Термін "постколоніальне" позначає становище народів та регіонів, які були раніше колонізовані, передусім західними імперськими націями, а також вивчення матеріальних та культурних наслідків їхньої історії. Навколо цього терміна точиться чимало гарячих суперечок і в термінах практичної реальності, що її він має описувати, — якщо під колоніалізмом розуміти економічне та культурне панування Заходу, тоді можна сперечатися про те, чи хронологія, яка вводиться префіксом "пост", є виправданою, — і стосовно галузі вивчення, яка розпадається внаслідок запеклої боротьби між конкурентними методологічними ухилами. Проте більшість практиків та їхніх критиків, певно, погодяться, що постколоніальні студії насамперед ставлять перед собою мету — зробити чутними голоси та суб'єктивні підходи, раніше марґіналізовані або заглушені західним колоніалізмом, що включає в себе фундаментальну критику західних уявлень про культурну та расову вищість. Така мета, звичайно ж, передбачає узгодженість із фемінізмом, ґей-лесбіянськими студі-ми та афро-аіиериканськими студіями, і справді, всі ці три критичні дискурси набували дедалі більшого визнання протягом 1990-х pp., діставши спільну назву "нові гуманітарні науки". Однією з найважливіших новацій, яку принесли ці критичні дискурси, що найбільшою мірою стосується постколоніальних студій, став помітний ухил до міждисциплінарних підходів. Проте, хоч це і є темою суперечок, найприкме-тнішою, а отже, й найсуперечливішою подією в царині постколоніальних студій стало виникнення постколоніальної теорії, яка віддає вели- ку перевагу вивченню текстуальних мистецьких фактів колоніалізму і звертається до французького постструктуралізму для свого теоретичного обґрунтування. Саме в цьому річищі Ед-вард Саїд опублікував 1978 р. свою книжку "Орієнталізм", у якій застосував ідеї Мішеля Фуко до широкого діапазону текстів (літературних, соціологічних, урядово-документальних, лінгвістичних, наукових, якщо назвати тільки найприкметніші категорії), через які Захід осмислював і визначав Близький і Середній Схід. Засвоївши тезу Фуко про близьку спорідненість між формами знання і влади, Саїд продемонстрував і те, що будівничі зусилля колонізованих народів були систематичними і свідомими, але також і те, що багато галузей знання, запроваджених на Заході як визначники так званих об'єктивних істин, були фактично втягнуті у виробництво репресивних дискурсів. Публікація Саїдового дослідження, що похитнуло чимало основ, як звичайно вважають, започаткувала сучасні постколоніальні студії (хоча не антиколоніалізм, який має значно довший родовід; див. нижче). Інші теоретики пішли за ним, шукаючи свої критичні координати в ьостструктуралізмі, серед яких найвідоміші — це Ґаятрі Чакраворті Співак та Гомі К. Бгабга, чиї ідеї багато завдячують, з одного боку, де-конструкції Жака Дерида, а з другого — радикальному психоаналізові Жака Лакана. Ці автори, поза всяким сумнівом, допомогли чітко виокремити профіль постколоніальних проблем як на Заході, так і в цілому світі. Проте чимало критиків, що працюють у цій галузі на Заході, та тих, які отаборилися в раніше колонізованих регіонах, висунули свої заперечення проти надмірного віддання переваги текстуальним мистецьким фактам колоніалізму над фізичним досвідом колоніалізму та його матеріальною спадщиною. Ця стратегія заново наголошує на визначальній важливості західного дискурсу, проте виявляє свою політичну неефективність у тому, що залучає до справи потенційно руйнівних критиків із так званого "третього світу". Як зазначає Аяз Ахмад у своїй важливій праці "З погляду теорії: класи, нації, літератури", що стала справжнім звинуваченням цього підходу, постколоніальну теорію можна засуджувати в тих самих термінах, у яких Саїд спочатку засу- 323 джує колоніалізм: "Схід, відроджений і тепер істотно розширений як "третій світ", здається, знову став полем для наукової кар'єри — і цього разу навіть для "східної людини", причому не тільки у себе, а й «на Заході теж»" (Ahmad, 1992: 94). Іншим суперечливим аспектом застосування постулатів постструктуралістської теорії в постколоніальних студіях є її спорідненість із постмодернізмом, у термінах і її запозиченого з лінгвістики підходу до інтерпретації історії та культури, і її зачарування грою фраґментованих суб'єктивностей, підривом старих (західних) цінностей, глобалізацією та одержимості алте-рністю. Творчість такого автора як Салман Рушді вочевидь включає в себе теми і постко-лоніалізму, і постмодернізму. Ця частина проекту або сутності постколоніального, можна сказати, децентрує імперіалістичне віддання переваги західній епістемології та культурі і сприяє розвиткові інших, раніше нехтуваних форм знання та культур, тому є всі підстави вважати, що зв'язок між постколоніальним і постмодер-ністським спирається на щось більше, аніж застосування поструктуралістської техніки деякими теоретиками постколоніалізму. Потужні заперечення пролунали з боку більш матеріалістично настроєних постколоніальних критиків, які підняли свої голоси проти наслідків застосування постструктуралістської теорії для інтерпретації (або нехтування) ознак фізичного розпаду колоніалізму. Деякі критики для обґрунтування своїх поглядів указують на здійснену Фредриком Джеймсоном ідентифікацію постмодернізму як культурної логіки пізнього капіталізму. Приблизно століття тому Ленін твердив, що імперіалізм являє собою останню (цей означник посмертно було замінено на "найвищу") форму капіталізму. Такий погляд вміщає і імперіалістичну культуру, і постмодернізм в одну й ту саму історію й фундаментально суперечить намірам чинити будь-який практичний опір наслідкам колоніалізму чи спробувати зупинити розвиток притаманних світовому капіталізмові нерівностей, що часто розглядаються як одне в межах того самого. Опоненти видозміненої постструктуралістської теорії вказують на іншу традицію антиколоніальної теорії та літератури, яка тісно пере- плетена з життям та опором діаспорних та колонізованих народів. Ця традиція істотно випереджає в часі працю Саїда, Співак та Бгабги й сягає минулих часів, до таких афро-американ-ських письменників, як В. Е. Б. Дюбуа або таких південноафриканських авторів, як Сол Плаатьє; націоналістичних лідерів, таких як Магатма Ганді; антиколоніальних борців за незалежність та мислителів, таких, як Амілкар Кабрал, Стів Біко та Еме Сезер; і таких авторів, як Чінуа Ачебе, С. Л. Р. Джеймс та Воле Шоїнка, якщо назвати лише кількох. Це традиція, з якої щедро черпав Едвард Саїд у своїх пізніх працях, меншою мірою до неї зверталися Співак і Бгабга.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Постколоніальне» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
