Це — корпус дискурсу, який утворився й утвердився як logos (тобто вираження/прояв раціонального розуму й істини), знявши свою залежність від mythos (тобто художньої або неправдивої оповіді). Цей термін — метафора, запозичена з "Саду Епікура" Анатоля Фран-са, — став широко відомий, коли в 1971 р. франко-алжирський філософ Жак Дерида вжив його як заголовок свого есе про метафору у збірнику "Околиці філософії" (1982: 209— 271). У "Саду Епікура", що являє собою короткий діалог про втрату чутливих витоків мови, цю метафору застосовує один із двох співрозмовників, Поліфіл, щоб описати роботу метафізики, яку він визначає як науку, що розташовується поза природними явищами (метафізика). На думку Поліфіла, метафізичні поняття витворюються через подвійне викреслення. Перше викреслення — через метафоризацію чуттєвого образу, який лежить біля початків мови, а друге — викреслення самого процесу метафоризації до тієї міри, що метафора, яка є результатом цього процесу, сприймається в її прямому значенні. Для Поліфіла метафізика є деградацією, переходом від конкретного до абстрактного, від відчутного до зрозумілого, від природи до Істини, де "істина" є спрощенням природи: природою, яка стає безкровною, анемічною у своєму вимушеному піднесенні до світу ідей. Саме тому Поліфіл сприймає метафізику як мову (символічна мова/міфологія), "знекровлену до білого". На його думку, метафізика виникає ціною втрати природного в тому штучному утворенні, яким є кожна абстракція; більше того, ціною втрати будь-якого усвідомлення себе як штучного витвору, оскільки абстракція стирає всяку пам'ять про ті уявлення, які уможливлюють ідеалізацію. Саме ця втрата Гарантує додаткову вартість, якою завжди тішилася метафізика (тобто йдеться про її претензії на діахронію та універсальність), додаткову вартість, яка, згідно з Поліфілом, залишається зайвою, оскільки додається до порожнього, висмоктаного "тіла". Якщо для Поліфіла "біла міфологія" є симптомом хворого тіла (метафізики), яке має бути відновлене до свого первісного, природного стану (звідси його постійні спроби віднайти чуттєвий образ за метафізичним уявленням), то для Дерида "біла міфологія" є образом "звуженої економіки", економіки, яка прагне зберегти всі ставки, перетворюючи будь-яку втрату (тобто 44 втрату природного об'єкта та його контурів) на прибуток (додаткову вартість філософії). На відміну від Поліфіла, Дерида цікавить не сама втрата, а та сила в цій економіці, яка перетворює втрату на розтрату, тобто на даремну втрату, на невідновлювану негативність. Для Дерида міфічна/метафорична сцена, яка визначає філософію, не втрачається, а стирається, тобто залишається написаною на тілі філософії білим (отже, невидимим) чорнилом, започатковуючи рух (метафора як метафоричність), що відкриває її звужену економіку для гри, перетворюючи її на те, що філософ називає "загальною економікою", економікою без застережень. У своєму обговоренні "білої міфології" як терміна (кінцевого пункту) економіки (стисло вираженої в гегелівському Aufhebung), що прагне зберегти себе через заперечення, оберне-ність углиб та діалектизацію того, що загрожує їй непоправною втратою, Дерида наголошує, що вона має сприйматись як специфічна для культури Заходу. Таким чином, Дерида тлумачить "білу міфологію", як міфологію "білої людини", що прагне нав'язати і узаконити себе, як універсальна. Саме в такому розумінні Роберт Янґ застосовує цей термін у своїй праці "Білі міфології: писемна історія й Захід" (1990). Янґ бачить збіжність критики західного логосу з критикою колоніалізму (прикладом якої є праця Дерида) як визначальну характеристику діяльності постмодернізму. На його думку, ця збіжність показує зростання самосвідомості Заходу у стосунку до власної історичної відносності та його бажання знайти альтернативні шляхи до того, що ставить його послідовність під знак запитання, чи то йдеться про метафору, як рух логосу поза собою, чи про незбагненне і незвідне інше.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Біла міфологія» з дисципліни «Енциклопедія постмодернізму»
