Теологія як дисциплінарна свідомість іноді вимушено передбачала мислення за умов, що не були її вибором. У своєму західному культурному вираженні і в своїх близьких стосунках, які виникли ще за Аристотеля, із первісною філософією або мудрістю вона, як правило, рухалася по траєкторії епохальних перетворень від філософії Буття, через філософію свідомості —-до філософії мови. Поняття постмодерністської філософії передбачає не якусь специфічну програму наукових досліджень, а радше (і це набагато важливіше) теологічне мислення, що пояснює умови, за яких ми мислимо і які самі є показниками постмодерністських умов. Постмо-дерність не може бути просто датована, і пост-модерне не є синонімом сучасності. Натомість існують характерні ознаки постмодерністської чутливості, що вимагають теологічного -зрозуміння, а отже, характеризують значення та можливості постмодерністського теологічного мислення. Публікація таких праць, як "Алхімія слова" Рашке (1979), "Деконструкція і теологія" Ол-тизера та ін. (1982), а передусім "Блукання: постмодерна А/теологія" Тейлора (1984), вивела деконструктивну філософію Жака Дерида на арену теологічного дискурсу. Визначальний вплив Дерида був незабаром підсилений увагою до інших, здебільшого французьких теоретиків, таких як Жак Лакан, Жан-Франсуа Лі-отар, Юлія Кристева та Мішель Фуко. Перед теологією також постало завдання переосмислити свої здобутки у стосунку до філософії попередників цих мислителів, таких, як Ніцше, Маркс і Фройд, щоб краще зрозуміти значення постмодерних умов. Разом ці попередники зумовили нечітко виражений рух, що його Поль Рікер назвав герменевтикою підозри. Вони вивільнили приховані сили, які розірвали слабкий зв'язок зі свідомістю Просвітництва, що їй були притаманні прозорі й чіткі уявлення, автентичність яких підтверджувалася вираженням сили та життєвої снаги. Ідеальність свідомості була зруйнована або принаймні переміщена матеріальністю історії (Маркс), матеріальністю тіла (Фройд) і матеріальністю мови (Ніцше). XIX ст. розширило Кантове проблематичне відокремлення феноменальності досвіду від ноуменальності реальності, при зосередженні уваги на квазітрансцендентних структурах як умовах мислення, що доповнило більш обмежене Кантове трансцендентне дослідження умов, які роблять можливим об'єктивне знання. Ідеологічні структури класової свідомості, психоаналітичне формулювання несвідомого і загальна метафоричність застосування мови як замі- 421 щувальних структур роблять самосвідомість проблематичною у спосіб, що передбачає нове й радикальне мислення. Теологія здійснила радикальний поворот у 1960-х pp., можна сказати, наздогнавши герменевтику підозри, але ще не ставши тією теологією, яку ми могли б назвати постмодерніст-ською. Ця радикальна теологія була майже синонімічною теології "смерті Бога", що її опрацювали Томас Дж. Дж. Олтизер, Вільям Гемі-лтон, Ґебріел Ваганян, Поль ван Бурен та Ри-чард Рубенстайн. У теологічному мисленні відбувся лінгвістичний поворот, і радикальним питанням було, чи теологія можлива, як спосіб значущого дискурсу. Проголошення "смерті Бога" мало різне значення серед цих радикальних теологів, але були спільні висновки з їхніх різних дискурсів. Був недвозначно кинутий виклик пануванню нової ортодоксії. Історія і суспільство розумілися як глибоко секулярні. Людському суб'єктові віддавалася перевага як чинникові в теологічному дискурсі. Теологія була текстуальною реальністю. А найважливішим було те, що "Бог помер". Минуло не так багато часу, перш ніж було визнано, що існує помітний резонанс між цією радикальною теологією та появою на американській сцені деконструктивного постмодернізму Дерида. Публікація Тейлорових "Блукань" стала своєрідним маніфестом деконструкціоні-стської постмодерністської а/теології, що перебувала під глибоким впливом радикальної теології та теорії Дерида. Цей автор ще на початку своєї аргументації заявив, що "деконструк-ція — це "герменевтика смерті Бога". Це прозвучало паралельно із заявою Рашке, що "де-конструкція... це, при остаточному аналізі, "смерть Бога", перекладена на письмо" (Altizer et al., 1982: 3). У формулюванні, яке видається оксюморонним, "смерть Бога" звеличується як можливість для нового теологічного мислення. "Теологія нині стала наукою про сутності, які не існують, тим способом, у який ці сутності... оживляють мову і перетворюють її на ту уславлену систему, яка поділена на диз'юнкції" (Deleuze, 1990: 281). Деконструкціоністська критика онтотеологічного поняття присутності дозволяє теології осмислювати себе інакше. Це "інакше" є оцінкою "іншості" або "іншого", що передбачає проголошення "смерті Бога" в інших смислах — безповоротної втрати та невиправної провини, як це окреслює Тей-лор. Включеними у втрату найвищого авторства та всеохопної присутності є переміщення "я", кінець історії як парадигма пояснення і закриття книги енциклопедичних пропорцій. Бог, який помер, — це Бог класичного теїзму: первісний початок, завершальний кінець, трансцендентний і вічний. Це той Бог, який неодмінно включається в онтотеологічне розуміння всеохопної присутності. Гуманістичним атеїзмом радикальної теології було письмо, розширене через надання переваги свідомому суб'єктові над верховним авторством Бога, що стало наслідком переходу від філософії Буття до філософії свідомості, символічно асоційованої з Декартом та початком Просвітництва. В міру того як Просвітництво досягало зрілості, стало очевидним, що з утратою всеохопної присутності верховного авторства "я" зазнало глибокого зміщення спершу в кантіанській тріщині феноменальності досвіду від ноуменальності ре-чей-у-собі, а потім із вираженням прихованих матеріальних сил через герменевтику підозри, яка ще більше спотворила репрезентації феноменального світу. Абсолютна тотожність собі самому та подібність собі самому, виражені в формулі "я те, чим я є , поступилися перед тотожністю у відмінності, позначеної іншістю. Без верховного Логоса, що присутній для свідомості, telos історії та авторитетна завершеність книги були зруйновані. Постмодерністська теологія після того, як її правомочність залишилася без зовнішнього авторитету, мусить переосмислити власні продуктивні формулювання. Тобто теологія — це створення текстів, а отже, вона завжди перебуває в оточенні наявних дискурсів, і завжди існує зовнішній бік її здобутків; проте постмоде-рністський антифундаменталізм залишає її без жодних спеціальних привілеїв. Вона завойовує собі місце, застосовуючи власну стратегію і тактику в какофонії різних текстуальних голосів. Існують різні види секулярної теології, а також ті, які нещодавно були ідентифіковані як постсекулярні постмодерністські. Для кожного з цих випадків застосовується різна стратегія і 422 тактика. Існує більше відмінностей, ніж подібностей між новоєвангелічною постмодерною теологією, радикальною ортодоксією та секуляр-ною деконструктивною теологією. Що їх об'єднує, то це визнання або впізнавання епісте-мологічної проблематики, яка не розв'язується шляхом прямого застосування категорій Просвітництва. Розумові кинуто виклик. У ново-євангелічних видах теології перевагу віддають одкровенню та письму, на противагу радикальній ортодоксії, що відкидає дуалізм розуму та одкровення. Радикальна ортодоксія здається більш католицькою, ніж протестантською, оскільки вона має на меті відкрити й поглибити епі-стемологічну структуру аналогії буття зі свідомою участю в реальності. Новоєвангелічна теологія та радикальна ортодоксія трактують секу-лярну деконструктивну теологію як нігілістичну. Це звинувачення в нігілізмі збігається або об'єднується зі страхом перед епістемологічною нерозв'язністю, характерним для постмодерні-стського відчуття. Постмодерністське заперечення головного наративу не віддає переваги будь-яким конкретним одкровенням або метафізичним формулюванням, що перебувають поза текстуальністю досвіду. Секулярна теологія починається з твердження, що не існує ніякого спеціального визволення від умов, які роблять можливими будь-яку дискурсивну практику. Характеристики постмодерністських теорій дискурсу є попередніми маркерами для визначення порядку денного постмодерністської теології. Окрім проголошення того, що "Бог помер", традиційна теологія була розхитана зруйнуванням центрованого і єдиного суб'єкта. Теологічна суб'єктивність запроваджується в міру того, як її записують і розсіюють у теологічному тексті. Теологія — це створення текстів, і деко-нструкція запроваджених суб'єктивностей зумовлює переродження онтотеологічної структури теологічного дискурсу. Натомість ця структура є матеріалістичною системою у специфічному ланцюзі сил, що мають стосунок до її суспільного та інтелектуального розташування. Через цю систему внутрішнє вкладається в зовнішнє так, що здобутки мислення стають неідентичні йому самому. Існує нерозв'язний надмір у теологічному мисленні. Теологія — це мислення не про "іншого", а про сліди "іншого". Ці сліди виражені в розколинах, прогалинах, парадоксах та невідповідностях на поверхні теологічних висловів. Вони переступають або порушують всякий закон замкнення в символічному порядку. Постмодерністська теологія працює проти узагальнення мислення також через звертання до екстремальних формулювань, запозичуючи їх навіть у традиційній теології, формулювань, які згортають дискурс будь-якого символічного порядку, ілюструючи прикладами радикальну негативність, що позначає "іншого" в мові та "іншого" мови. Тобто постмодерністський теологічний аналіз шукає несумірності у дискурсивній практиці, що є внутрішніми слідами "іншого" в суб'єктивній системі дискурсу. "Інший" включає в себе ті сили, що не включені до експресивності репре-зентаційних структур звичайних дискурсів. У цьому розумінні постмодерністська теологія пов'язана з надзвичайним дискурсом. Іноді виникає туга за первісними реальностями або початковими процесами, що можуть бути позначені на текстуальних поверхнях за допомогою апоретичних формулювань, які не піддаються асиміляції в континуумі наявних дискурсивних практик. Важливим є те, чого в дискурсі немає. Ці апоретичні формулювання полегшують негативну теологію, що могла б стати проясненням для апофатичного розкриття або могла б бути просто запереченням значення в дискурсивній практиці. Не завжди буває ясно, що цінує деконструктивна теологія в апорії, непрохідному проході. Чи те, що це прохід, чи те, що він непрохідний? Негативна теологія наголошує на непрохідності, але існують інші методи, що роблять наголос на проході, навіть тоді, коли вони виявляють себе у формах розриву, розколини або прогалини. Деконструктивний постмодернізм паразитичний у тому, що він працює з текстами, які вже існують. Він може обрати для себе працю в межах текстуальності традиційної теології. В постмодерністському мисленні узвичаєний підхід — критично втручатися в текстуальну практику, яка вже існує. Існує усвідомлення того, що текст завжди міг би бути інакшим. Ця лінія критики з особливою очевидністю виявляється у феміністських прочитаннях патріархальних текстів і в марксистській ідеологічній кри- 423 тиці. Текст прочитується з тим, щоб виявитись поставленим під знак запитання, розколотим і відкритим для виключеного іншого. Дерида в його прочитаннях західної філософської традиції — очевидний і навіть парадигматичний свідок цієї стратегії. Дерида навчає, як читати іп extremis, читати проти текстури тексту, локалізуючи лінії розколів, нерозв'язності значення та сил розриву. Деконструктивна критика — це читацька технологія, що вкладає власне мислення в "іншого" мови. Цей перший підхід робить наявні тексти ненадійними. Існують також технології письма, які породжують тексти, що висувають на перший план їхні розколоті поверхні, деформовану мову, безладність та незавершеність. Наприклад, Дерида у своїх експериментальних та ігрових текстах створив своєрідний вільний візерунок за допомогою графічних переміщень, змішаних жанрів та складних міжтекстуальних посилань. Цей другий підхід — праця бриколажу. Це праця асамбляжу, яка може бути зведена до за-блуканої свідомості. Домінантним тропом тут є радше метонімія, аніж метафора. Ідеї, образи, слова та фрази відриваються від своїх основ, так що їхнє розташування повністю випадкове. Не існує усталених значень, тому що нові асоціації ідей або метонімічні переміщення суперечать усталеним значенням і затримують завершення всякого тексту. Експериментальний аса-мбляж може бути розпорошенням, розсіюванням або приховуванням того, що могло б бути усталеним значенням. Один з варіантів цього другого підходу менш ігровий, але втягнений у творення нових концептів, які не піддаються текстуальному завершенню. Цей другий підхід породжує тексти, які не відзначаються стабільністю. Третій підхід — це розпізнавання того, що вже є парадоксальним або параболічним у наявних теологічних або релігійних текстах і практиці. Теолог приділяє увагу точкам інверсій у наративах, відзначає апоретичні формулювання екстремальності в традиційній теології або священних текстах і також зосереджується на розбіжностях або несумісності між ритуальною практикою та життям тих, хто її здійснює. Розпізнавання не є втручанням або творенням, але воно є інструментом науки, який допомагає постмодерністській теології зрозуміти, що існує безперервність між її власною програмою дій та історичними традиціями, з яких вона черпає текстуальні матеріали, щоб їх переосмислити. Недавньою темою в постмодерністському філософському і теологічному мисленні було повернення релігії без релігії. Це не так стратегічний підхід, як підкріплене витонченими аргументами розпізнавання деконструктивних характеристик, а також невиправних вад у культурному та політичному досвіді fin de siècle (кінця століття). У теоретичних працях Дерида ми бачимо низки метонімічних зміщень апоретичних тропів від différance (розрізнення) до khôra (хори). Джон Капуто прочитує цю ситуацію як палку любов до Бога, що рятує ім'я Господнє, здатність осмислювати релігію, не забуваючи про умови постмодерністського чуттєвого сприймання. Згідно з думкою Дерида, деконструк-ція вводить негативну теологію, навіть атеїзм, у систему віри. Внаслідок свого останнього повороту теологія вкладається в логіку неможливого. Поза всіма філософемами хора залишила свій слід у мові. Палка любов до Бога знаходить свій вираз, щоб урятувати ім'я або імена цілком іншого, навіть якщо це теологія Бога, який уже не є Богом.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Теологія» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
