Сільське господарство розвивається на основі тих же об’єктивних економічних законів, що й інші галузі. Водночас аграрний сектор економіки відрізняється рядом особливостей: якщо для промисловості земля являється загальною умовою функціонування, то для сільського господарства земля – головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва. Специфіка землі полягає в тому, що вона є обмеженою в просторі та в значній мірі невідтворюваною. Площа придатної для використання землі поступово скорочується, землю поглинають міста, кар’єри і водосховища, вона забруднюється, засмічується, засолюється тощо. Водночас за раціонального використання вона не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватись. Земля займає постійне місце розташування, її неможливо транспортувати, не можна „наблизити” до ринку. Земля неоднорідна за якістю (родючістю); у сільському господарстві існує тісне переплетіння та взаємодія економічних законів із природними та біологічними законами; робочий період у сільському господарстві не співпадає з часом виробництва. Прискорити виробництво практично не можливо; існує значний розрив між робочим періодом та кінцевим результатом; наявний сезонний характер використання техніки та робочої сили; специфічними основними виробничими фондами є продуктивна худоба, деревинні та плодово-ягідні культури. Своєрідними оборотними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам властива повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання). Названі особливості стосуються продуктивних сил аграрного сектора. Мають свою специфіку в аграрному виробництві і виробничі відносини. Виробничі відносини (відносини економічної власності) в аграрному секторі – це відносини, які виникають з приводу привласнення та використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг. В сільському господарстві у виробничі відносини вступають три групи суб’єктів: землевласники, орендарі (власники капіталу), наймані сільськогосподарські працівники. Первіснообщинне суспільство будувало свої відносини на принципах колективізму і передбачало общинне володіння землею. В рабовласницькому суспільстві виникає приватна власність на землю, яка набула законодавчого закріплення уже в епоху феодалізму. В умовах розвинутого товарного виробництва (капіталізму) поряд з приватною та колективною власністю у багатьох країнах світу існує значна частка державної власності на землю. Земля як об’єкт власності приносить своєму власникові постійний дохід у формі земельної ренти. В рабовласницькому та феодальному суспільстві існувала особиста залежність безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала), тому земельна рента охоплювала весь додатковий продукт, а іноді й частину необхідного. За умов капіталістичного аграрного виробництва у виробничі відносини вступають уже три групи суб’єктів – землевласники, орендарі (користувачі) та наймані сільськогосподарські працівники. Рента ж виступає як частина додаткового продукту, а саме, надлишок над середнім прибутком. Сьогодні у світі найбільш поширеною формою рентних відносин – відносин з приводу виплати та привласнення земельної ренти – є оренда землі селянами, фермерами чи капіталістами у земельних власників. Оренда землі – це передача права користування та розпорядження землею користувачу власником на принципах повернення, строковості, платності та умовах, передбачених договором. За землю віддану в оренду сплачується орендна плата. Орендна плата – це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині на весь строк орендного договору й виплачується власникові землі. Основну частину орендної плати складає рента. Крім неї до орендної плати можуть входити процент на раніше вкладений капітал, амортизаційні відрахування за користування будівлями і спорудами розміщеними на цій землі. Земельна рента існує в трьох формах: диференціальної, абсолютної та монопольної ренти. Рента – це додатковий дохід із землі, прибуток понад середній прибуток орендаря. В промисловості надприбуток одержують тоді, коли витрати виробництва на підприємстві менші, ніж в середньому в галузі. Проте вільна конкуренція не дозволяє одержувати цей надприбуток тривалий час. Застосування більш сучасних засобів виробництва, нової технології та організації виробництва неминуче приводять до зникнення надлишкового прибутку. На землі інші умови господарювання. Обмеженість земельних угідь та зростання потреб населення у сільськогосподарській продукції робить необхідним залучення до обробітку не лише кращих і середніх, але й гірших земель. Це можливо, якщо останні приноситимуть господарям середній прибуток. Тому ціна на сільськогосподарську продукцію формується не середніми умовами виробництва, як у промисловості, а умовами виробництва на гірших земельних ділянках. Ціна виробництва на гірших ділянках стає суспільною ціною виробництва. Індивідуальна ціна виробництва продукту на кращих та середніх землях буде меншою від суспільної. На цих землях буде отримуватись надприбуток – диференціальна рента. Вона визначається як різниця між суспільною ціною виробництва сільськогосподарської продукції та індивідуальною ціною продукції, отриманої на кращих та середніх земельних ділянках. Диференціальна рента (надприбуток) носить не тимчасовий, а постійний характер, адже ніхто, крім орендаря, не може використати переваги більш родючої ділянки. Отже, причиною існування диференціальної ренти є монополія на землю, як об’єкт господарювання (монополія землекористування). Диференціальна рента виступає у двох формах: диференціальної ренти І і диференціальної ренти ІІ. Умовою існування диференціальної ренти І є різниця у природній родючості земель та віддаленості від ринків збуту. Диференціальна рента І є даром природи, а тому привласнюється власником землі. Умовою виникнення диференціальної ренти ІІ є різниця в економічній (штучній) родючості земель. Штучне підвищення продуктивності ґрунту є результатом додаткових вкладень капіталу в землю (іригація чи осушення земель, використання хімічних та біологічних добрив, гербіцидів тощо). Привласнює диференціальну ренту ІІ орендар. Однак, після закінчення строку орендного договору, вона перетвориться в доход землевласника, тому що останній, при укладанні нового договору, врахує появу диференціальної ренти ІІ і включить її до орендної плати. Диференціальна рента І є результатом екстенсивного ведення сільського господарства, вона зростає за рахунок залучення до обробітку нових земель. Диференціальна рента ІІ виникає як наслідок інтенсифікації виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу. За сучасних умов вона стала основною формою рентного доходу. Абсолютна рента – це форма земельної ренти, яку необхідно сплачувати власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості та розташування. Причиною виникнення абсолютної ренти є існування у сільському господарстві особливої монополії – монополії власності на землю. Умовою виникнення абсолютної ренти є більш низька органічна будова капіталу в сільському господарстві ніж у промисловості. Традиційно висока частка робочої сили означає, що в сільському господарстві на затрачений капітал створюється більше додаткової вартості. В промисловості в різних галузях існують різні норми додаткової вартості, але в результаті вільного переливу капіталів (міжгалузева конкуренція) ці відмінності в індивідуальних нормах додаткової вартості вирівнюються в середню норму прибутку. Сільське господарство не приймає участі у міжгалузевій конкуренції. Монополія власності на землю перешкоджає вільному переливу капіталу з інших галузей в сільське господарство. Тому ринкові ціни на аграрну продукцію формуються на основі індивідуальної вартості товару. Різниця між ринковою вартістю сільськогосподарських товарів та їх суспільною ціною виробництва, надлишок прибутку над середнім прибутком, не перерозподіляється між підприємцями різних галузей, а привласнюється у вигляді абсолютної ренти землевласником. Абсолютну ренту приносять всі без винятку земельні ділянки. На кращих і середніх ділянках виникатиме ще й диференціальна рента. Серед земель виділяються ділянки, що розташовані у винятково сприятливих ґрунтово-кліматичних умовах. На цих унікальних за своїми якостями землях вирощуються рідкісні сорти рослин (кави, чаю, винограду, цитрусових), екзотичні фрукти та овочі. Попит на такі товари постійно великий, він набагато перевищує їх пропозицію. Тим самим створюються умови для реалізації продукції за цінами, що стабільно перевищують вартість продукції. Такі ціни називаються монопольними. Різниця між монопольною ціною і вартістю рідкісного землеробського продукту називається монопольною рентою. Вона привласнюється власником цієї унікальної землі. Джерелом будь-якої ренти є землеробська праця (дрібних фермерів та найманих сільськогосподарських працівників). Із рентними відносинами тісно пов’язана ціна землі. З точки зору ціноутворення земля є поняттям ірраціональним (невимірним). Ціна, як відомо, формується на основі витрат виробництва. Земля – особливий товар. Вона є продуктом природи і на неї початково не затрачена праця. З часом з’являються витрати на освоєння та поліпшення якості землі. Ціна землі базується не на вартості, а на величині доходу, який вона приносить своєму власникові – ренті. Покупець землі купує не саму землю, а право на одержання фіксованого рентного доходу протягом усього часу володіння даною ділянкою землі. Ціна землі є капіталізованою земельною рентою і визначається за формулою: , (3.20) де – сума усіх видів ренти, отриманих з ділянки; – позичковий процент. Власник землі, продаючи її, хоче отримати таку суму, щоб, поклавши її до банку і тим самим перетворивши у грошовий капітал, одержати аналогічний дохід, але тепер уже не як ренту, а як процент по вкладах. Сільське господарство розвивається не відокремлено, а в тісному зв’язку з іншими галузями виробництва. Процес зближення і тісної взаємодії галузей, які технологічно, організаційно, економічно тяжіють до сільського господарства називається агропромисловою інтеграцією. Результатом агропромислової інтеграції є формування аграрно-промислового комплексу . Аграрно-промисловий комплекс (АПК) – це сукупність галузей національної економіки, зайнятих безпосереднім виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. Аграрно-промисловий комплекс має виконувати чотири основні функції: стійке, стабільне забезпечення населення якісними продуктами харчування; зниження трудомісткості сільськогосподарського виробництва; поліпшення родючості землі; поліпшення умов праці, побуту працівників села. Сучасний стан аграрного сектора національної економіки показує, що передача засобів виробництва (в тому числі і землі) селянам не є достатньою умовою підвищення ефективності виробництва. Щоб функціонування сільського господарства та АПК у цілому було ефективним, потрібна зважена, науково обґрунтована політика держави щодо напрямків його фінансово-кредитної підтримки, цінового, податкового, митно-тарифного регулювання.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Особливості аграрного сектора економіки» з дисципліни «Економічна теорія»
