Після зруйнування Запорізької Січі, 4-5 червня 1775 р. частина козацтва розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі пішли на службу до гусарських полків. Під час другої Турецької війни (1787-1791 pp.) вони ввійшли до складу нового козацького війська, яке організував князь Потьомкін. Переселене на півострів Тамань і на береги ріки Кубань, воно стало ядром населення Чорноморського, чи пак, Кубанського війська. Але частина козаків дісталася човнами на береги Чорного моря під владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000 біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем1. Звідси вони післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Москалям дуже не хотілося, щоб запорожці йшли під зверхність турецького султана й тому в міжчасі їхні емісари постійно намовляли козаків до повороту під царську владу, але вони на те не погодилися, очікуючи відповіді від султана. Це була іронія долі. Ті самі козаки, які ще вчора були на службі цариці Катерини II й допомагали Росії завоювати від турків Крим, сьогодні просили в тих же турків права охорони перед вчорашньою союзницею, яка запевняла кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського та його козаків, що вона їм ніколи не забуде їхньої прислуги у війні з Туреччиною2. Щойно в 1778 р. султан формально прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавець. І так створилася Нова Січ, зорганізована на взір запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не могли погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втікали за Дунай3. У скорому часі виявилося, що землі для козаків не було досить, і вони звернулися до австрійського уряду, щоб він дозволив їм поселитися на австрійських прикордонних землях. Цісар Йосиф II погодився на те і приділив запорожцям землі в прикордонній провінції Банаті, на берегах ріки Тиси. У 1785 р. 8 000 запорожців пе-
1 Zihni SoysalA.. Op. cit.- S.77. 2 Podhomdecki L. Op. cit.- S. 274. 3 Ibid.- S. 273. 4 BomwskiP. Tatarzy kiymscy w Rosji //Oboz. - Warszawa, 1991/92. - № 21.- S. 80. 5 Січинськнй В. Крим: історичний нарис- Нью-Йорк, 1984.- С. 19. 36
1 Грутевський М. Ілюстрована історія України. - Київ-Відень, 1921.- С 465. 2 Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912].- С. 220-221. 3 АтоновігчВ. Поселение запорожцев у Банате //Киевская старина.- 1886.- Т. XVII.- С 549. 37
ресслилося до Банату й центральне поселення вони так і назвали "Січ" (або Setscha латинкою), решта залишилася в Добруджі1. У 1805 р. запорожців переведено на берега Чорного моря, в сусідство з москалями-"некрасовцями", відомими також під назвою "донських раскольників" або "липован", які раніше втекли з Росії від релігійного переслідування. Але в міжчасі в Турецькій імперії дійшло до міжусобиць і запорожці силою обставин станули на боці свого зверхника Брайлівського візиря. Тим часом його суперник Псвлівак приєднав собі некрасовців і післав їх проти запорожців, з якими вони так і не жили у згоді. Некрасовці радо з того скористали, несподівано напали на розсіяні оселі запорожців і спалили "їх до самих основ. Багато запорожців, неприготованих до бою, некрасовці вирізали, інші розбіглися2. Після цього некрасовці в більшості відійшли на береги Марморного моря, залишивши свої оселі в місцевості Великий Дунавсць. Після Бухарестського миру 1812 p., поблизу Великого Дунавия запорожці побудували свою Нову Січ, що була обведена невисоким валом і сухим ровом. Посередині Січі знаходилася церква, па-ланка кошового та сорок куренів, на чолі яких стояли отамани. До куренів зараховували приписаних бл. 40 тисяч козаків, причому кожний курінь мав свою управу. Запорожці і тут застосовували свої старі закони і звичаї, які не дозволяли жінкам жити на Січі, а той, хто хотів одружитися, мусів вийти із Січі. Проте кількість козаків постійно зростала завдяки новим втікачам з України. Але кошового отамана вибирали вже не всі козаки, а лишень отамани й вибирали безтерміново. Команда Січі складалася з одного осавула, одного писаря й одного драгомана, тобто перекладача. Всі звідомлення до турецьких властей мали передаватися тільки українською мовою через драгомана. Навіть якщо кошовий знав турецьку мову, він не смів, під карою смерті, нею користуватися у взаєминах з представниками Порти чи Сераскира. Кошовий разом зі своїм штабом, з трьома бунчужними користувався великою владою; він мав право карати за крадіж і за вбивство. І його присуд був остаточний. Кошовий юридично залежав тільки від одного турецького Сераскира в Сілістрії. Запорожці не платили жодних данин, навпаки, Порта платила їм за їхню службу грішми й мукою. За тс козаки були зобов'язані, в разі потреби, виставляти визначену кількість війська3. Запорожці завжди носили свою зброю, але коли йшли на війну, то діставали зброю від Порти, яку із закінченням воєнних дій повертали назад. Поза воєнним ділом запо-
рожці займалися головно рибальством і рибу продавали в Галаці або на побережжі Чорного моря. Російський уряд був дуже невдоволений із того, що за Дунаєм постала нова Січ, що притягала до себе втікачів від панщини. Під час другої Російсько-турецької війни в 1787 р. Катерина II зверталася із закликом до задунайців, щоб вони повернулися та взяли участь у війні проти турків, за що вона дасть їм амністію і дозволить організувати своє життя на таких самих правах, як дістали козаки чорноморці1. Але загал запорожців, за виїмком деяких одиниць, на те не пішов. В боях з царськими військами задунайці вносили замішання серед російських військ ще й тим, що вони мали таку саму уніформу як і козаки-чорноморці. З уваги на те Голені-щев-Кутузов дав розпорядження, щоб чорноморці носили білу перев'язку на правому рукаві для відрізнення від задунайців2. У часі російсько-турецької війни в 1806-1812 pp. Задунайська Січ була, зокрема, небажана й тому російський уряд повів агітацію серед задунайських запорожців, щоб вони повертітися назад на батьківщину. Головнокомандуючий російськими військами І. Міхельсон звернувся 12 грудня 1806 р. до задунайців із закликом повертатися на батьківщину й усі їхні провини будуть їм прощені. У відповідь на той заклик відгукнулося бл. 1000 задунайських запорожців на чолі з Іваном Губою, типовим задунайським шукачем пригод. З них Міхельсон створив Усть-Дунайське Буджацьке військо та формував їх у курені з традиційними запорозькими назвами. У серпні 1807 р. це військо налічувало вже 1387 козаків3. Створення Усть-Дунайського війська викликало неспокої і непослух серед селян України й вони почали цілими селами тікати до Молдавії. Унаслідок того цар Олек-сандер І своїм декретом від 20 червня 1807 р. наказав ліквідувати Усть-Дунайську Січ, тому що "та організація створює між селянами пограничних губерній погані наслідки". Так Усть-Дунайська Січ була ліквідована. Козацтво розійшлося, Іван Губа із 400 козаками переселився на Кубань, а основна маса бідноти, яка не бажала вертатися у кріпацтво, повернулася за Дунай4. Перед вибухом Російсько-турецької війни 1828 р. російський уряд, побоюючись, щоб Задунайська Січ не виступила на боці Туреччини, повів серед цих запорожців агітацію за поворот в Україну. Про це і в пісні задунайські запорожці співали: Ой пише москаль та до кошового: "А йдіте до мене жити, А я дам землю та по прежньому, аж по Дністер границю".
1 Там же.- С 550-551. 2 Там же.- С 296. 3 Лазаревский О. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 г. //Киевская старина.- 1891.- Т. 35.- С. 296. 38
1 Короленко П. Азовцы //Киевская старина,- 1891.- Т. 34.- С. 57. 2 Гам же. 3 Петров Л. Война России с Турцией 1806-1812 гг.- С.-Петербург, 1885.- С. 138; Голо- буцюгй В.А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи. //Исторические запис ки.- Москва, 1949.- Т. 30.- С. 213. 4 Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912]. - С. 224-225. 39
"Ой брешеш ти, брешеш, вражий москалю, Ти хочеш обманити Ой як підем ми у твою землю, Ти будеш лоби голити"1. З часом для козаків за Дунаєм склалися скрутні умови, бо турки вимагали, щоб вони несли військову службу на кордонах Отто-манської імперії та брали участь у карних експедиціях турецького війська проти православних болгар, греків і сербів, які саме в тих часах боролися за своє визволення з-під турецького панування. Настрої козацтва того часу відображені у тогочасній пісні: Ой крикнула лебедочка із степу летючи, Заплакав наш кошовий од цариці йдучи: "Великий світ, миле браття, нема де прожити, Заприсягніть турчинові на 130 год жити. За все добре, миле браття, під турком жити, Тільки одно непріятно, що нашу віру бити"2. І тут російська пропаганда впала на добрий грунт, принаймні серед деякої частини козацтва. Зокрема пререконала в тому кошового Иосифа Гладкого, який, затаївши те, що він одружений, дістався на Січ і там осягнув найвищу посаду. Йосиф Гладкий (1789-1866) був козацького роду з Полтавщини і в 1820 p., залишивши свою родину, виїхав на заробітки до Одеси, але незабаром мусів утікати й забрів до запорожців за Дунай. З запорожцями він брав участь у поході на греків у 1822 р., в якому він відзначився як відважний і добрий козак і, повернувшись з походу, задунайці обрали його курінним отаманом3. За старим звичаєм, на свято Покрови 1827 p., кошовий Василь Незамаївський відмовився бути переобраним і на кошового Задунайської Січі козаки вибрали Иосифа Гладкого. Роль Гладкого у Задунайській Січі дуже неясна, невідомо чи прийшов він там як емісар російського уряду, чи випадково. Від самих початків сам він був прихильником партії, яка хотіла вертатися в Україну під московське панування. Тому що в той час уже не було багато тих козаків, що втекли від москаля в часі руйнування Січі, молоде покоління дивилося на Росію вже іншими очима й до них власне належав Йосиф Гладкий4. Гладкий, ставши кошовим, підтримував російську пропаганду за поворот в Україну. Більшість козаків недовіряла російським обіцянкам, не хотіла кидати Туреччини, до якої вже звикла, а з другого боку боялася помсти з боку турків. Тоді він позвільняв старих курінних отаманів і, незважаючи на опозицію, настановив молодих, а сам став таємно порозуміватися з москалями. Щоб прихи- 1 Кондратовігі Ф. Задунайская Сечъ //Киевская старина.- 1883.- T.V.- С. 277. 2 Там же.- С. 273. 3 Там же.- С. 281-282. 4 Там же.- С. 279. 40
лити козаків до повернення, він пустив сфабриковану ним самим поголоску, що мовляв, з уваги на недалеку війну з Росією, і тому що дельта Дунаю напевно буде першим місцем воєнних дій між Росією і Туреччиною, султан, не довіряючи запорожцям, планує переселити їх до Єгипту. Але великого успіху він і тепер не мав1. Тимчасом Великий Візир вимагав, щоб Задунайська Січ вислала 13 000 козаків під Сілістрію. В страстну неділю 1828 р. прийшов третій наказ, щоб козаки вирушили і Гладкий сам привів бл. 2000 козаків до Сілістрії, головно тих, яких він боявся, що вони не захочуть перейти до москалів, чим замилив і туркам і козакам очі. Тоді Гладкий за дозволом турецького візира повернувся назад на Січ, нібито зібрати ще більше війська, щоб привести на підмогу візирові. На Січі Гладкий знайшов заледве 500 однодумців, забрав козацькі клейноди, скарбницю і подався з ними у бік Дунаю, де москалі шукали броду, щоб переправитися на турецький бік. Гладкий, знаючи місцевість, непомітно перепровадив російське військо через Дунай, яке несподівано вдарило на турків. Діставши звістку про перехід Гладкого до москалів, у козацьких поселеннях настала паніка, люди кидали все й тікали, хто куди міг, знаючи, що турки за зраду Гладкого їх каратимуть. І справді турки, довідавшись про зраду Гладкого, жорстоко помстилися над тими козаками, що залишилися, не щадячи ні старих, ні жінок, ні козацьких дітей. Всіх козаків, що були під Сілістрією, вони арештували й кинули до тюрми в Адріянополі, Січ спалили, а кого там захопили — вирізали. Почався погром усього українського населення на Добруджі, яке жило там під захистом Задунайської Січі. Тоді на співпрацю з турками пішли й молдавани, які виловлювали козаків і як когось піймали, то відрубували їм голови2. По закінченні війни турки всіх арештованих козаків випустили й дозволили їм жити в Добруджі разом з рештками українського населення, але про відновлення Січі вже не могло бути й мови3. Серед задунайських козаків Гладкий залишив дуже неприхильні про себе спогади, як і взагалі серед українців Добруджі, бо через його перехід до москалів українське населення Добруджі понесло неспів-мірні жертви4. Проклинали його і в Приазов'ї. Після турецького погрому запорожців позбавлено всіх вольностей, якими вони користувалися з ласки турецького султана і вони не могли вже навіть дотримувати своєї національності та козацьких традицій. Не стало Січі, не стало запорожців, й вони розбрелися. Деякі з них навіть потурчилися5. 1 Там же.- С 280. 2 Там же.- С 284. 3 Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966. - Т. II.- С. 242. 4 Кондратович Ф. Задунайская Сечъ //Киевская старина.- 1883.- Т. V.- С. 287. 5 Короленко П. Азовцы //Киевская старина.- 1891.- Т. 34.- С. 68. 41
У 1830-40 pp. українське населення "за Дунаєм", докладніше у дельті Дунаю, збільшилося за рахунок втікачів з України. У серпні 1858 р. європейська конференція у Парижі погодилася на об'єднання Валахії і Молдавії. У лютому 1862 р. турецький султан також погодився на об'єднання тих двох князівств в одну державу — Румунію, і з того часу дельта Дунаю, яка досі була частиною князівства Молдавії, увійшла до складу новоствореного румунського королівства. Під час Російсько-турецької війни 1877-78 pp. частина задунайських українців повернулася в Україну, але більшість із них залишилася за Дунаєм. Основна маса задунайських українців проживає на острові Летя, в головній дельті Дунаю, в частині повіту Тульча, що безпосередньо зв'язане з українською національною територією на північ від Дунаю, та в північній Добруджі. Там налічується 37 поселень, де займаються здебільша рибальством та мисливством. Нащадки запорожців, які там живуть, називають себе запорожцями, а селяни, колишні втікачі від панщини, називають себе українцями. Але всі вони зберігають свої народні українські традиції1. Задунайська Січ, як це стверджує історик Володимир Голобуць-кий, є першим паростком зрубленого дерева — Дніпровської (Нової) Січі. Другим паростком останньої слід вважати Чорноморське Козацьке військо, або "Чорноморську Січ", як цс говорили в XVIII стА Гладкого цар Микола І щедро винагородив й надав йому ранг генерала. По закінченні Російсько-турецької війни 1828 р. козаки, що разом із Гладким перейшли до москалів, бажали полупитися з запорожцями-чорноморцями на Кубані, але Гладкий, щоб не підпорядковуватися нікому, вибрав землі на західному побережжі Азовського моря. Внаслідок того козаків поселено між Маріуполем і Бердянкою, а Гладкого цар призначив наказним отаманом. Центром Азовського війська було місто Кальчик.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Задунайська Січ» з дисципліни «Нарис історії України»
