Поруч мозаїчного й фрескового стінопису, помітну ролю в декорації нутра києво-чернигівських церков грає різьба. Лякаючись поганського «ідолопоклонства», вона, згідно з канонами східньої церкви, оминає фігуральности, й обмежується до чистої орнаментики. Натяки на фігуральну різьбу маємо щойно в західньо-українському (галицькому й холмському) будівництві. Цінним, бо одиноким у свому роді, є капітель полукольони (чи може й хрестильниця) Борисо-глібського храму в Чернигові. Його трапезоідна форма, як і ажурна орнаментика трьох стінок капітелю (четвертою він притикав до якоїсь стіни) типово романська. Нагадує вона почасти «скандинавську» плетінку орнаментики староукраїських рукописів, а почасти різьбарську декорацію західньо-европейських, німецьких та француських костелів Х—XIII ст. Основним своїм мотивом (плетінкою рослинних бил чи змій) підходить Борисо-глібський капітель до капітелів церкви Готгарда в Гільдесгаймі. Капітелі кольон софійської катедри, що їх фрагменти зберігаються в катедральній хрещальні, орнаментовані плоскорізними хрестами й листками аканту мають не романський, а візантійський, стилевий характер. Характеристичною, плоскорізьбленою, плетінковою орнаментикою, дуже різноманітною під оглядом композиції, покриті пупкові (шіферні) та мраморні перила хорів київської Софії та чернигівського Спаса. Переважає в мотивах їхньої орнаментики стяжка, що раз у раз переплітаючись, творить кола, ромби, вузли й декоративні рямці для хрестів (хризм) розет і символічних птахів у центрі композиції. Попадають тут і чисто геометричні мотиви орнаментальної композиції. Плити чернигівського Спаса куди простіші своєю композицією від софійських. Може тому, що старші, а може тому, що в порівнанні з великокняжим Києвом, Чернигів був усеж таки провінцією. Подібно й техніка київських плит тонша і виконання майстерніше. В пошукуванні за правзорами наших плит, находить їх дослідник М. Макаренко в Болгарії, а саме в охридській Софії. Тамошні плити «мають ту саму, основну композицію, подібні мотиви, рисунок, техніку виконання, а навіть призначення». Поза Болгарією існують анальогічні памятники, декоративної різьби на Атоні, в манастирі Дафні біля Атен, в Царгороді, та в церкві св. Марка у Венеції. «Орнаментика наших плит прийшла до нас через Болгарію з культурного, греко-італійського світу, занесена сюди, як і решта мистецько-декоративних ідей з малоазійського культурного осередку». (М. Макаренко). Характеристика конструкції й техніки києво-чернигівських церков Переглядаючи памятники києво-чернигівського а почасти й волинського будівництва, бачимо, що всі вони мали суто-візантійський характер, хоча й не без романських елєментів, так у конструкції як і зовнішній декорації. Будували їх зразу «грецькі» майстри, хоча під тим іменем неслід розуміти греків у етнографічному змислі. Греками були будівничі наших перших церков по приналежности до круга візантійської, тобто грецької, чи пак східньо-римської культури. По національностй могли вони бути вірменами, грузинами, македонцями, болгарами, тощо. «Греками» чейже називали польські хроніки українських мистців, що будували й декорували польські костели в XIII—XV ст. на тлі західньо-европейського (романо-готицького) мистецтва мали їхні твори «грецький», тобто візантійський характер. Впоряд з чужинцями працювали при будівлях нашої великокняжої доби й місцеві архітекти-будівничі. Не було звичаєм того часу підписуватися на творах й тому так мало зберіглося до нас імен тих мистців» Всеж таки знаємо про Петра Милоніга, надворного будівничого й приятеля князя Рюрика Ростиславича, що зміцнював фундаменти церкви Видубицького манастиря. Можливо, що він був творцем інших будівель, фундованих князем Рюриком, що то мав «ненаситну любов до будування». Під 1276 р. згадує літопис якогось Олексу, що був «муж хитр» (мистець) і з доручення Володимира Васильковича будував Камянець (Литовський). Посол француського короля Рубрикіс з пол. XIII ст. мав нагоду познайомитися з якимсь молодим українським будівничим. Українських будівничих було куди більше і власне їм завдячуємо конструктивно-декоративні питоменности нашого старого будівництва, що відріжнюють церкви Києва, Чернигова й Волині від їх візантійських зразків. При всій ріжнородности в подробицях, київо-чернигівські, а почасти і волинські церкви, мали однородний, стилевий характер. Основним їх типом було зєдинення центробанної, круглої чи многокутної будівлі з базилікою. Поземий плян такого типу творив форму грецького, рівнораменного хреста в середині й зближеного до квадрату прямокутника зверха. Центральна баня з круглим або гранчастим, зразу низьким а потім чимраз висшим підбанником, спіралася на чотирьох внутрішних стовбах-пільонах. Луки сперті на стовбах виповнювалися сферичними трьохкутниками, тобто парусами чи пендантивами, що є важним конструктивним досягненням і характеристикою візантійського будівництва. Питоменністю церковних будівель того часу є стисле підпорядкування зовнішніх форм внутрішній конструкції. Поздовжним навам підповідали полукруглі апсиди від сходу й розчленування головних стін від заходу пілястрами. Пілястри, що були так декоративним як і конструктивним елєментом бокових стін, відповідали скількости й розмірам поперечних нав церкви. Крівлі спіралися безпосередно на склепіннях, через що й набірали пливких і спокійних ліній. Обрамування вузьких вікон з полукруглим закінченням творили вставлені одна в одну ніші. Вони теж належали до декорації стін. Вона була скромна й видержана — обмежувалася до вікон, пілястрів й півкольонок на підбанниках, глухих аркатур і легко виступаючих гзимсів. Різьби, для декорації зовнішних стін у києво-чернигівському будівництві не вживалося. Деяки ціхи романської декорації, як зубчаті фризи або декоративна аркатура, помічуємо на чернигівських церквах. Характеристична для києво-чернигівських церков була їх будівляна техніка. Ми вже згадували про деревляну підстілку під фундаментами Десятинної церкви й Спаса на Берестові. Цей спосіб забезпечування фундументів перед осіданнєм, був принесений до нас з країн із камянистою почвою (Балкан, Арменія) і виявився цілком непригожим. Десятинна церква завалилася через те цілком. Спас на Берестові до половини. Саміж фундаменти, глибокі на 2—3 і пів метра, широкі на метер, укладалися з двох рядів грубих камінюк, що поміж них заливано своєрідний цемент, перемішаний з грузом. Характеристична теж для кожного з сторічч форма й розмір цегли. Найстарша була дуже тонка й квадратна, згодом уживали грубшої й більше прямокутної, як квадратної. Стіни церков укладалися з тонких полос цегли на переміну з грубшими полосами цементу. Київо-чернигівський цемент, особливого складу був дуже тривкий і тому його вживали більше ніж цегли. Хоч і цегла тих часів була дуже доброї якости: за стільки століть вона не вспіла збутвіти й ще нині дзвонить, мов нова. Тинкувалися зовні тільки полоси цементу, цегла залишалася без тинку, через що церкви були зверха пругасті — жовто-рожеві. Звязувано стіни деревляними та залізними шпугами, а для зменшення тягару бань, кладено в межилучники (паруси) глиняні горшки. В деяких будівлях кладено такі горшки і в стіни, а дехто з дослідників вважає їх голосниками-резонаторами. Долівки бували з камяних, часом мраморних плит, або з ріжнобарвних, орнаментованих кахлів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Різьбарські декорації києво-чернигівських церков» з дисципліни «Велика історія України»
