Прихід до влади Столипіна на посаду голови Ради Міністрів та міністра внутрішніх справ став важливою подією цього періоду. Він був великим противником ліберального й соціалістичного рухів і тому планував змінити Російську імперію з допомогою соціальнігх реформ та посилення політики русифікації неросійських народів, зокрема Фінляндії її України. Це завдяки йому була розпущена Друга Державна Дума, яка не погодилася бути тільки інструментом у його руках. У 1910 р. Столипін видав спеціальний указ, яким наказував губернаторам не давати дозволу на створення товариств з "інородців", до яких зараховано також й українців2. Влада відкинула законопроект про введення української мови до початкових шкіл України, а полтавський губернатор посунувся аж так далеко, що пропонував не допускати українців на посади учителів та шкільних інспекторів. У школах забороняли співати українських пісень, декламувати українські вірші і навіть виконувати українські мелодії на музичних інструментах3. Уряд ліквідував українські культурно-освітні організації, замикав товариства "Просвіти", українські клуби й бібліотеки. Навіть заборонив продаж Євангелії українською мовою, що її видав Церковний Синод у 1905 р. Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реакцію4 — нові заворушення, заставляли організувати самооборону й об'єднуватися проти наступу. Найбільш значною в діяльності Столипіна була аграрна реформа. Вона мала на меті розв'язати нелегке земельне питання. Указ від 9 листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини"
1 Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 446. 2 Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 425. 3 Пастернак Є. Нарис історії Холмщини й Щаляшшя (новіші часи). — Вінніпег, 1968.— С 113—114. 342
1 Там же—С. 119. 2 Історія Української РСР.- Київ, 1953.- Т. 1.- С 628. 3 Там же.— С 629. 4 Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 430. 343
і надав кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву "відрубу". Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати "хутір". Крім того, уряд надав Селянському земельному банкові право виділяти селянам вигідні для сплати кредити на закуп землі. Це сприяло також торгівлі землею, яку продавали поміщики, а також бідніші селяни. На жаль, ціни, за які продавалися поміщицькі землі, були такі високі, що небагато селян могли їх купити. За неповних чотири роки четвертина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916— 1917 pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад сім мільйонів десятин землі. Внаслідок цього напередодні вибуху революції 1917 р. у руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га1. У висладі столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила заледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалося селянство, майже вся перейшла в особисту приватну власність2. Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кожний двір у середньому припадало по 6,3 десятин землі, але декілька поміщиків все таки ще володіли від 50 до 1000 десятинами землі, а Терещенко мав 250 000 десятин3. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодіння охоплювало близько 50% усіх дворів. Слід підкреслити, що столипінська реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити робітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як губерніальний маршалок Волині Є. Журавський, Терещенко, Хари-тоненко та Чикаленко, поставилися прихильно до реформи. Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалося тільки частинним успіхом, бо з можливостей, які вносила земельна реформа, користали багатші та проворніші селяни. Шляхом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли господарювати. Але зі зростанням багатшої верстви селян зростала теж т.зв. бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській губернії понад 33 000 господарств мали дві або менше десятин землі. У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсонщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори. 1 Енциклопедія українознавства.— Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 1042. 2 Історія Української РСР.— Київ, 1953.— Т. 1.— С 635. 3 Щербаков В. Черниговщина накануне революции // Летопись революции.— 1927.— №. 2(23).- С. 31.
Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості підкріпитися, вона прискорила їхню повну ліквідацію й остаточно перетворила їх у пролетарів. Багато шкоди наробив в українському селі алкоголізм, якому пособляла державна алкогольна монополія, бо деякі виділені наділи землі на повну приватну власність навіть не продавалися, їх просто пропивали їхні власники. Щоб чисельно зменшити бідняцьку верству, Столипін заохочував бідніших селян емігрувати з України до Сибіру, де був достаток вільної землі. І багато людей користало з того, але були й такі, що поїхали там шукати кращої долі, але потрапивши на нових місцях у скрутне становище, бо земля ще не була освоєна й не було де жити, поверталися назад, стративши все, що мали1. Збільшені ряди бідняцької верстви легко піддавалися агітації членів Соціал-Революційної Партії, які закликали їх до страйків та заворушень. Соціал-революцінери були проти аграрної реформи Столипіна, бо вважали, що землю треба було б забрати від поміщиків і роздати селянам безплатно. Крім того, аграрна реформа мала на меті ліквідувати сільський пролетаріат, що йшло на шкоду соціалістам усіх мастей. У зв'язку з тим Столипін став головним об'єктом атак соціал-рсволюціонерів й остаточно загинув з рук есера Д. Богрова в часі відвідин Києва, 18 вересня 1911 р. * * * У Києві з 1907 р. почав виходити історично-стнографічний та літературно-публіцистичний місячник "Україна", як продовження "Київської Старини", за редакцією літературознавця, етнографа і філолога Володимира Науменка. Але цей журнал самоліквідувався з появою "Записок" Українського Наукового Товариства, яке постало з ініціативи і заходом того ж таки В. Науменка в 1908 р. Головою Товариства був обраний Михайло Грушевський, який у скорому часі об'єднав біля нього десятки членів, старших і молодших наукових діячів. Товариство почало видавати свої "Записки" і влаштовувало прилюдні наукові конференції. Репресії уряду, що мали хаотичний характер, викликали у різних партіях прагнення об'єднатися. Адміністрація таємними указами забороняла приймати українців—"мазепинців", "сепаратистів" на посади вчителів і професорів університетів. Українські літературні твори роками лежали в цензурі, а державним урядовцям забороняли передплачувати українські часописи й журнали, чим влада позбавляла їх читачів і передплатників, а з другого боку, накладала на видавництва великі грошові кари. У той спосіб видавництва 1 Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1972.— Т. 4.— С 216.
344
345
позбавляли матеріальних засобів, що остаточно доводило до руїни й ліквідації тих видань. Репресії з боку уряду викликали нові заворушення. Це найкраще виявилося восени 1912 р., в часі похорону Миколи Лисенка, на який з'їхалися представники з різних кінців України, в тому числі й з Галичини та Буковини. У похоронному поході взяло участь понад сто тисяч народу. Тут були старі й молоді, заможні й бідні, інтелігенти, селяни й робітники. Похорон Лисенка став першим масовим виступом українців. У Москві цю величезну українську демонстрацію зрозуміли як перший тривожний сигнал дозріваючих подій в Україні1. У 1914 р. століття народин великого сина України Тараса Шевченка збиралася відзначити урочисто ціла Україна, включно з Галичиною й Буковиною. Під австрійською займанщиною приготування відбувалися без значних перешкод. У підросійських землях України по більших, а подекуди й по менших містах, постали офіційні комітети для вшанування пам'яті поета. Але ці приготування дуже занепокоїли російський уряд, підбурюваний реакційною пресою. Чорносотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам'яті Шевченка і проти "мазепинського" руху взагалі. І вслід за тим міністр внутрішніх справ Маклаков заборонив друкувати про-пам'ятне видання в честь століття народин Тараса Шевченка. Міністр внутрішніх справ рекомендував усім губернаторам не дозволяти публічного вшанування пам'яті Шевченка, називати його ім'ям вулиці і школи. Святіший Синод заборонив правити панахиди, Міністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на академії й концерти в честь Шевченка2. Унаслідок того в Києві урочисте відзначення століття Шевченка було відмінено й тільки в Катеринославі та ще в двох-трьох містах відбулися святкування. Але на тому справа не стала, ініціятиву взяли студенти, в першу чергу грузини, які ставилися з великим пієтизмом до Шевченка. Студенти створили протестний комітет, який організував 10—11 березня 1914 р. у Києві вуличну демонстрацію. Але зараз з'явилася протидемонстрація чорносотенної студентської організації "Двоголового орла", які волочили по вулиці й топтали ногами портрет Т. Шевченка. Так на вулиці міста вийшло спонтанно кілька десятків тисяч осіб і дійшло до сутички між двома демонстраціями. Влада, побоюючись, щоб не дійшло більш бурхливих виявів, спровадила кінну поліцію і кілька відділів козаків, щоб розігнати київських демонстрантів. Було декілька поранень і поліція заарештувала кілька десятків демонстрантів, здебільшого грузинів5. 1 Ковалевськіїй М. При джерелах боротьби.— Інсбрук, I960.— С. 134—135. 2 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 162. 3 Там же.- С 163.
Подібні демонстрації мали місце також і в інших містах України. Це був перший такого роду національний рух на землях цен-тральносхідної України, що виплеснувся на вулиці міст, щоб виявити своє невдоволення. Російська преса з подивом висловлювалася про цей несподіваний вияв потужності українського національного руху. Заборона відзначати сторіччя народин Т. Шевченка знайшла свій відгомін й на форумі Думи у Петербурзі. В часі палкої дискусії над тою справою високий царський достойник граф Кап-ніст, нащадок Василя Капніста, казав, що заборона святкувати сторіччя з дня народження Шевченка є образою для цілої України1. Україна з польською та московською, чи змосковщеною українською аристократією, змагала власними силами в нерівній боротьбі, не маючи навіть сприятливих політичних умов. Як засвідчив "Союз Русского Народа", серед найбільш завзятих ворогів українського національного відродження не бракувало і зрусифікованих українців. Православна церква, будучи підпорядкована повністю Російській Православній Церкві, виявилася найбільш успішною зброєю у російщенні українського народу. Вона повністю стояла на послугах імперського уряду та московського шовінізму. Проте завдяки горстці українського дворянства-аристократії, головно на Лівобережжі та невеликого відсотка національно свідомої української інтелігенції, український національний рух здобував щораз вагоміші позиції. Цей рух з кожним роком могутнів та мобілізував українське селянство, яке у своїй основі було здоровою і численною базою у боротьбі за національне й соціальне визволення. В Україні обидва ці елементи були дуже тісно пов'язані й тому, що переважна більшість дворянства була чужородною, боротьба за національне визволення була одночасно й боротьбою за соціальне визволення і справедливість. Унаслідок того напередодні першої світової війни український народ під Росією не був ще належно національно й політично свідомий. Період від скасування кріпацтва до вибуху першої світової війни приніс великі зміни в Україні. Крім піднесення сільського господарства, яке мало добрі та злі сторони, розбудовувалася також і промисловість, здебільшого завдяки мінеральним багатствам України. Так само постійно скріплювався й захоплював щораз то ширші кола суспільства український рух, незважаючи на великі перешкоди з боку державної адміністрації. На переломі XIX—XX ст. Україна спромоглася на свою власну політичну ідеологію та після революції 1905 р. в Росії виявила себе живим і повним наснаги організмом, створивши свої власні політичні партії. Але найбільшим успіхом була відважна оборона прав українського народу на форумі російського парламенту — Думи. На жаль, все це стосува- 1 Полонська-Васшіенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 431.
346
347
лося переважно права мати українську школу та розвивати українську літературу. Більших політичних домагань українська інтелігенція, за малими винятками, під російською займанщиною не зуміла ані сама, а тим більше в народі, закріпити. Відданий українській справі, оборонець української мови і школи Микола Костомаров ревно намагався довести лояльність українського руху до Росії. Власне із його писань виходило, що весь український рух вичерпувався такою скромною метою, як видавання книжок для народу, букваря та словника; навіть українську літературу визнавав він лише "для домашнього вжитку"1. Наступне півстоліття не зробило великих змін у політичних поглядах української інтелігенції, яка мала б вести свій народ до кращого майбутнього. Внаслідок того українство не дістало великої спадщини ідей, що творили би ясний і повний політично-державний світогляд. Українська людина, яка виховувалася пщ різнородни-ми впливами, почавши зі школи, а потім преси, літератури й науки, засвоювала погляд, що український народ нездатний до творення свого національного життя в основних його ділянках — громадській, політичній, державній. Великий вплив на політичну думку української інтелігенції кінця XIX ст. мали ідеї Драгоманова, що вважалися за ознаку найбільш поступового та модерного українства й протиставилися зневажаному "культурництву". Однак і вони зв'язували майбутність українства з розвитком поступових російських течій, спрямовували політичні настрої громадянства у бік лагідного співжиття у російській державі, а не до державної незалежності2. І власне з такою політичною настановою захопила український народ війна 1914 p., а вслід за тим і революція 1917 р.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Столипінські реформи» з дисципліни «Нарис історії України»
