Розвиток держави як відкритої соціальної системи неможливий без забезпе- чення її безпеки в усіх сферах, що відносяться до державної компетенції. Через те важливою особливістю соціальної форми розвитку є якнайтісніший зв’язок та взаємозалежність між розвитком і безпекою як двома сторонами загального процесу функціонування соціальної системи. Нерозривність відносин функції розвитку та безпеки пояснюється, передусім, принциповою єдністю всіх проце- сів людської діяльності, поділ котрих на окремі сфери, галузі, напрямки є до- сить умовний. Через це безпека не може бути як відокремлений об’єкт вивчен- ня – вона може бути своєрідним специфічним аспектом вивчення різних сторін стану та розвитку відкритої соціальної системи, якою є держава. Порівняно з розвитком безпека вторинна, однак це зовсім не применшує її ролі та значення в об’єктивній дійсності. Вагомість функцій безпеки поясню- ється тим, що вона активно впливає на формування напрямків і можливі рівні розвитку в тій чи іншій сфері життєдіяльності. Чимало завдань, що їх розв’язує кожна держава у сфері суспільного розвитку та забезпечення належного рівня безпеки, часто близькі та схожі. Крім того, оскільки безпека забезпечується всі- єю сукупною міццю держави, природно, що чим розвинутіша країна загалом, тим більше в неї можливостей для забезпечення своєї безпеки. Тим часом за своєю суттю та змістом завдання розвитку і забезпечення безпеки зазвичай ма- ють прямо протилежну спрямованість. Розвиток органічно потребує постійного розширення, оновлення, інновацій в різних сферах життя. Безпека ж вимагає стабілізації існуючого становища, обмеження новацій, особливо ризикованих, (що було, напр., продемонстровано у відомий брежнєвський період застою). Звичайно, абсолютної безпеки, якщо розглядати її як стан відсутності загроз і небезпек, бути не може, оскільки цілком ізолювати державу, суспільство та ін- дивідів від негативного впливу загрозливих чинників та забезпечити їхнє без- конфліктне співіснування просто не реально. Однак підвищити ступінь їхньої безпеки до рівня, що гарантує ненасильницький їхній розвиток та виключає можливість заподіяння серйозної шкоди, цілком можливо. Більшість науковців тлумачить термін „безпека” як стан захищеності жит- тєво важливих інтересів держави, суспільства та особистості, передусім, від зо- внішніх і внутрішніх загроз. Що таке „життєво важливі інтереси”? Це сукуп- ність потреб, задоволення яких надійно забезпечує існування та можливості прогресивного розвитку держави, суспільства, індивіда. Таке сприйняття по- няття “безпека” практично збігається з терміном “національна безпека” (або “державна безпека”). Взагалі безпека в тріаді „держава – суспільство - особис- тість” – не якесь модне запозичення з арсеналу сучасної політології воно широ- ко вживалося ще в ХІХ столітті, хоч сьогодні набуло значно ширшого тлума- чення. Дійсно, національна безпека - це досить складна багаторівнева функціо- нальна система, в якій безперервно відбуваються процеси взаємодії та проти- борства життєво важливих інтересів держави, суспільства та особистості із за- грозами цим інтересам – як внутрішніми, так і зовнішніми. Як цільова функція цієї системи виступає міра захищеності цих інтересів від загроз. Щодо поняття “інформаційна безпека”, то воно має двоїстий вимір: з одного боку, це одна зі складових національної безпеки (нарівні з політичною, еконо- мічною, військовою та іншими), з іншого – невід’ємний компонент згаданих вище складових. Зважаючи на міждисциплінарне використання терміну “інфо- рмаційна безпека”, в науковому середовищі існує чимало його визначень. Так, лише в нормативних документах і в науковій літературі їх налічується кілька десятків. Так, норма ч.І ст.17 Конституції України встановлює, що «захист суверені- тету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інфор- маційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього укра- їнського народу». В даному контексті інформаційна безпека розглядається на одному рівні з такими невід'ємними атрибутами державності, як суверенітет і територіальна цілісність. Хоча потрібно зазначити, що ці явища не є однопоря- дковими. Всі аспекти національної безпеки, в тому числі і інформаційна, грун- туються на такому явищі, як державний суверенітет. Саме державний суверенітет, «політико - юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство та повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні», надає можливість та права відповідним органам держа- вної влади здійснювати конкретні заходи щодо захисту інформаційної безпеки. Декларація про державний суверенітет України визначає державний суверені- тет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Ре- спубліки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зно- синах». Оскільки йдеться про інформаційну безпеку як складову національної без- пеки, то її джерелом потрібно вважати не лише суверенітет держави, а й суве- ренітет народу та нації як суб'єктів інформаційних відносин. Аналіз проблеми інформаційної безпеки неодмінно ставить питання, яке ба- гато в чому є ключовим: чи існує окремий вид суверенітету - інформаційний? У Законі України «Про інформацію» така дефініція є, але чіткого тлумачен- ня її змісту немає.Так, ст.53 цього закону «Інформаційний суверенітет» хоча і встановлює, що «основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси», але змісту самого поняття інформаційного суверенітету не розкриває. До інформаційних ресурсів України, згідно з нормами ст. 53 Закону «Про інформацію», входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передба- чених законами і міжнародними договорами. Таким чином, у рамках Закону «Про інформацію» інформаційний суверені- тет переважно розглядається як невід'ємне право держави формувати та розпо- ряджатися інформаційними ресурсами, які перебувають в її власності відповід- но до національного та міжнародного законодавства. Але варто зазначити, що в такому випадку мова йде не про суверенітет, а про реалізацію права власності держави на певні види майна та майнових прав. Але ми маємо підстави говорити про тенденцію в законотворчій діяльності, спрямовану на визнання існування такого специфічного явища, як інформацій- ний суверенітет. Ще в 1999 р. постановою Верховної Ради України «Про проект закону України про інформаційний суверенітеті інформаційну безпеку Украї- ни» Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації за- пропоновано доопрацювати проект Закону України про інформаційний сувере- нітет. На сьогоднішній день до Верховної Ради внесено цілий ряд проектів Закону про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку, які мають певні від- мінності в підходах до розгляду проблеми інформаційного суверенітету. Ясна річ, у нормативно - правовому акті, який буде прийнято, цілком можуть бути використані зовсім інші погляди, але, на нашу думку, ці проекти являють цін- ність для аналізу самої проблеми та визначення існуючих сучасних підходів до її вирішення. Важливим міжнародно - правовим актом, що визначив баланс особистих прав та компетенції держави в сфері інформаційних відносин, є Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Стаття 10 цієї конвенції закріплює право людини на свободу виявлення поглядів, що, зокрема, включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Однак разом з тим нор- мами цієї статті визначається значний обсяг компетенції держави щодо регулю- вання інформаційних правовідносин. До компетенції держави, зокрема, відне- сено право вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кінопідпри- ємств (ч.1 ст.10). Крім того, підкреслюється, що здійснення інформаційних сво- бод людини пов'язане з правами та обов'язками і тому може бути предметом встановлених законом формальностей, умов, обмежень і покарань. Згідно з ч.2 ст.10 названої конвенції подібні законодавчі обмеження і покарання є необхід- ними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територі- альної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав ін- ших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіден- ційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Водночас ч.2. ст.10 цієї конвенції прямо вказує ще на одну важливу рису ді- яльності держави по регулюванню інформаційних відносин, а саме те, що в де- мократичному суспільстві прийнятне лише регулювання порядку реалізації лю-диною своїх інформаційних прав і свобод шляхом встановлення відповідних правових норм, а не шляхом забезпечення державної власності на основні ін- формаційні ресурси або проведенням єдиної інформаційної політики, оскільки останні випадки вже межують з неправомірним обмеженням з боку держави принципу свободи інформації.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Поняття та сутність інформаційної безпеки» з дисципліни «Комунікаційна політика в діяльності державного службовця»
