Це стан перебування зовні або приходу ззовні. Цей термін набув великого поширення в контексті постмодерністських (див. постмодер-ність) досліджень тих способів, завдяки яким знання укладається і легітимізується в західній епістемології. Запитання, які мають стосунок до екстеріорності, набули таких форм: а) чи можливе становище всезнання/всемогутності поза полем бачення, розуміння й критики? б) в який спосіб західні категорії знання залежать від процесу виключення, що Гарантує єдність, послідовність і чистоту цих категорій завдяки розташуванню "іншості" поза ними? в) в якому стосунку перебуваємо ми до того, що не вкладається в жодну з наших систем думки без редукції його іншості або підриву його позиції радикальної екстеріорності? Складність постулювання переконливої можливості зовнішнього, що обґрунтовувало б і легітимізувало претензії на істину, стала узвичаєною темою в дискусіях про постмодерність. У книжці "Постмодерні умови: звіт про знання" (1984) Жан-Франсуа Ліотар визначив постмодерність саме як опір усім привілейованим метапозиціям (див. метакритицнзм; метамова). Тоді як для Ліотара цей опір означає рух убік від тоталізаційних парадигм науки (див. тоталізація), відкриття простору для відмінності (що розуміється як "незгода" та "па-ралогіка" в контексті цієї праці), для впертих супротивників постмодернізму, зокрема таких як Юрґен Габермас, Фредрик Джеймсон та Кристофер Норис, він руйнує всі підвалини науки і, отже, виключає саму можливість критики. Аналіз західних філософських категорій із перспективи того, що вони постійно виключали як "зовнішнє", "випадкове", "допоміжне", "додаткове" або "паразитичне", становить іще один важливий напрямок у постмодерній думці. У своїй важливій, хоча й дуже спірній праці філософ Жак Дерида показав, до якої міри те, що він називає логоцентризмом, залежить від системи ієрархічних протиставлень у контексті, в якому кожен із бінарних термінів розглядається, як зовнішній до другого. Як твердить Дерида в "Розсіянні" (1981), це "означає, що кожне з цих протиставлень (протиставлень між внутрішнім і зовнішнім) має розглядатися як матриця всіх можливих протиставлень" (1981: 103). Дерида поставив перед собою завдання показати лінії напруги всередині матриці; саме ті лінії напруги, які роблять нестабільною саму категорію "всередині". У своєму обговоренні письма, додатка, фармакона, парергона та тімена (якщо згадати лише кілька з inter/vallums Дерида) філософ наполягає, що "зовнішнє проникає у внутрішнє, а отже, й детермінує його" (1988: 152—153). Твердячи, що немає абсолютного зовнішнього, Дерида має на меті поставити під знак запитання чисту внутрішність (як сутність, присутність або глибинне послання), яка завжди зумовлювала західне розуміння суб'єктивності, істини й мови. Подібне прагнення стимулює і проект Мі-шеля Фуко, спрямований на визначення "нашої волі до істини" (1981: 66). У своїй вступній лекції, прочитаній у Колеж де Франс, яку він назвав "Порядок дискурсу", Фуко запропонував критичний та генеалогічний аналіз дискурсу, який "поверне дискурсові його характер як події" (1981: 66). Зміщення від пошуку "внутрішнього схованого ядра" (1981: 67) всередині дискурсу до вивчення того, що Фуко називає його "зовнішністю", є однією з методологічних вимог такого аналізу. Проте у своєму визначенні цього терміна Фуко відрізняє свій проект від проекту Дерида, критикуючи його за те, що він став здобиччю "монархії означника" (1981: 73). "Екстеріорність" для Фуко має стосунок не до диференціальної ма- 143 теріальності означника, а до зовнішніх умов, що визначали появу, зростання та варіації якогось конкретного дискурсу. Тому саме це, якщо вірити Фуко, робить даний проект чимось більшим, аніж текстуальна вправа з читання (див. текстуальність), забезпечуючи його функцію як "ефективної історії". І, нарешті, постмодерна європейська філософія до великої міри розвивалася як спроба компенсувати вплив того, що Емануель Леві-нас називає "глибинною алергією" західної філософії (1998: 177). Як пояснює він у своїй праці "Слід Іншого", філософія "від самого свого дитинства" "жахалася" того, що чинило опір її категоріям думки, залишаючись зовні як їхній не здатний до уподібнення надлишок. Саме цю добавку до філософського логосу Левінас називає екстеріорністю, термін, уперше застосований у цьому розумінні в його "Всеохопності та нескінченності" (1969). У цьому "Есе про екстеріорність" — таким є підзаголовок цієї праці — Левінас хоче запропонувати альтернативний спосіб розуміння поза онтологією, на яку він покладає відповідальність за "еґологічний" напрямок у західній філософії, тобто її розгортання як одвічного відродження Того Самого (або повернення до нього). Онтологічному імперіалізмові, який він простежує від Платона до Гайдеґера, Левінас протиставляє те, що він називає "метафізикою", що її він визначає як трансцендентний зв'язок із іншим, від якого, проте, зберігається нескінченна відстань. Як твердить Левінас, зв'язок, який випливає з метафізики, передбачає "абсолютну безодню відокремлення" (1969: 293). Саме тому його треба розуміти як "зв'язок, що не пов'язує", зв'язок, який залишає буття іншого (тобто його/її екстеріорність як "сутність буття", 1969: 290) недоторканим. Якщо вірити цьому філософові, метафізика, як зовнішньо орієнтований стосунок, реалізується через діалог у зустрічі віч-на-віч із іншим. Оперта на асиметрію діалогу (тобто збереження через мову або в мові незміренної відстані від зовнішнього буття), метафізика зумовлює рух поза онтологічну оцінку політики як насильства всеохопності, що поглинає відстань і обходиться без зовнішнього. Справді, вона позначає розрив усеохопності (1969: 35), відкриваючи можливість для того, що для Левінаса є не "галуззю філософії, а філософією передусім" (1969: 34): тобто етика розуміється як непрощенний борг у стосунку до того, що у своїй радикальній невдячності відмовляється від підпорядкування. Хоча й суперечлива в багатьох відношеннях, праця Левінаса на тему екстеріорності визначила напрямок розвитку постмодерністської філософії, зокрема вплинула на наукові пошуки Жака Дерида, Люс Іріґаре, Жана-Франсуа Ліотара та Мориса Бланшо. Вже в своєму есе "Час і Інший", вперше опублікованому 1947 p., Левінас показав, що добре розуміє онтологічні значення терміна, що його він вмістив у центр своєї праці. "Екстеріорність, — пише він, — це властивість простору, і вона приводить суб'єкт назад до себе" (1987: 76). Після опублікування "Всеохопності та нескінченності" філософ зробив спробу порвати з почуттям обов'язку перед мовою онтології, яке він висловив у цій праці, і поступово відійшов від терміна "екстеріорність" на користь терміна "алтерність".
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Екстеріорність» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
