Методи управління — це способи впливу суб’єкта управління на колективи та окремих працівників для досягнення певних цілей. Розрізняють методи управління та методи процесів управління. Методи управління характеризують завершений акт впливу на об’єкт управління. За допомогою методів процесу управління виконуються лише окремі роботи. Тому в нашому випадку мова йтиме в основному про методи управління. Укрупнення їх структури можна визначити схематично у такий спосіб, як показано на рис. 2.2.2. У даному випадку маємо структуру методів на макрорівні. Проте на інших рівнях структура буде аналогічною з відповідною корекцією до її рівня.
Рис. 2.2.2. Структура методів управління Розрізняють також методи прямого й опосередкованого впливу, формальні та неформальні. Використання методів прямого впливу передбачає безпосередній результат впливу. За допомогою методів опосередкованого впливу створюються умови для досягнення певних результатів. Співвідношення методів формального й неформального впливу відображає характерні риси стилю управління. Також виділяють методи управління, що базуються на основі об’єктивних закономірностей, притаманних об’єкту управління. За цією ознакою виділяються методи управління: організаційні, економічні, соціально-психологічні. Адміністративні методи управління — це методи прямого рішення, яке має обов’язкову силу виконання [9, с. 472]. Економічними називають методи управління, що ґрунтуються на врахуванні особистих і колективних економічних інтересів і відповідальності. Такі методи часом звуть економічно заохочувальними. Вони мають за мету економічне зацікавлення окремих суб’єктів у розвитку різноманітних напрямків формування та використання ресурсів праці. Ці методи базуються на дії економічних законів, передусім закону попиту і пропозиції, і можуть мати прямі або непрямі форми впливу. До прямих форм належать безповоротне фінансування різних видів економічної діяльності, територій, підприємств; прямі субсидії, дотації, допомоги (доплати зі спеціальних фондів, податкові пільги). До непрямих форм належать важелі кредитно-грошової, амортизаційної, валютної, зовнішньоекономічної політики. Задіюючи за їх допомогою економічні інтереси та стимули, держава впливає на поведінку суб’єктів соціально-трудових відносин, змінюючи в потрібному напрямі попит і пропозицію робочої сили. Але будь-яка форма регулювання буде ефективна за врахування інтересів усіх зацікавлених суб’єктів. Розглянемо це на конкретних прикладах. Будучи великим роботодавцем, держава безпосередньо впливає на попит і пропозицію праці на підприємствах державної власності, а це, у свою чергу, дає змогу впливати на працю і в приватних фірмах. Зростання обсягу виробництва на державних підприємствах здійснюється за рахунок виділених державних субсидій. Наприклад, субсидія підприємству для збільшення випуску шкільних підручників та шкільних приладів призводить до додаткової потреби в працівниках на цих підприємствах. А це означає збільшення кількості зайнятих на даному підприємстві (рис. 2.2.3) і не лише на ньому. Випуск додаткового приладдя та підручників потребує додаткових матеріалів — паперу, фарби, хімікатів, деревини, металу, картону, палива, електроенергії тощо. Постачання усього цього чи певної частини з них розміщується як держзамовлення на приватних підприємствах. За рахунок зростання обсягу державних замовлень і на приватних фірмах та підприємствах зростає попит на працю, тобто зайнятість. Але зростання зайнятості означає зсув кривої попиту на працю D праворуч до положення D1. Це, у свою чергу, руйнує ринкову рівновагу конкретного ринку праці. У такому разі для підтримання рівноваги необхідно підвищити заробітну плату до відповідного рівня W1.
Рис. 2.2.3. Залежність зростання зайнятості від збільшення обсягу виробництва за рахунок субсидій Крім того, зростання обсягу суспільних благ, які надаються державою, еквівалентне зростанню нетрудового доходу (субсидія і є нетрудовий дохід). Виникає чистий ефект доходу для працівників. У зв’язку з цим створюється ситуація, за якої індивідуальна пропозиція праці може знизитися через отримання індивідом «задарма» певної кількості благ. Однак ці грошові виплати підвищать попит на товари, а з ним підвищать і сукупну пропозицію праці до L1. Якщо субсидії, як ми бачили, мають цільове призначення для випуску певних товарів або послуг, то трансферти цільового призначення не мають, а спрямовані на певні категорії населення (пенсії, стипендії, допомога багатодітним сім’ям, самотнім матерям та ін.). Проте трансфери суттєво впливають на попит і пропозицію праці. Так, підвищення стипендій та різних допомог молоді призводить до підвищення споживчого попиту на товари, які користуються попитом у молоді. Підвищення пенсій призводить до підвищення попиту на товари, потрібні людям похилого віку. А це, знову-таки, веде до пожвавлення виробництва цих товарів і збільшення зайнятості. Наведені приклади мають економічну основу і тому стосуються економічно заохочувального методу регулювання зайнятості ресурсів праці. До цього методу можна віднести також заохочення підприємств до збереження кількості ефективних робочих місць і створення додаткових, економічне заохочення відкриття своєї справи, розвитку малого підприємництва, розвитку гнучких форм зайнятості тощо. Є також спеціальні субсидії, що стимулюють зайнятість. Їх так і звуть: субсидії зайнятості і субсидії найму. У першому випадку наймач отримує певну суму в розрахунку на всіх зайнятих, а в другому — на кожного новонайнятого працівника. Вони успішно застосовувалися у США. Наведені вище приклади використання ринкового механізму характеризують економічно заохочувальні методи державного впливу на використання ресурсів праці, якщо взяти до уваги, що і податкова політика буде на це спрямована.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Економічні методи управління трудовим потенціалом» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
