Криза традиційного суспільствознавства. Наука про людину А. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в соціології
Соціальне пізнання XVII—XVIII ст. створило якісно нові умови свого подальшого розвитку в XIX ст. Соціально-економічні, політичні, духовні потреби і логіка розвитку самого наукового пізнання зумовили широке розгортання різноманітних соціальних досліджень. Завдяки розвиткові математичного знання, у тому числі й закону великих чисел, та на основі відкриттів певних константних залежностей і закономірностей між соціальними явищами виникають принципово нові ідеї, аргументи і способи пояснення, що змінює старі парадигми, зумовлює появу нових методологічних і світоглядних уявлень про суспільство. Деякі з цих ідей були висловлені у XVIII ст. Однією з найважливіших стала ідея можливості передбачення розвитку соціальних подій і соціального прогнозування. Це вже були не просто здогадки чи обережні гіпотези, які траплялися й раніше (Фукідід, Полібій, Віко та ін.), а переконання, підтверджені фактами. 142
Відкриття законів матеріального виробництва-класиками політичної класичної економії та встановлення статистичних і демографічних об'єктивних тенденцій і закономірностей були додатковими аргументами і зміцнювали впевненість, що об'єктивні закони притаманні не лише окремим елементам соціальних підсистем, а й суспільству в цілому. Крім того, досягнення політекономії, соціальної та моральної статистики (як часто називали демографічні Дослідження), фундаментальні ідеї філософії історії про цілісність і єдність людства та загальних законів його розвитку давали новий поштовх у пізнанні соціального. Соціальне знання вступає в XIX ст. з масою нових плідних ідей та проблем. Чітке усвідомлення представниками філософії історії того, що історія — продукт людської діяльності, напівінтуї-тивно підводило до розуміння людини та суспільства як особливого, специфічного феномена. Спеціалізація методів соціального пізнання теж поступово наштовхувала на розуміння специфіки пізнавального об'єкта — суспільства. Криза історіографічного емпіризму та абстрактного філософського умоспоглядального принципів аналізу людини, пізнавальна неефективність філософії історії ставили перед наукою питання про необхідність нових підходів і пошуків у розумінні людини, історії та механізмів і стимулів людської діяльності. Певну позитивну роль відіграв також механіцизм, поширений на соціальне пізнання, оскільки він довів свою повну безпідставність ототожнити людське з механічним. Досягненням науки було розуміння того факту, що на шляху абстрактного конструювання різноманітних моделей суспільства не можна досягти плідних результатів, як і на шляху механічного накопичення величезного історичного матеріалу без його узагальнення. Таким чином, наука поступово підходить до розуміння специфіки суспільства як особливого предмета й об'єкта пізнання. Складається й усвідомлення необхідності використання нових пізнавально-гносеологічних принципів і засобів вивчення соціального, відмінних від попередніх, оскільки традиційні шляхи пізнання суспільства засобами філософії, філософії історії, історіографії і механіки заводили соціальне пізнання в безвихідь. Водночас розвиток таких наук, як біологія, фізіологія, психологія та інших, показував, що не вичерпані ще можливості нових переорієнтацій суспільствознавства, тим більше що вже склалося чітке усвідомлення того, що суспіль- 143
ство — природне утворення, яке виходить з природи і є її вищим продуктом. Розвиток природознавства свідчив про взаємозв'язок між геологією, хімією, фізикою, біологією, фізіологією, психологією, між органічним і неорганічним світом, що за аналогією вимагало продовження пошуків спільного між біологічним і соціальним, тим більше що аналогія в соціальному пізнанні мала глибокі традиції. У гносеологічному плані розвиток природничих наук показував, що без вивчення конкретних явищ, зв'язків і взаємодії між ними неможливо пізнати закономірності, а всілякі абстрактні судження про них — пусті балачки. Емпіричні соціальні дослідження теж підтверджували цей факт, що відчутно знецінювало старі методи, принципи та підходи традиційного суспільствознавства. Таким чином, природознавство залишалося орієнтиром для соціальної науки XIX ст., хоча в ній з'явилися нові істотні акценти. Першим відчув і виразив ці нові тенденції в розвитку знання про суспільство та людину видатний представник французького утопічного соціалізму Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760—1825). На початку XIX ст; наукова думка, усвідомлюючи безплідність філософії, надає все більшої переваги так званому позитивному знанню, яке можна одержати через окремі спеціальні науки шляхом спостереження й експерименту, і відкидає «метафізичні проблеми». В 30-х роках О. Конт обгрунтує принципи позитивізму як філософський напрям, виходячи з розуміння «позитивного» знання як такого, що є науковим, а не спекулятивним, «метафізичним». Сен-Сі-мон один з перших приходить до розуміння «позитивного» знання і позитивної науки. Ще в 1813 р. Сен-Сімон у праці «Начерк науки-про людину» пропонує перейти від абстрактної, гадальної науки про людину до справжньої і «надати науці про людину позитивний характер, засновуючи її на спостереженні і розробляючи методом, який використовується в інших галузях фізики». У цій короткій фразі міститься кілька нових принципово важливих для суспільствознавства ідей/ ідея нової науки про людину, надання цій науці принципово нового характеру («позитивного», а не «метафізичного»), орієнтація нової науки на спостереження дійсності (замість метафізичного теоретизування) і використання точних методів подібно до тих, які вживаються в «галузях фізики» (так Сен-Сімон називає галузі природознавчих наук)/ Сен-Сімон зробив спробу дати класифікацію наук, хоча 144
і не завершив її. Проте в загальному вигляді вона включає фізику, під якою автор розуміє все природознавство. Фізика ділиться на дві частини — фізику неорганічних («неорганізованих») тіл (це астрономія, що вивчає космос, сонячну систему, земні фізичні явища) та фізику органічних («організованих») тіл — хімія, фізіологія, психологія. Науку про людину Сен-Сімон назвав «соціальною фізіологією», або ж «соціальною фізикою», яка завершує класифікацію наук. Наукове пізнання розвивається від фантазії до спостереження і збирання фактів і від них — до узагальнення. Сен-Сімон зазначав, що спочатку знання базується на домислі, здогадці, гаданні або припущенні і лише пізніше перетворюється в позитивне знання (наукове). Так, спочатку астрономія була астрологією, хімія — алхімією, психологія починалася з марновірства, а фізіологія — з шарлатанства, тоді як з переходом їх на «позитивний» рівень вони бйзуються на фактах спостереження, і їхня система знання стала науковою. Як і Кондорсе, Сен-Сімон вважав основою прогресу суспільства прогрес знання, прогрес людського розуму, який він розглядав як «верховний закон». Історія суспільства — єдиний ланцюжок взаємопов'язаних між собою знань «минулого — теперішнього — майбутнього», оскільки прийдешнє складається з минулого і сьогоднішнього інтелектуального потенціалу. Розглядаючи історію суспільства як безперервний прогрес розвитку людського розуму, Сен-Сімон розкриває її через «закон трьох фазисів» — тристадійного процесу в розвиткові мислення: теологічний, метафізичний, позитивний «фазиси». Незважаючи на те, що Сен-Сімон проголошує необхідність нової науки про людину, його «закон трьох фазисів» все ж тяжіє до методологічних схем, проти яких він сам виступає. Ідеї Сен-Сімона про нову науку лягли в основу системи позитивної філософії О. Конта.^Виникнення позитивізму, який формується як філософський напрям у 30-х роках XIX ст., закріпило нову парадигму в наукових дослідженнях цієї епохи.'Започаткований О. Контом і продовжений Дж. С. Міллем, Г. Спенсером та іншими^ позитивізм абсолютизував досягнення природознавства і виступив проти спекулятивної «метафізичної» традиції (філософії), стверджуючи, що наука не потребує філософії, яка стоїть над нею. Проте «позитивна» наука потребує узагальнення своїх висновків і синтезу наукових природничих та суспільних знань, а ці завдання в змозі вирішити наука, за якою мож~ 145
на зберегти стару назву — філософія. Але ця філософія не визначає розвитку науки, а навпаки, сама визначається нею. Такою була позитивістська реакція на безплідність попередньої філософії. Позитивізм, відкидаючи стару «метафізику», ввів декілька нових теоретико-методологічних положень, які визначали «позитивне» наукове дослідження: 1) відмова від спекулятивності і пріоритет спостереження в процесі пізнання; 2) орієнтація на «точні» методи природознавства; 3) відкидання традиційних «метафізичних» намагань розкрити причини явищ, відхід від пояснення їх сутності і заміна цих принципів фіксацією явищ та їх взаємодії з описанням цих процесів за формулою: «Наука відповідає на питання «як», а не «чому» відбувається явище». Стосовно науки про людину та суспільство позитивізм вносить такі постулати: І) виділяє суспільство як специфічний науковий предмет і об'єкт дослідження і ставить питання.про необхідність науки про людину як самостійної галузі наукового знання; 2) вводить спостереження і «точні» (аналогічно природничим) методи фіксації явищ та описує їх взаємодію і взаємозв'язок, а не досліджує «метафізичні» першопричини явищ; 3) розглядає суспільство в системі його взаємозв'язку з природою і залежністю науки про людину (соціальної фізики чи фізіології) від природ-* ничих наук, а отже, і подібністю чи адекватністю методів природничої та соціальної наук. Принципи позитивізму багато в чому мали перевагу над старими метафізичними підходами в соціальному пізнанні. ■ Це — безумовно.' Наприклад, Сен-Сімон критикував історичну науку за те, що вона не піднімалась над хаосом фактів до їх узагальнення, не бачила їх зв'язку між собою в системі «минуле —■ теперішнє — майбутнє». І його «закон трьох фазисів» тут мав певні переваги за всієї його претензійності і відносності. Але ж водночас позитивізм, критикуючи відірвану від спостереження спекулятивну «метафізику» та містицизм (і це було правильно!), впадав в іншу крайність. Абсолютизую-чи спостереження, досвід та експеримент, позитивізм зосередився на явищах, тобто на певних одиничних феноменах. І не випадково основний твір представника тогочасного позитивізму Д.-С. Мілля «Система логіки» абсолютизує індук-тивістське розуміння логіки як загальної методології науки. Тоді як «метафізика» — і в цьому її істотна заслуга — розвивала протилежний принцип — дедукцію (перехід від загального до окремого). І хоча стара спекулятивна філософія була відірваною від життя, фактів, проте вона була 146
глибшою за позитивізм, коли ставила проблеми причинності,, першопричини та сутності. Ранні позитивісти не збагнули в силу недостатнього розвитку наукового пізнання, що воно теж має свої рівні і йде від сутності першого порядку до більш глибокої сутності другого порядку і т. д. Для основоположників позитивізму сутності першого порядку залишались абсолютними, сталими і незмінними. Вони не зрозуміли безконечності меж руху пізнання в сутність. Щоправда, для цього тоді ще не було і відповідного матеріалу. Це можна проілюструвати на такому прикладі. Вистрілена куля за законом земного тяжіння падає на землю. На основі цього закону падіння зумовлене тим, що більша маса притягує до себе меншу. Позитивісти відповідали на це питання згідно з ньютонів-ською теорією. Але чому саме так відбувається, наука, на їхню думку, відповісти не може. Вона фіксує лише, як відбувається процес, а не чому. В світлі ж ідеї теорії тяжіння Ейнштейна позитивістська сакраментальна постановка питання має наївний вигляд. Звичайно, що і теорія відносності не відповідає на багато запитань «чому?», але, по-перше,, зміст їх зовсім інший, ніж півтора століття назад, а по-другег відповідь на них можлива буде в інших науково-теоретичних системах. Не випадково обмеженість цієї методологічної установки позитивізму чітко проявилася на перших етапах розвитку соціології, що призвело до швидкої заміни одних шкіл і течій в соціології іншими, оскільки кожна з них у своїй однобічній орієнтації на конкретні соціальні явища і процеси рано чи пізно потрапляла в тупикову ситуацію, не відповівши на запитання «чому?» Розвиток науки показував, що вона має відповідати на запитання «чому?», розкривати каузальні зв'язки і проникати в сутність. І як не дивно, позитивізм, зорієнтований на природничі науки, логічно, мусив би стояти ближче до лап-ласівського детермінізму з його екстраполяцією законів динаміки Ньютона на всі процеси дійсності і ставити питання «чому?» Але безплідність «метафізики», мабуть, у більшій мірі вплинула на негативне ставлення до пошуків каузальності, сутності, переорієнтувала позитивізм на феноменоло-гічций шлях дослідження явищ та їх взаємодії і взаємозв'язку між собою, на вивчення «як» це відбувається в процесі спостереження. Але це — вже проблеми філософського гатунку. У соціально-пізнавальному аспекті значним досягненням нового методологічного підходу була постановка питання 147
про необхідність «соціальної фізики» — науки про суспільство. Ідея бунтівного Сен-Сімона про створення позитивної науки про людину реалізується у створенні соціології помірковано-консервативного Огюста Конта.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Криза традиційного суспільствознавства. Наука про людину А. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в соціології» з дисципліни «Історія соціології»
