Обіцянка модернізму, втіленого в науковому поступі, технологічних новаціях та індустріалізації, була переоцінена під кількома соціологічними кутами зору. Тоді як індустріалізація і технологія створили величезне багатство для невеличкої еліти, більшість людей у світі зазнають експлуатації, живуть в умовах деградації навколишнього середовища й навіть стають жертвами Геноциду. В той самий час, коли мільярди голосів позбавлених власності робітників звучать дедалі наполегливіше й гучніше, як у тому очоленому Сапатою русі, де найбільше лунало одне слово-протест basta (годі), стає також усе очевидніше, що суспільні науки досі значною мірою нехтували і жіночий досвід, і твори жінок — суспільних мислителів. До цього відкриття історія головного потоку соціологічної думки сучасності була здебільшого записом думок передусім соціологів чоловічої статі, за винятком хіба що Арієт Мартіно (1802— 1876), про яку K.OHT іноді згадує як про співза-сновника соціології і яка була автором першої книжки про методи соціальних досліджень та порівняльні системи стратифікації у Сполучених Штатах та в Європі. Кілька суспільних мислителів жіночої статі активно працювали протягом XIX та першої половини XX ст., і їхня праця стає дедалі популярнішою у феміністському та постмодерністсько-му дискурсах. У той час, коли Дюркгайм дивився на жінок як на "щось зовнішнє", а в працях Вебера та інших західних учених Сходові приділялося мало уваги, американський суспільний мислитель Анна Джулія Купер (1858?—1964) побудувала соціологію чорношкірої жінки ("Голос із Півдня: від чорної жінки з Півдня", 1988), показавши, що існують великі групи індивідів, які не можна втиснути у формальні су- спільні категорії, розроблені в теоріях усталених соціологічних традицій. Звертаючись до поділу праці між статями, Шарлота Перкінс Джилмен ("Жінки й економіка", 1988) зазначала, що жінок було усунуто від економічного прогресу та розвитку і їм відводилися ролі, які дозволяли піднятися лише на примітивні рівні прогресу. Так само у своєму дослідженні досвіду афроамериканців у Сполучених Штатах сучасник Вебера В. Е. Б. Дюбуа ("Душі чорних людей", 1989) поставив запитання: "Скільки треба горя й смутку, щоб урівноважити бушель пшениці?" Двоє французьких мислителів середини XX ст. діяльно допомогли соціологам побачити неминучість їхньої участі у постмодерній традиції. Праця Симони де Бовуар "Друга стать" (1949, англійський переклад опубліковано 1964 р.) містить екзистенціалістський аналіз становища жінок у світі, звертаючись до систематичного зображення жінки як "іншого" в усіх галузях людської думки та всіх письмових творах і працях. Хоча книжка Симони де Бовуар залишається закоріненою в модернізмі, вона, з її прихильністю до емпіричного дослідження з її вірою і в істини, що піддаються ідентифікації, і в ієрархії знання, і з її твердою переконаністю в тому, що жінки мають діяти, як і чоловіки, є вихідною точкою для повторного прочитання та інтерпретації текстів, у яких ідеться про тендерні відносини. Мішель Фуко, проте, цілком відкидав існування універсальної істини. У своєму аналізі таких тем, як кримінальність, сексуальність та медицина, він досліджував стосунок влади до знання та до "я" і зрештою прийшов до заклику здійснити десуб'єктивізацію. У соціології "смерть суб'єкта" наділяє читача повноваженнями критичної інтерпретації теорій, і вона також уповноважує суб'єктів опитування стати активними учасниками дослідження. Таким чином, різниця між суб'єктом і об'єктом стирається, каузальний аналіз стає менш авторитетним, а ті, що раніше перебували поза сферою досліджень, більше не марґіналізуються, а розглядаються як новий динамічний матеріал для прикладення соціологічних зусиль. Постмодернізм закликає соціологів виразніше настроїтися на потребу застосування теорій, які надаються до пояснення досвіду еконо- 401 мічно марґіналізованих груп, оскільки такі групи становлять більшість населення світу і перші відчувають на собі тиск суспільних проблем. Традиційні інструменти досліджень, включаючи науковий метод, також піддаються переосмисленню, оскільки теорії та дані, на які вони спиралися, часто віддзеркалювали погляди правлячої меншості. Хоч очевидної постмодерніст-ської традиції в соціології досі немає, соціолог -постмодерніст не ганяється за універсальними істинами, вираженими в традиційних теоріях, а стає перекладачем та інтерпретатором тверджень, які висуваються у світлі дедалі ширшої неоднорідності спільнот.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Постмодерністський виклик» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
