.Подолинському, О.С.Терлецькому, Я.Шульгіну, М.Павлику, І.Франку, Лесі Українці. В історії конституційного процесу в Рос. імперії чимало держ. актів мали відверто «контрконституційний» характер. Це, зокрема, імператорський маніфест «Про непохитність самодержавства» та положення «Про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою» (1881), фабричне законодавство (1882—97), антиземська реформа (1890), «булигінська конституція» (1905; див. Булигінська дума) та ін. Усі ці акти спричиняли опір громад. думки й цим самим давали поштовхи до еволюції теорії і практики новітнього конституціоналізму. Віхами на цьому шляху стали проекти держ. ре-
63 КОНСТИТУЦІЙНИ
64 КОНСТИТУЦІЙНИ
форм 1863 і 1866, подарована «братушкам-болгарам» Тирновська конституція, розроблена під кер-вом вихованця юрид. факультету Харків. ун-ту О.Градовського (1879), програмна стаття І.Петрункевича «Найближчі завдання земства» (1879), конституція — «диктатура серця» М.Лоріс-Мелікова (1881), «Політична програма товариства “Земський Союз”» (1881—82), Осн. держ. закон Рос. імперії (1904), розроблений «Союзом визволення» під проводом І.Петрункевича, та низка ін. конституційних проектів земців-конституціоналістів чи їхніх опонентів (1905—07), урядові маніфести про утворення Держ. думи (1905; див. Державна дума Російської імперії), маніфест «Про удосконалення державного ладу» (1905), перша кодифікована юрид. конституція Рос. імперії — Осн. держ. закони в редакції від 23 квіт. 1906 — та ін. Найважливішими подіями саме для укр. конституційного процесу виявилися «Проект основаній Устава українського общества “Вольный союз” — “Вільна спілка”» М.Драгоманова (1884), «Україна irredenta» Ю.Бачинського (1893), конституційні проекти Революційної української партії 1903 і 1905, автором та ідейним натхненником яких був М.Порш, ін. роботи (1905—12) М.Порша, конституційний проект Української народної партії 1905, підготовлений під кер-вом М.Міхновського, ін. націоналістичні заповіді М.Міхновського цього періоду, конституційні погляди М.Грушевського, викладені в багатотомній «Історії України-Руси» та в опублікованих 1904—17 працях «Нариси історії українського народу», «Конституційне питання і українство в Росії», «Ілюстрована історія України», «Наша політика», «Вільна Україна» тощо. Ці та багато ін. політ. діячів, правознавців, представників ін. сфер гуманітарних наук стали ідеологами й організаторами «революційного» конституційного процесу в Україні 1917—20. Українська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка збагатили вітчизн. конституціоналізм низкою нормативних актів конституційного характеру
(універсали Української Центральної Ради, Статут Ген. секретаріату УЦР, закони про вибори, суд. систему, нац.-персональну автономію, про землю, громадянство, про тимчасовий держ. устрій України, про Держ. сенат Укр. Д-ви, універсали Директорії УНР і Трудового конгресу України про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР, про Держ. нар. раду УНР, про Держ. секретаріат, про держ. самостійність укр. земель колиш. Австро-Угор. монархії, про адміністрацію ЗУНР, акт злуки 1919, Варшавський договір 1920 тощо) та конституційними проектами, що не встигли набути чинності, але ввійшли в історію укр. конституціоналізму як його важливий концептуальний доробок (проект конституції УНР 1917, Конституція Української Народної Республіки 1918, Закон про форму держ. влади 1919, Конституція Української Народної Республіки 1920, проекти конституцій П.Скоропадського (див. Конституція Української Держави 1918), О.Ейхельмана, С.Дністрянського (див. Конституційні проекти Галицької Держави та Західноукраїнської Народної Республіки та ін.). Авторами й ідейними натхненниками цих пам’яток вітчизн. конституційного процесу стали, окрім щойно названих, В.Винниченко, М.Грушевський, С.Петлюра, К.Левицький, Є.Петрушевич, О.Лотоцький, М.Порш, С.О.Єфремов, Мих.Ткаченко, І.Шраг, А.Лівицький, М.Левитський, І.Красковський, А.Ніковський, М.Білинський, С.Баран, І.Липа, М.Василенко, С.Шелухін, В.Косинський, М.Чубинський, А.Марголін, В.Старосольський, С.Витвицький, Л.Цегельський та ін. У 1917—20-х рр. започатковано також рад. конституціоналізм, гол. його віхами стали Конституція Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки 1918, Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919, Конституція Крим. Автономної СРР 1921, Договір про утворення СРСР 1922, Конституція СРСР 1924, Конституція Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки 1925, Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки 1929
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ» з дисципліни «Нарис історії України»
