Около 1140 р. заклав князь Всеволод II Олегович, в Дорогожичах під Києвом, Кирилівську церкву й манастир, що став «отним» (родовим) для династії чернигівських Олеговичів. Кирилівська церква цінна для нас не тільки своїми фресками, що творять черговий етап розвитку українського стінопису, але й тим, що вона одинока з церков великокняжого Києва зберегла ненарушеним свій первісний корпус. Зовнішний, бароковий вигляд завдячує вона реставрації з часів гетьмана Мазапи й митрополита Ясинського. Тоді то перекрито церкву новою крівлею з пяти банями, а від чола збудовано бароковий фронтон з суто-бароковою, різьбарською декорацією. Кирилівські фрески відкриті в 1860 р. були в 1881—83 рр. обновлені під доглядом проф. Прахова, й не збереглися до нас ані в цілости, ані в свойому первісному вигляді. Найкраще збереглися фрески південньої апсиди, нинішнього «Кирилівського приділу», що ілюструють «діянія» Кирила й Афанасія Олександрійського. Як у Михайлівському манастирі, так і тут є словянські написи, що уповажнюють дослідників признати кирилівські фрески твором місцевих майстрів. Дослідники-візантиністи причислили кирилівські фрески до тої стилевої доби візантійського стінопису, що в ньому боролися два напрямки — мозаїчний, з простотою композиції, фронтальністю постатий, непорушністю й роскішю одягів, — та малярський, живий і реалістичний. Кирилівські фрески є, на їх думку, твором другого напрямку. Н. П. Кондаков добачується в кирилівських фресках «понурої характеристики пізного візантійського малярства». Кость Шероцький бачить у них «сцени українського побуту XIII ст.», для яких використано тут події з життя Кирила та Афанасія тоді, коли і стиль фресків і обильність на них македонців і солунян, що на них звертали вже увагу і Шероцький і Шміт, переконує дослідника Сичева про звязок кирилівських фресків з македонською, мистецькою школою. В порівнанні з софійськими та михайлівськими стінописами, віднаходить Сичев у кирилівських фресках елєменти нового стилю. «Характер будови фігур у деяких композиціях розвинений вже не по візантійськи й не візантійськими гранами ломляться складки одягів і драперій. Це особливо помітно в сцені навчання Кирилом царя. Постаті цеї сцени мають якийсь графічний, напружений характер і особливу гостроту форм, чужу так гелєністичній як і східній парости візантійського мистецтва того часу»
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кирилівська церква» з дисципліни «Велика історія України»
