Поетика, або загальна теорія літератури, може бути простежена назад у часі принаймні до Аристотеля, але вона радикально змінила свою конфігурацію з появою сучасної лінгвістики. По черзі набуваючи то описової, то приписової форм, наука поетики намагається деталізувати спосіб творення літературного об'єкта. Модернізуючи класичний trivium — граматику, риторику, логіку, — можна замінити граматику поетикою, а логіку — герменевтикою. Тоді як логіка та герменевтика намагаються пояснити значення висловлювання, а риторика зосереджує увагу на впливі конкретного тексту на публіку, поетика досліджує внутрішню структуру літературного твору та його формальну конституцію. Проте цікаво було б знати, як довго поетика зможе залишитися відокремленою від пошуку значення або дослідження його результатів. Поетика XX ст., яка включає у свою сферу праці російських формалістів (Романа Якобсо-на, Віктора Шкловського), празьких естетиків (Якобсона, Яна Мукаржовського, Рене Веле-ка) та французьких структуралістів (Ролана Варта, Цветана Тодорова, А. Дж. Ґреймаса), можна сказати, народилася зі сполучення нововведень у лінгвістиці, що їх запровадив Ферди-нан де Сосюр, та заснованої романтиками автономної галузі "літератури". Зі створенням у XIX ст. концепції літератури як незалежної сфери естетичної діяльності, було надано простір для розвитку науки, яка мала розглядати літературу як виключне поле своїх досліджень. Лінгвістика, з огляду на свою зосередженість на мові як на системі та здійсненому нею розмежуванні між мовою (langue), або загальними правилами мови, та мовленням (parole), або конкретними випадками застосування мови, як здавалося, мала стати саме такою дисципліною. Роман Якобсон, що розглядав поетику як сут-нісне поле лінгвістичних досліджень, підтвердив її заснування, постулювавши, що "зосередженість на посланні задля самого послання є поетичною функцією мови" (1987: 69). Приклад Аристотелевої "Поетики", чиїм впливом були пройняті західні міркування про літературу, виводить на світло деякі труднощі, на які наштовхується поетика навіть при своїй зміненій конфігурації, труднощі, які, зокрема, звужують її діапазон. Зосереджуючи увагу на сюжеті (muthos), що вивищується над персонажем (ethos) і мовою (lexis), Аристотель визначає катарсис (catharsis), або "очищення від 314 жалю та страху , як головну функцію трагедії. Виникнення поетики, опертої на лінгвістику, здавалося, усунуло ієрархічну перевагу сюжету над мовою, яку запровадив Аристотель, але водночас затьмарило той факт, що коли структуралістська поетика обговорює радше загальну структуру літературного твору, ніж її вербальний рівень, вона просто спирається на аналогію з лінгвістикою, знову ж таки звертаючись до дисципліни, що перебуває поза власне літературою. "Поетика" також була у скрутному становищі, бо не знала, як відповісти на запитання, що саме описує "очищення від жалю та страху". Тут суперечка зосередилася на проблемі того, чи катарсис включає в себе реакцію глядачів, коли вони оцінюють п'єсу, чи його слід розглядати як внутрішній елемент у стосунку до трагедії, чи справедливі обидва твердження. Сам факт постановки цього запитання та його нових і нових формулювань демонструє великі труднощі, невіддільні від спроби точніше визначити параметри поетики. В останні роки поетику критикували за те, що вона обмежується дослідженням формальних проблем і нехтує політичними темами, причому це звинувачення підкріплювалося зростанням переконаності в тому, що літературу не можна розглядати окремо від інших видів дискурсу або текстів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Поетика» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
