Влада — це здатність, і насамперед здатність існувати. Як така, вона є творінням "Бога або Природи", згідно з висловом Спінози, онтологічною самою-річчю. Але тоді як влада у Спінози була об'єднана ідеєю єдиної субстанції, влада сьогодні є чимось первісно розпорошеним, можливо, навіть хаотичним. Так, влада може інтуїтивно осмислюватися як сфера, що все охоплює, або як сукупність "по-кочовому розподілених характерних елементів" (Дельоз). Ці елементи фактично існують, лише взаємопо-роджуючи один одного. їхнє до-існування як влади є "віртуальним". Отже, що означає для влади "бути передусім" віртуальною і в якомусь розумінні попередньою за своєю сутністю до фактичної множини елементів? Ця проблема апріорності влади була зведена Ляйбніцом і Кантом до питання можливості, тоді як традиція прихильників філософії Спінози (Ніцше, Берґсон, Дельоз) рідко вдається до поняття можливості — трансцендентного двійника або метафізичної "умови" реальності, і намагається осмислити внутрішню природу (іманентність) влади. Як має іманентна влада існувати, мислити, діяти у стосунку до суспільно-політичної "влади над", панування? Остання є моделлю трансцендентної влади, яку сучасна (кантівська) етика модулює в трансцендентну іманентність суб'єкта, який вільно формулює для себе закони. Джерело Закону свободи залишається недосяжним для самосвідомості (трансцендентне еґо не може знати себе); його суб'єкт — це тіло, яке живе, мислить, діє, розмовляє, це пучок поривань і почуттів, що, як вважають, опановується силою етичного Закону, яка "сама"-над-собою-панує. Звідки походить ця сила, ця влада? (Таке запитання ставить Фуко, слідом за Ніцше, у своїй генеалогії сучасного індивіда.) З усвідомлення того факту, що влада ділиться на сили, одна з яких домінує, а друга є об'єктом домінування, що співвідношення сил є характерним елементом самої влади, розподіленої у фізичному полі, у біологічних відносинах (усередині та поміж живих тіл у екосистемах) та серед кочових людських громад, — починається постмодерністська теорія. її предтечами є дискусійні теорії Дарвіна та Фройда. За Дар-віном, влада виражається як відтворювальна стратегія живих істот. Дарвіністська парадигма нині є повсюдно прийнятою (припускають навіть, що всесвіти розмножуються крізь чорні діри). Зокрема, суспільства, нації, корпорації, технології та культури, — всі вони розглядаються як учасники боротьби за ресурси і множаться в людському середовищі. А у створеному Фуко понятті архіву популяції висловлювань та дискурсів змінюються, раз у раз повторюючись в міру свого відтворення в процесі проходження. Людські дії у цьому сенсі є генеративними органами культур і технологій (Се-мюел Батлер). Як культури, корпорації і навіть технології доходять усвідомлення себе та своєї "ідентичності"? Це складна проблема інтроекції, проекції та ідентифікації, яку Фройд пов'язав із фундаментальним нарцисичним поривом до безсмертя. На своєму найпростішому рівні уявне самоототожнення з якоюсь із інституцій дає змогу людині миритися з думкою про смерть (заперечуючи її і водночас переносячи власне прагнення безсмертя на інституційно фетишизовані Ім'я та Образ). А проте саме родина (хоч би як соціально детермінована) є носієм біологічних сил відтворення, що поглинаються суспільствами (будь-якої природи). їхні методи поглинання індивідуального нарцисизму (всемогутність, всезнання, безсмертя) і вливання його в групу є таємним кодом кожного суспільства, що передається через ритуальну ініціацію. У цьому розумінні індивід, який поєднує себе (зливається) з технологією, тим самим створює порочну пару і замкнене суспільство. Як утворюються та розриваються ці зв'язки — ця проблема лише недавно стала об'єктом пильно уваги дослідників. 72 Поняття "супереґо", запропоноване Фрой-дом і розширене до загальної теорії (повторюваного) примусу, може допомогти об'єднати деякі елементи влади, що їх досі пощастило зібрати. "Супереґо" (так каже Фройд) являє собою силу категоричного імперативу Канта; він, у свою чергу, є "інтерналізацією" зовнішньої суспільної влади та дисципліни (Ніцше, Фуко). Кант ставив перед собою мету (так він думав) очистити "супереґо" від "патологічних" мотивацій (імпульсів, почуттів). Таким чином, суб єкт опиняється під домінуванням чистого означника (Закону) без конкретизованого (означеного) змісту, але зберігаючи в собі силу примусу або команди, силу пориву (імпульсу). Згодом Лакан дійшов висновку, що існує зв'язок між супереґо (як категоричним імперативом) і спотворенням. І справді, тоді як Законом Батька є "кастрація", яка мовить "ні" втісі — тобто вона каже: "тобі не дозволено поєднатися з Іншим", — супереґо мовить якраз протилежне: ти мусиш поєднатися з Іншим, тобто ти мусиш утішатися ' безсмертям" і всезнанням" Іншого (наприклад, Бога, Церкви, Держави, Корпорації, Особистості). Таким чином, супереґо — це спотворений чинник втіхи Іншого, причому йдеться про те, що його спотворення є ключем до панування індивідів через ототожнення з інституціями. Навчаючи суб'єкта втішатися тим, що він панує і над ним панують, і обіцяючи повернення дитячого нарцисизму через ототожнення з Іншим, що представлений ім'ям, образом і правилами імперативної процедури, супереґо посвячує свого суб'єкта протягом дитинства у світ установчого спотворення. Опрацьована Фуко генеалогія дисципліни показує культурну історію (часткову) цього "таємного" посвячення (ініціації). У Фуко ідея влади аналізується в царині іманентності, де зовнішня сила влади, яка панує над суб'єктом, стає внутрішньою, але саме як внутрішнє поле характерних сил (та менш помітних зусиль влади), що змагаються за панування над тілом і розумом суб'єкта. Ці сили організуються у складні й неоднорідні технології, в яких поєднані людські й технологічні складники, що формують тіла та уми, проймаючи людську особистість. Діяльність суб'єкта полягає в тому, щоб "зібрати" ці сили (Дельоз) або щоб урівноважити їхню дію на людське тіло, залежно від його місця в мережі або в "ризомі" (Ліотар). Влада — це синтез сил і відносин, не особиста власність, а різновид безособистісної свободи або творчих можливостей загалу. Я можу діяти навіть проти власного інтересу, як політико-економічний гравець, і висловлювати бажання, не визначене ані суспільно-економічним становищем, ані расовою або національною належністю. Саме ця теорія "позиції бажання", що відрізняється від суспільно-економічної "позиції суб'єкта", й відділяє Дельоза та Лака-на від марксизму й навіть від висунутої Фуко альтернативи, яка передбачає опір владі (можливо, в ім'я "задоволення") або втілення її у відповідний і розподільчий спосіб (і завжди одночасно в обох розуміннях). Бажання — це тимчасове Дельозове розв'язання проблеми влади, воно поєднує в собі як онтологічну могутність (puissance), так і етичну владу з тезою неусвідомленого. (Я не можу ані знати визначальні фактори, ані завбачати результати своєї дії. ) При цьому він не вказує чіткої різниці між владою і поривом (і, отже, не торкається спотворення у своїх пізніших працях). Постмодерне уявлення про владу, в загальному підсумку, розуміє її як розподільчу мережу, позбавлену меж (віртуальну), позбавлену центру (жоден суб'єкт не є "центром влади", кожен поділений і перерозподілений у характерній царині), кореневищну (на противагу за-коріненій), іноді безладну, як рій або зграя, іноді без лідера або з тимчасовим лідером. Це еволюційна ідея влади: як стратегії генів або дискретних реплікаторів; наприклад, ідеї, що відтворюються й поширюються через засоби масової комунікації; образи, які множаться і привертають до себе увагу (реклама, афіші, кінофільми, музичні мелодії). Капітал можна розуміти як подальше спотворення безумовного "супереґо", внаслідок якого мораль грошей (капіталістичний етичний імператив: "завжди вчасно сплачуй свої борги") та споживання ("споживай свою частку, щоб підтримати економіку") взяла гору над традиційними ідеалами, й ідентичність суб'єкта тепер визначається товаром та його імперативом втіхи ("втішайся!"). Що пропонує майбутньому цей нігілізм спільних для всіх змін та споживання, поєднаний із 73 політикою ідентичності, що спирається на родину й рід? Що означає він для "скінченного, але необмеженого" (дискретно-континуального) процесу творення, поєднання та поширення сил життя?
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Влада» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
