КОНГРЕСИ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН, конгреси національних меншин Європи міжвоєнної доби. Проводилися з ініціативи Німеччини від 1925 до 1938 щорічно: 1925—31 — у м. Женева (Швейцарія), 1932 — у м. Відень, 1933—38 — у м. Берн (Швейцарія). У центрі уваги були питання діяльності Ліги Націй щодо захисту нац. меншин. Після вступу Німеччини до Ліги Націй (1926) уряд Німеччини розпочав пропагандистську кампанію про утиски нім. меншин у чужих країнах. Міністр закордонних справ Німеччини А.Штреземан наполягав на розширенні компетенції Ліги Націй у справах меншин. Цьому сприяло й укладення низки двосторонніх угод між д-вами Антанти та східноєвроп. країнами, спрямованих на міжнар. захист меншин. На ґрунті ідеї захисту меншин правлячі кола Німеччини висували претензії до сусідніх країн, створюючи тим самим підґрунтя для виправдання відкритої агресії проти них. Веймарська Німеччина намагалася використати питання захисту прав нім. нац. меншин у країнах Центр. та Пд.-Сх. Європи для підготовки ревізії Версальського мирного договору 1919 та зміни сх. кордонів Німеччини, у першу чергу з Польщею. Польща ж, навпаки, прагнула заперечити правомірність втручання ззовні у внутр. стосунки зі своїми нац. меншинами. У всіх конгресах брали участь українці Польщі (представники Українського національно-демократичного об’єднання), вони послідовно відстоювали ідею створен-
ня єдиної й незалежної укр. держави. На 1—3-му конгресах члени укр. делегації — М.Черкавський, О.Левчанівська, П.Васильчук, Д.Левицький, О.Марітчак — через незгоду з офіц. програмними засадами конгресів, спрямованими на надання меншинам національно-культурної автономії, та через невнесення до порядку денного територіального питання були присутні лише як спостерігачі. Українці вважали, що програмною основою з’їздів меншин повинен стати принцип права націй на самовизначення. Свою позицію вони задекларували в спільних українсько-білоруськолитов. деклараціях. Останні містили перелік умов, на яких представники цих меншин погоджувалися брати повноцінну участь у роботі конгресів, а саме: не відмовлятися від боротьби за реалізацію права на нац. самовизначення, обговорювати не лише заг. проблеми, а й становище конкретних нац. меншин, а також надання їм двох місць у президії конгресів. Ухвалення рішення про задоволення чи незадоволення цих вимог було відкладене до прийняття статуту конгресів. Статут був ухвалений на 3-му конгресі в 1927. У ньому зазначалося, що конгреси не розглядають питання про можливі зміни існуючих міждерж. кордонів. Активну участь у конгресах українці почали брати від 1928, коли до складу президії було обрано Д.Левицького (він був повторно обраний і 1929). У роботі 4-го конгресу взяли участь також М.Рудницька та Л.Куницький. У декларації укр. делегації, яку виголосив Д.Левицький, зазначалося, що українці, співпрацюючи з конгресами заради захисту своїх культ. прав, ніколи не відмовляться від прагнення створити незалежну та єдину укр. д-ву. В.Р.Залозецький-Сас, який представляв на конгресі українців Румунії, заявив, що українці Румунії не прагнуть до руйнування існуючих держ. рамок нац. життя й беруть участь у конгресах меншин лише заради захисту своїх культ. прав. До порядку денного 7-го конгресу (1931) було внесено питання про пацифікацію (від лат. pacificatio — умиротворяти; насильне утихомирювання, заспокоєння повстань, національ-
15 КОНГРЕСИ
16 КОНДАК
но-визвол. рухів). На ньому від укр. делегації виступила М.Рудницька, вона закликала взяти під захист переслідуване укр. нас. Галичини. На 8-му конгресі (1932) М.Рудницька виступила з критичною оцінкою діяльності Ліги Націй щодо розгляду петицій представників нац. меншин, зокрема укр. петицій з питань «пацифікації», військ. колонізації та укр. політв’язнів. На 9-му конгресі (1933) обговорювалися питання масового голоду в СРСР (див. також Голодомор 1932—1933 років в УСРР). Від імені українців Польщі та Румунії з осудом дій комуніст. режиму виступила М.Рудницька. У резолюції, ухваленій на з’їзді за пропозицією ген. секретаря конгресів Е.Амменде, висловлювалася подяка всім, хто брав участь в акціях допомоги голодуючому нас. в СРСР, та містився заклик до продовження таких акцій. Міжвоєн. конгреси проходили в умовах різного роду конфліктів між окремими їхніми учасниками, зокрема між поляками та німцями. Представники Німеччини виступали, зокрема, за надання нім. меншинам у чужих країнах культ. автономії та за «звільнення націй від панування їх держав». Українці на цих конгресах у повний голос постійно заявляли, що вони прагнуть не до автономії, а до незалежної й соборної укр. держави. Літ.: Кушнір В.В. Українці Галичини на європейських конгресах національних меншин 1925—1938 рр. «Збірник наукових праць Одеського державного політехнічного університету», 1998, № 5; Газін В.П. Економіка
і зовнішня політика Веймарської республіки (1925—1933 рр.): східноєвропейські аспекти. Кам’янець-Подільський, 1999. І.В. Євсеєнко, Н.В. Кривець.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНГРЕСИ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН» з дисципліни «Нарис історії України»
