Історики завжди ставили собі за мету описувати, пояснювати та аналізувати події, які вони вважали значущими, через створення послідовного наративу, складеного з правдивих тверджень про те, що відбувалося в минулому. За словами Аристотеля, "історик описує те чи інше таким, яким воно було, [поет] — таким, яким воно могло б бути" ("Поетика", 1451 б), і це та модель, що й досі визначає описи минулого. Домінуюча версія цього підходу містить припущення, що історична оповідь є правдивою в тому випадку, коли те, що в ній говориться про події, відповідає тому, що було насправді. Хоча й історик може помилятися щодо тієї або іншої події, котра, як він думає, мала місце, але саме критерій істинності, тобто взаємозалежність між мовою й референтом, що його вона, як вважають, представляє, є вирішальним у визначенні вірогідності історичного твердження. Той погляд, що мова віддзеркалює факти і що точка зору спостерігача є нейтральною, об'єктивною, а не історично зумовленою, ніколи не вважався абсолютно незаперечним. Джам-баттіста Віко (1688—1744) заперечував послідовність людської природи й наполягав на тому, що сучасні історичні обставини не можуть сприяти зрозумінню минулого. Оскільки культури розвиваються, при поясненні минулого міфи та мови давніх часів мають братися до уваги. Иоган Ґотфрид Гердер твердив, що історія не керується незмінними законами і що історичне розуміння вимагає дослідження суспільств, культур, націй та історичних епох у їхньому розмаїтті. Ґеорґ Фридрих Вільгельм Геґель тлумачив рух історичних подій як вираз розвитку Світового Духу, справжнього суб'єкта історії. Геґель був переконаний, що, відповідно до раціонального закону розвитку Духу, "лукавство раціонального розуму" спрямоване проти зростання людської свободи. З погляду Геґеля, свобода не є виразом індивідуальної волі, вона актуалізується через конкретний національний дух, притаманний кожній із національних держав. Хоча Віко, Гердер та Геґель були розділені часом та концептуальними рамками свого світогляду, вони не погоджувалися з тим, що зрозуміння історії слід вважати залежним від ретельного зіставлення слова з об'єктом, тому що таке зіставлення помилково накидає концепцію знання, притаманного ранній модерній науці, історичному розумінню. Але всі вони наполягали на тому, що в історії існують пов'язані структури, які піддаються раціональному тлумаченню, їхні погляди слід відрізняти від відомої думки Леопольда фон Ранке, який вважав, що історик зображує подію, яка колись сталася, саме такою, якою вона була. Постмодернізм Значущий розрив із традиційними способами історичного дослідження, який згодом істотно вплинув на постмодерністські інтерпретації минулого, зробив Фернан Бродель, який близько 1939 р. вже розвинув головні ідеї своєї пізнішої "Історії середземноморського світу в добу Фі-ліпа Другого" (1949), яка похитнула чимало основ. Як і попередні історики-анналісти, Бро- 175 дель бачив завдання історика в описі тенденцій, які діють протягом століть і пов'язані з відносно стабільними географічними характеристиками та тривалими ментальними перспективами. Окремі події розглядаються не як випадкові, а як такі, що походять від цих тривалих тенденцій. Здатність землі постійно підтримувати життя розглядається як вирішальний фактор у стимулюванні циклічної повторюваності елементів духовної та фізичної поведінки. На думку Броделя, ані чергування політичних подій, що їх він визначає як уламки історії, ані навіть кон'юнктури, довші цикли повторюваних тенденцій, не можуть бути справжніми суб'єктами історії. Натомість він зосередив увагу на триваліших подіях, на константах земної та людської діяльності, що визначають життя даного терену і висвітлюються за допомогою демографічних та географічних досліджень. Хоча погляд Броделя на довшу подію може розглядатися як різновид редукціоністського геофізичного детермінізму, його працю можна також зрозуміти як спробу змістити локус історичного дослідження від структур верховної влади до інтересів людей, чиє життя визначається константами, які він описує. Аналіз способу, в який функціонує мова при побудові історичного наративу, означає важливий крок у напрямку постмодерністського вивчення історії, зміни, яка вперше стала можливою з появою структуралізму, теорії, яку розвинув у лінґвістиці Фердинан де Сосюр. Підхід до мови, як до ланцюжка знаків, складених із означника (акустичного елемента) та означуваного (поняття, на яке він указує), дало змогу історикові уникнути інтерпретації суб'єкта історичного опису як зовнішнього в стосунку до мови і як такого, що чекає на вербальне формулювання. Постмодерністські інтерпретатори визнають важливість структуралізму, але погоджуються, що означуване можна дуже легко ототожнити з референтом, об'єктом, який розглядається як такий, що перебуває поза мовою, а отже, нелінґвістична зовнішність помилково приписується означуваному. Ролан Барт остерігав, що хоч структуралістський наратив визначає відносини між знаками, референт може й не зникнути повністю. Значення передається через викидання означуваного з наративу, так що здається, ніби означуване перебуває поза ним. І тоді означуване можна сприймати, як зовнішню причину або початок наративу. Гейден Байт дотримується думки, що історичне письмо — це не розповідь про хронологічні послідовності випадків, а радше створення взаємозалежностей між минулими подіями та видами оповіді. Події, зафіксовані в анналах та хроніках, — це не сирий матеріал для дальшого вираження, а вже закодовані в тропах (див. троп), які чекають подальшого наративного пояснення. Хоч Байт наполягає на тому, що історична інтерпретація мінлива, отже, події можна записати й інакше, історичні наративи не прирівнюються до художньої прози, навіть якщо наративи й вигадані, всі вони повні претензіями на передачу "реального". Хоч Байт — переконаний прихильник теорії метафори, він припускає залишкову фактологічність і таким чином звужує широту історичного наративу. Підкоряючись традиційній необхідності — шанувати очевидні факти, Байт, проте, допускає, що події, реальність яких не можна заперечувати, фактично спростовуються умовностями наративу. Ще одне вирішальне зрушення у постмоде-рністському розумінні історії відбулося, коли Мішель Фуко проаналізував узвичаєння, методи та умовності, що визначають об'єкти історичного опису в термінах поширення частини влади. Згідно зі стереотипним марксистським поясненням, влада переходить в інші руки внаслідок змін у виробничих відносинах; проте Фуко описує такі зміни в термінах регулювання дискурсивної практики у структурі економіки, де мова зазнала сукупних модифікацій. З такого погляду мовний контур, що розкривається, має етичні відгалуження, а також і наслідки для історичного розуміння. Як вважає Фуко, історичний метод зосереджує свою увагу не на фактах, а на моделях значення в тому їхньому вигляді, як вони оркестровані в різноманітній лінгвістичній практиці, кожен з видів якої має власні правила й протоколи, що визначають спосіб, у який набувають чинності історичні об'єкти. В "Археології знання" (1972) він писав: "[Висловлювання] пов'язані радше з "референ-ційним ', яке створюється не з ' речей , фактів", "реальності" або "існувань", а з законів 176 можливості, правил існування об єктів, що називаються, визначаються або описуються в ньому, та для відносин, що утверджуються або заперечуються в ньому" (1972: 91). Заперечуючи, що твердження мають кореляти в такий самий спосіб, у який висловлювання, як вважають, мають референційні значення, Фуко зображує твердження як події. Водночас унікальна й повторювана, своєрідність твердження полягає в тому, що вона відкриває залишкове існування в полі пам'яті. Відносини між твердженнями розглядаються в міру того, як система розсіювань, стратегічних можливостей та закономірностей, встановлених у цей спосіб, визначається як дискурсивні утворення. Замість того, щоб аналізувати несправедливості влади в термінах утворення дискурсів, Жан-Франсуа Ліотар посилається на юридичну модель. Відмінність у стосунку до влади між жертвами історії та їхніми катами оформлюється як диспут, у якому кат перебуває при владі, в такий спосіб усуваючи можливість домогтися справедивості для сторони, що зазнала кривди. Жертва, яка по праву мала б стати позивачем, вимагаючи відшкодування збитків, не володіє тією мовою, якою вона могла б сформулювати свої претензії. Оскільки конфлікт розв'язується в мові однієї зі сторін, несправедливість, від якої потерпів інший, не може бути означена, тобто виникає ситуація, яку Ліотар називає ди-ферендом. Якщо дотримуватися цього погляду, то можна дійти висновку, що історик-пост-модерніст ставить собі за мету поновити розгляд справи сторін, які вже пішли з життя. Хоч є підстави вважати, що ця думка повертає нас до аристотелівської моделі дистрибутивного права, позицію Ліотара краще можна зрозуміти як реакцію на твердження Мартіна Гайдеґера, що історія — це не гонитва за фактами, а радше завдання. Ми ставимо запитання до минулого, так ніби воно все ще відбувається, маючи на меті допомогти здійснитися тому, що було в ньому значущим. Вимога нейтрального ставлення з боку історичного спостерігача підривається і вірою в те, що минуле накладає певні моральні зобов'язання на сучасне. Багатьом масове знищення людей, особливо в роки Другої світової війни, та злочини колоніалізму навіюють думку, що історики повинні сказати своє слово за тих, кого позбавили можливості сказати за себе. Хоч Вальтер Беньямін і не пережив цієї війни, він бачив завдання історика в тому, щоб перекинути минулий момент у теперішній час у тому разі, якщо цей момент ставить нагальні вимоги перед сучасним. Посилаючись на погляди Беньяміна, Жак Рансьєр (нар. 1940 p.), заявив, що історик повинен говорити за ті анонімні періоди історії, голоси яких були задушені можновладцями. Для Рансьєра ця мета в найліпший спосіб досягається через введення здобутків суспільних наук в історичний наратив, що є водночас науковим, літературним і політичним. Можна твердити, що моральний обов'язок перед минулим вимагає досягти далекого в часі іншого, якого історик наділяє голосом. Це твердження робить очевидною небезпеку злиття "я" історика з "я" іншого в такий спосіб, що або особистість історика нав'язується об єктові дослідження, іншому, або навпаки, історик розчиняє і втрачає свою особистість в особистості іншого. Один із двох полюсів зникає, і залишається одна особистість. Щоб уникнути цих труднощів, особистість історика повинна зазнати на собі впливу іншого, але інший не повинен далі бути зовні, а "я" -— всередині. Цветан Тодоров вважає, що позиція історика мусить бути схожою на позицію людини, яка живе в чужій культурі, де її особистість водночас підтримується і змінюється іншим. Таке "я" нейтралізується й прочитується ніби в лапках.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Історія» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
