У березні 1994 р. були проведені вибори до Верховної Ради (у багатьох округах цей термін було потім подовжено), а в червні-липні вибори Президента України. У результаті виборів значну частину місць отримали комуністи й соціалісти. На це вплинуло тяжке соціально-економічне становище республіки, погіршення рівня життя людей, віра частини населення в те, що можна повернути дешевизну товарів і доперебудовний рівень життя за допомогою комуністів. Цьому сприяло також певне розчарування частини громадян у результатах функціонування незалежної держави, побутування думки, що в усіх бідах винна незалежність. Головою Верховної Ради України було обрано соціаліста О. О. Мороза.
339
340
Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У червні-липні відбулися президентські вибори. Основна боротьба розгорнулася між Л. Д. Кучмою та Л. М. Кравчуком. У другому турі переміг Л. Д. Кучма (52 % голосів), який і став Президентом України. Його програма передбачала поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, покращення відносин з Росією та країнами СНД. Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що він послідовно реалізовував ідею незалежності України й очолив здійснення процесів державотворення на першому етапі розбудови самостійної України. Головним підсумком виборів стало те, що органи влади дійсно почали формуватися за участю народу, реально існує політичний плюралізм. Вибори не привели до послаблення напруги між Президентом і Верховною Радою. Лінія розходжень стосувалась усе ж тієї структури влади (президентська вертикаль чи система рад), відношення до приватизації землі (ліві сили проти приватизації землі, вважаючи її найбільшим багатством України, яким не можна торгувати), політики щодо Росії й СНД (ліві сили виступали за посилення інтеграції з Росією й навіть відновлення СРСР). Загострення політичної ситуації стримувало хід реформ і утруднювало функціонування виконавчої влади, тому з метою послаблення протиборства 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір між Верховною Радою України й Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади й місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. За цим договором значна частина владних повноважень надавалася Президенту України з тим, щоб він міг використати їх для покращення соціально-економічної ситуації. На деякий час це послабило політичну боротьбу. Проте після опублікування в березні 1996 р. проекту Конституції України почався новий спалах цієї боротьби, оскільки ліві сили виступили проти інституту президентства взагалі, аргументуючи це тим, що він не відповідає українським традиціям і республіка повинна бути лише парламентською. У жовтні 1997 р. Верховна Рада приймає новий Закон України «Про вибори народних депутатів». Вибори повинні проходити за мажоритарно-пропорційною (змішаною) системою. 225 депутатів обираються, як і до цього, в одномандатних округах на підставі відносної більшості (тобто обраним буде той, хто набере більше голосів стосовно інших кандидатів), а ще 225 депутатів обираються за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатоман-
Модуль 3. Новітня історія України датному загальнодержавному окрузі на основі пропорційного представництва. Мандати пропорційно кількості одержаних голосів матимуть ті партії й блоки, які отримають підтримку 4 й більше відсотків виборців, що взяли участь у голосуванні. Вибори до Верховної Ради України відбулися 29 березня 1998 р. ЗО партій та виборчих блоків, 6449 кандидатів у депутати змагалися за місця в парламенті. У виборах взяли участь 70 % виборців. 4-відсотковумежу вдалося подолати 8 партіям і блокам. Серед партій найбільшого успіху досягли комуністи (24,68 % голосів по багатомандатному загальнодержавному округу), Рух — 9,42 %, Блок соціалістичної і Селян-. ської партій — 8,54 %, Партія зелених — 5,45 %, Народно-демократична партія — 4,99 %, Громада — 4,68 %, Прогресивно-I соціалістична партія — 4,03 %, Соціал-Демократична партія (об'єднана) — 4,02 %. 114 депутатів, обраних в одномандатних округах — безпартійні. 40 % депутатів обрані вдруге. Успіх комуністів можна пояснити скрутним соціально-економічним становищем, від якого страждала більшість населення республіки, падінням довіри до уряду, ностальгією старшого покоління за минулим, яке їм здається стабільним і кращим, роз'єднаністю зусиль національно-демократичних партій. Разом із тим у багатьох одномандатних округах перемогли великі бізнесмени, прибічники ринкового курсу. Така строкатість складу Верховної Ради призвела до загострення політичної боротьби на шкоду конструктивній роботі державотворення, підйому економіки й рівня життя. Це на багато днів (57) затягнуло вибори Голови Верховної Ради, і цей процес влучно було охарактеризовано як «спікеріа-ду». Лише 7 липня 1999 р. Головою Верховної Ради України було обрано лідера Селянської партії Олександра Ткаченка, 1939 року народження. 31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента України. На найвищий пост у республіці претендувало 13 осіб, у тому числі діючий Президент Л. Кучма, екс-прем'єр-міністр Є. Марчук, колишній Голова Верховної Ради О. Мороз, народні депутати України Н. Вітренко, П. Симоненко та інші. У другий тур вийшли Л. Кучма та лідер комуністів П. Симоненко. У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада, перемогу здобув Л. Кучма, який набрав 56,2 % голосів проти 37,8 % у П. Симоненка. Головний підсумок виборів у тому, що більшість виборців не підтримала ідею «червоного реваншу», тобто повернення комуністів до влади. При цьому слід відзначити значну активність виборців. У другому турі своїм правом вибо-
341
Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ру скористалися 26 млн. 913 тис. осіб, або більше 70 % тих, хто має право голосу; дуже активною була молодь. У січні 2000 року у Верховній Раді сформувалася правоцен-тристська більшість, яка відсторонила від керівництва парламентом представників лівих — Олександра Ткаченка та Адама Мартинюка. Новим Головою Верховної Ради України було обрано Івана Плюща, який уже очолював парламент у 1991-1994 роках. З метою загострення політичної ситуації та протидії Президенту опозиція намагалася використати так званий касетний скандал (магнітофонні записи нібито зроблені з кабінету Президента), спроби організувати демонстрації й маніфестації (події 9 березня 2001 року, які вилилися в масові заворушення) тощо. Верховна Рада третього скликання ввійшла в історію як «парламент кодексів». За часи її діяльності були прийняті Кримінальний, Цивільний, Бюджетний, Митний, Земельний кодекси, що має велике значення для розвитку правової держави в Україні. 31 березня 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. У голосуванні взяли участь 65,22 % виборців. За їх голоси боролися 33 політичні партії та блоки. Однак у парламент удалося пройти тільки 6 з них. Більше всього голосів отримав блок «Наша Україна» (лідер В. Ющенко) — 23,53 %, далі Комуністична партія України (лідер П. Симоненко) — 20,01 %, блок «За єдину Україну!» (лідер В. Литвин) — 11,83 %, «Блок Юлії Тимошенко» — 7,24 %, Соціалістична партія України (лідер О. Мороз) - 6,89 %, СДПУ(о) (лідер В. Медведчук) - 6,27 %. Уперше за період незалежності України на перше місце в багатомандатному загальнодержавному окрузі вийшла не Комуністична партія. Блок «За єдину Україну!» отримав найбільшу кількість місць в одномандатних округах. «Блок Юлії Тимошенко» й Соціалістична партія України зібрали голоси протестного електорату. Таким чином, у парламенті України утворилося три полюси: центристський (навколо блоку «За єдину Україну!») правий (навколо блоку «Наша Україна»), та лівий (навколо КПУ). Ректора Національного університету внутрішніх справ генерал-полковника міліції професора О. М. Бандурку було обрано у четвертий раз в одному й тому ж окрузі, що є феноменальним результатом. У травні 2002 р. Головою Верховної Ради України обрано Володимира Литвина, історика за фахом, колишнього Главу Адміністрації Президента. У листопаді 2002 р. Прем'єр-міністром України — десятим за часів незалежності України призначено Віктора Янукови-ча — колишнього главу держадміністрації Донецької обл. Така
Модуль 3. Новітня історія України
калейдоскопічність зміни прем єрів свідчить про складність управління соціально-економічними процесами в республіці, нестабільність у верхніх ешелонах керівництва, постійну боротьбу за владу, недоліки в проведенні кадрової політики.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Вибори у Верховну Раду та Президента» з дисципліни «Історія України»
