Ідея самоуправління в забезпеченні психічного здоров’я привертала до себе увагу психологів і психіатрів уже на межі XX ст. Наприклад, здорова людина, на відміну від хворої, здатна керувати світом своїх психічних явищ і тримати їх під контролем. Позиція С.С. Корсакова з цього питання заслуговує особливої уваги. Для неї характерний виражений акцент на інтегрований, особистий підхід. На думку вченого, душевні хвороби — це не лише дезінтеграція в перебігу психічних процесів, а й порушення індивідуальності людини, втрата цілісності, єдності особистості. Свідомість забезпечує не лише управління психічною діяльністю, цілепокладання й формування програми діяльності, а й гармонізацію особистості, згоду її прагнень і установок, організацію психіки навколо вищих ідейних і моральних спонукань. Уже в наш час існує погляд на психіатрію як на додаток науки управління особистістю людини з метою збереження її душевного здоров’я й благополуччя. Роблять спроби співвіднести специфіку психічних захворювань з відповідними порушеннями в контурі психічного самоуправління. Нарешті, психічне самоуправління загалом розглядають як один з найважливіших критеріїв психічного здоров’я. Психічне самоуправління складається з таких стадій: – постановка мети управління; – прийом і переробка інформації; – ухвалення рішення; – реалізація рішення; – контроль виконання рішення. І на кожній стадії розгортаються процеси, які можуть чинити вплив на забезпечення психічного здоров’я. Проілюструємо сказане. Спрямованість як системоутворювальна властивість особистості включає постановку цілей, в ім’я яких діє особа. Правильний вибір життєвих цілей є однією з визначальних умов забезпечення психічного здоров’я. Наприклад, вибір головної життєвої мети, своєї майбутньої професії, визначення свого невипадкового місця в житті є одним з найважливіших рішень, яке доводиться приймати людині. В особі людини, яка не зайнята своєю справою, не знайшла себе в праці, суспільство зазнає непоправних духовних і матеріальних втрат. Крім цього, величезної психологічної втрати зазнає й особистість. Необхідність тривалий час займатися не своєю, нелюбленою справою може призвести до порушення внутрішньої психічної рівноваги, особистої деформації. Функціональна цілісність систем самоуправління головним чином залежить від того, наскільки ефективно в них відбуваються процеси прийому й переробки інформації, за допомогою яких система відображає зовнішній світ і власні стани. Тому правильне віддзеркалення психікою зовнішнього й внутрішнього світу є необхідною умовою пристосування людини до зовнішнього середовища. Будь-яка патологічна зміна психіки супроводжується порушенням обміну пізнавальною інформацією між особистістю й середовищем. Досліди зі штучного вилучення інформаційних потоків, які надходять до людини за різними модальностями (сенсорна депривація), засвідчили, що досліджувані не можуть довго перебувати в таких неприродних для себе умовах й переривають експеримент. Тривале перебування людини в умовах сенсорної ізоляції (соціально збідненому середовищі) через свої професійні обов’язки (наприклад, учасники різних експедицій) може спричинити негативні прояви в психіці (ілюзії, галюцинації, порушення емоційної стійкості та ін.). Інша крайність, зумовлена надмірністю інформації, яка надходить до людини, теж містить загрозу порушення стабільного функціонування психіки. Таким чином, успішна організація життєдіяльності людини припускає забезпечення для неї оптимальних за обсягом і змістом інформаційних потоків. Характерною особливістю сучасної освіти залишається передача людині знань здебільшого про зовнішній світ. Проте управління власною поведінкою вимагає ґрунтовних теоретичних і практичних знань, брак яких особливо яскраво виявляється в нинішній час. Людина повинна вміти «розшифровувати» свій психічний стан і відповідно діяти, знати свої найбільш сильні й слабкі характерологічні особливості, вміти неупереджено, адекватно оцінити справжній рівень своїх фізичних і психічних можливостей. Вона повинна вміти керувати своїм психічним здоров’ям, а це передбачає також тренування власної психіки, розкриття її резервів і розвиток, удосконалення психічних процесів (пам’яті, уваги, уяви тощо), виховання в собі дисципліни розуму й відчуттів. Людина повинна виховувати в собі вміння вести активне, усвідомлене життя, з ясним розумінням його цілей й характеру дії психічної саморегуляції, опановувати її техніку як невід’ємний компонент культури поведінки. Орієнтація лише на допомогу ззовні й звернення з кожного приводу до лікарів-психотерапевтів, гіпнологів, екстрасенсів і цілителів роблять людину пасивною, залежною від зовнішнього середовища у вирішенні власних психологічних проблем. Людина має бути впевнена у власних силах, властивих їй здібностях і вміти ними розпоряджатися. Людина із здоровою психікою не ухвалює рішення, які суперечать звичайним правилам поведінки, що склалися в суспільстві. Інакше кажучи, якщо етичний статус людини не деформований, то можна чекати, що й прийняті нею рішення підуть на благо їй самій, навколишнім, справі. Стабільність психічного самоуправління поведінкою, стійка орієнтація людини на прийняті в суспільстві етичні норми прямо залежать від ступеня її моральної надійності. Морально надійна й психічно здорова людина є водночас людиною порядною, тобто не спроможна на низькі, аморальні вчинки. Реалізація ухваленого рішення вимагає від особистості готовності виявити необхідні для цього етапу якості. З того, які з них і наскільки очевидно будуть виражені, можна до певної міри судити і про стан її психічного здоров’я. Вважають, що людина пасивна, не здатна забезпечити необхідну активність у практичних діях для вирішення поставлених завдань, є духовно хворою. Утім, і лінь, яка паралізує активну поведінку, окреслюють як хворобу душі. З іншого боку, відома також низка особистісних властивостей, володіння якими дає людині змогу успішно вирішувати поставлені перед собою завдання. Серед них насамперед потрібно виокремити відповідальність, почуття обов’язку, дисциплінованість, волю, самовладання та ін. Ще й сьогодні можна зіткнутися з помилковою думкою, що контроль — це лише завершальна ланка управлінського процесу. Насправді кожен етап управління, від постановки мети й до реалізації ухваленого рішення, немислимий без участі в ньому контролю. Щодо психічного самоуправління, особливість самоконтролю полягає в тому, що в кільцевій схемі процесу самоуправління він не має точкової (жорстко фіксованої) прив’язки, а входить у всі форми вияву психічного, залучені в організацію цього процесу. Можна сказати, що наявне нібито включення кільця в кільце, тобто в замкнутий контур самоуправління вписано, вбудовано кільце механізмів самоконтролю. Отже, кожен етап перетворення інформації в кільцевій схемі (прийом, переробка, ухвалення рішення і його подальша реалізація) повинен супроводжуватися підключенням самоконтролю, щоб забезпечити ефективний (зокрема й надійний, тобто безпомилковий) перебіг процесів самоуправління й досягнення врешті поставленої мети. Як найважливіший критерій психічного здоров’я самоконтроль частіше згадують, ніж належно досліджують. Водночас добре відомо, що чимало випадків порушень у керуванні психікою пов’язані з втратою самоконтролю. Наприклад, у психології давно відомі й описані особливості вияву емоційної сфери залежно від того, наскільки вона перебуває під контролем суб’єкта. Певні форми психічних порушень супроводжуються ослабленням емоційного контролю, який виявляється в появі елементів імпульсивності, неврівноваженості, запальності й агресії в поведінці хворого. Інший приклад пов’язаний з вираженою диспропорцією у співвідношенні самоконтролю й впевненості в собі за певних психічних захворювань. Якщо в нормальної людини самоконтроль допомагає усунути сумнів, то в патологічних випадках перевірка не досягає цієї мети. Самоконтроль у хворих на невроз нав’язливих станів розростається до патологічних розмірів. Сумніви в правильно виконаній дії примушують хворого перевіряти ще раз його знову й знову. З іншого боку, у хворих, які одержимі нав’язливою ідеєю, наявна відсутність будь-якої потреби в самоконтролі. Незважаючи на об’єктивну реальність, вони не обтяжують себе пошуком необхідних доказів. З клінічного погляду психопат є незрілою соціально особистістю, що виявляється передусім у її вкрай слабкій здатності до самоконтролю за своєю поведінкою.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Процес самоуправління і саморегулювання» з дисципліни «Психологія особистості»
