Політичні умови, які створилися в "конституційній" Галичині, змусили народовців поширити свою діяльність і на політичне життя краю, де втомлене вже старше покоління не давало собі ради з польським наступом. У 1885 р. народовці заснували політичну організацію під назвою "Народна Рада" у противагу москвофільській "Руській Раді". Народна Рада стояла на позиціях єдності галицьких і наддніпрянських українців та окремішності українського народу від польського та російського. Вона вимагала поділу Галичини на дві провінції, східну — українську, та західну — польську, і ставила собі за мету обороняти конституційні права українців, боролася за рівноправність усіх народів Австро-Угорщини. Насправді Народна Рада не була партією, а тільки клубом інтелігентів, на чолі якого стояв відомий суспільно-громадський діяч Юліан Романчук. Внаслідок різниці поглядів у 1890 р. з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, Вячеслава Будзиновського постала на базі радикальних молодечих гуртків перша українська політична партія в Галичині — Русько-Українська Радикальна Партія. Але в скорому часі прикметник "руська" опущено й залишилася Українська Радикальна Партія (УРП), яка організувала селян і робітників, а зокрема жіноцтво. Вона скликала віча по селах, заюіадала кооперативи, як самооборону перед жидівським лихварством. Спершу в цій партії домінували ідеї Михайла Драгоманова, що виявилося, зокрема, в пропагуванні секуляризації українського суспільного та культурного життя. Так почалося поборювання Грско-Католицької Церкви та її духовенства. Вячеслав Будзиновський пропонував ввести до програми партії поетапну максимальну й мінімальну ціль, а саме ~- змагання до власної державності і мінімальну — домагатися поділу Галичини 205
на українську й польську. Але в тому часі драгоманівці не погодилися на те. У 1892 р. з'явилася друком праця публіциста і провідного члена Української Радикальної Партії, Юліяна Бачинського "Ukraina irredenta", в якій він розглянув питання самостійності українського народу й обгрунтував потребу створення власної української соборної держави. Бачинський проаналізував тодішнє національно-політичне і соціально-економічне положення українського народу в Австро-Угорщині і в Росії, і прийшов до висновку, зовсім протилежного від Карла Маркса, а саме, що настала доба пролетари-зації і націоналізації українського робітника, який завдяки просвітянській роботі, яку проводитиме українська інтелігенція, осягне національну свідомість. Це у свою чергу викличе потребу партійно-політичної організації й бажання відірватися від чужої державної системи і змагати до власної державної самостійності. Бачинський передбачував, що на руїнах тюрми народів-Росії й Австрії— пробудиться й Україна і "розкута проголосить і вона своє слово, і вона упімнеться тоді різко за своє право до життя. Настане тоді страшний час,— каже він.— Мов грім загуде над Україною проймаючий оклик мести, історичної відплати. Тоді виложить вона одверто на стіл своє право до життя, право на політичну самостійність, право бути своїм паном у своїй власній хаті. Україна буде тоді вільна, велика, політично самостійна, одна нероздільна від Сяну по Кавказ"1. Але тоді ідеї Будзиновського, а тим більше Бачинського, Українська Радикальна Партія не була ще готова сприйняти. Щойно по смерті Драгоманова на своєму з'їзді у Львові в 1895 р. схвалила постанову про політичну самостійність українського народу. Та УРП не була однорідною під оглядом політичних поглядів і серед її членства існували різні політичні течії, яких диференці-яцію приспішила передчасна смерть ідеолога М. Драгоманова в 1895 р. Остаточно виникло три різні течії: а) соціалісти-народни-ки, прихильники Драгоманова; б) соціалісти-марксисти; в) радикальні народовці. Під кінець 1890-х pp. дійшло до розколу і з рядів УРП вийшли у 1899 р. Володимир Охримович, Євген Ле-вицький, Вячеслав Будзиновський, ТеофІль Окуневський, Іван Франко та інші, і разом з більшістю народовців створили Національно-Демократичну Партію. Важливу роль в організації цієї партії відіграв також і Михайло Грушевський. Нова партія об'єднувала всі прошарки українського суспільства й різні суспільні течії на національних і демократичних принципах. 1 Бачинський Ю. Україна ірредента.—Львів, 1892.—С 71—72; Зореславич М. Українське робітництво і боротьба за національну і державну самостійність // Народна Воля (Скрентон).— 1912.— Ч. 48.—20 грудня. —С 4. 206
У 1900 р. покинули УРП соціалісти-марксисти Микола Ганке-вич, Юліян Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик та інші, які заснували Русько-Українську Соціал-Демократичну Партію. На ділі ж ця партія об'явила себе секцією Польської Соціал-Демокра-тичної Партії Галичини і Шлезьку й такою залишилася аж до 1907, коли молодші члени почали закладати самостійні міські комітети УСДП, які намагалися організувати робітництво. Насправді тоді існувало дві фракції УСДП, старша під проводом Миколи Ганкевича й С. Вітика, та молодша, незалежна, самостійницька під проводом Лева Ганкевича, Володимира Старосольського, Порфира Буняка та ін. Крім того, УСДП молодших пропагувала самостійницьку ідею, зокрема серед молоді й кинула клич "Вільна українська держава, українська республіка". Примирення обох фракцій відбулося щойно в березні 1914 р. Але великої популярности УСДП не осягнула й у виборах до парламенту в 1907 р. вона отримала заледве 8% українських голосів і здобула два посольські мандати до віденського парламенту: її пресовими органами були від 1907 до 1912 р. тижневик "Земля і Воля", що виходив у Чернівцях, за редакцією М. Огродніка, а в 1912—1913 pp. тижневик "Вперед", що з'являвся у Львові за редакцією П. Буняка та інших. Митрополит С. Сембратович також намагався організувати клерикальну партію, але загал духовенства поставився до того почину негативно. Були ще й інші, менші політичні партії, які, однак, не відігравали великої ролі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політичні партії й організації» з дисципліни «Нарис історії України»
