Корені місцевої влади сягають іспанської ліберальної конституції 1812 року, після якої вона поступово сформувалася впродовж XIX століття. Серед найважливіших етапів її розвитку була спроба Хав'єра де Бургоса знехтувати історичними регіонами і запровадити згори адміністративний поділ із встановленням у 1833 році поділу на провінції. Модель територіальної організації мала унітарний і нейтралістський характер і була наслідком значного впливу французької концепції, зокрема наполеонівської традиції. Найвизначнішою рисою наполеонівського впливу на іспанську територіальну організацію було запровадження ієрархічного ланцюжка урядових представників — міністр внутрішніх справ на загальнодержавному рівні, цивільний губернатор на провінційному рівні і мер на муніципальному рівні, — через який проходила значна частина урядової діяльності на всій території держави. На той час вважалося, що територіальна організація мала базуватися на принципах "мінімального" розміру і функціональних можливостей. У такий спосіб на провінційному терені було сконструйовано сильну "префектурну" адміністрацію (адміністрацію, що характеризується використанням представників центру), яку було поставлено над місцевим самоврядуванням. Представники префектур мали право наглядати й контролювати провінційні та муніципальні громади. У зв'язку з цим спілкування між центром і периферією відбувалося, по суті через ієрархічний ланцюжок. Цивільні губернатори із самого початку призначалися для виконання головно політичних, а не адміністративних функцій, на відміну від французьких префектів. Систему було запроваджено у тісній співпраці з визначними місцевими особистостями в рамках клієнталістськоГ мережі взаємодопомоги, що дозволило центрові здійснювати контроль над периферією і водночас давало периферії можливість впливати на центр. Як префекти, так і місцеві лідери виконували роль політичних посередників, набувши найбільшої сили у період Реставрації (1875-1923 pp.). У цей період найбільшого поширення дістав обмін голосів на вплив. Це зробило місцевих касиків (caciques — багатих і впливових людей. Прим. перекл.) — вождів або керівників місцевих партій — центральним елементом мережі. Вони були здатні використовувати своє становище у місцевій владі для своєї власної вигоди і вигоди своїх клієнтів, хоча й були підпорядковані цивільним губернаторам і запобігали перед ними. Отже, 99 двома реальними елементами організації влади на місцях були виборчий механізм і правління партій. Наполеонівський вплив дався також взнаки у виборі організаційних критеріїв місцевих режимів, що посилили нейтралістський характер системи. По-перше, поширення й розвиток інституту муніципалітетів. Конституція 1812 року здійснила поворот до формули "кожному місту його власну муніципальну владу", 25 000 осередків проживання було ліквідовано, і уже на середину XIX століття існувало 9 355 муніципалітетів. По-друге, на відміну від адміністрації попереднього режиму, якій були властиві ускладненість і брак уніфікованості, Конституція 1812 року започаткувала застосування єдиного судового права, спільного для всіх муніципалітетів. По-третє, на всій території держави місцеві одиниці залишалися тими самими: провінція й муніципалітет. По-четверте, запровадження поділу на провінції і складної збалансованої єдності провінції. Як уже згадувалося, протягом середини XIX століття територію держави було поділено на провінції, які розглядалися як територіальне продовження держави, маючи на чолі представника центрального уряду. Провінція набула "багатоцільового" характеру, оскільки вважалася місцевою одиницею — свого роду об'єднанням муніципалітетів. По-п'яте, було запроваджено подвійну функцію мера як голови муніципальної корпорації або голови міського самоврядування і представника центрального уряду. Через це мер підлягав призначенню центральною владою, водночас інколи виступаючи як місцевий представник. І, нарешті, принцип адміністративної опіки. Органи місцевого самоврядування, котрі, як вважалося, перебували на найнижчому рівні, підлягали цілій низці засобів адміністративного контролю. Як і у випадку з іншими державами, котрим був властивий наполеонівський вплив, це мало на меті систему контролю, що спиралася більше на нагляд за процесами прийняття рішень, аніж на фактичний зміст прийнятих рішень. Як наслідок, XIX та XX століття зруйнували попередні традиції муніципальної й регіональної автономії і всі залишки місцевого самоврядування. Місцевий рівень був нічим іншим, як простим адміністративним продовженням центрального уряду — настільки, що термінові "адміністрація" віддаться перевага перед терміном "орган влади, уряд". У цій системі, унітарній за характером та організацією, стосунки були ієрархічними, а головною фігурою виступав центральний уряд, який запровадив низку органів, орієнтованих на особистий контроль за територією, представляючи при цьому політичний центр. Це призвело до нерівномірного розподілу влади, де стосунки будувалися, по суті, згори донизу. МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ: СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД 1 00 Модель урядування добре пристосувалася до ліберальної держави, яка була невеликою за розмірами і функціональними можливостями, а також до сільської спільноти, де панувала місцева "топократія". Втім, після XIX століття, коли ці умови змінилися внаслідок зростання втручання держави, а пізніше через розвиток процесу індустріалізації та урбанізації, зберігати стару модель виявилося важче. Інші діячі, як, наприклад, ті, що були добре обізнані з центральним чиновним апаратом, тяжіли до того, щоб відігравати дедалі значнішу роль стосовно територіальних еліт. Після перших декількох десятків років XX століття надмірний вплив авторитетних і багатих людей (caciqismo) та ієрархічний ланцюжок урядових представників опинилися у кризі. Перші ознаки цієї зміни можна було спостерігати протягом 1920-х років, під час диктатури Прімо де Рівери (1923-1931 pp.), ця криза розширювалася й досягла своєї повноти за диктатури Франко (1939-1975 pp.). Під час диктатури Франко, наприклад, державне втручання помітно зросло. Навіть маючи державний сектор, що поступався за своїми обсягами державному секторові сусідніх європейських країн загального добробуту, Іспанія була далекою від того, щоб вважатися ліберальною державою. Старий ієрархічний ланцюжок урядових представників засвідчував свою недостатність для підтримки функціонального розвитку держави, породжуючи необхідність у її децентралізації. Франко, зіткнувшися з територіальною децентралізацією, загальні риси якої окреслилися в часи Другої республіки (1931-1939 pp.), зробив натомість вибір на користь однієї з форм функціональної децентралізації. Зростання активності держави зосереджувалося поза межами ланцюжка державних владних органів завдяки розширенню сектора державного підприємництва і створенню спеціальних функціональних відомств. Префектурна адміністрація також розвивалася, але на цей раз відштовхуючись від функціональної міністерської бази, послаблюючи загальну координацію і контроль Міністерства внутрішніх справ і цивільних губернаторів. Вона була впливовою лише щодо своїх власних функцій, наприклад, внутрішньої безпеки і дорожньо-транспортного контролю. Ієрархічний ланцюжок урядових представників було збережено, однак урядові рішення щодо територій уже більше не проходили головним чином через Міністерство внутрішніх справ. Нові діючі особи, такі як цивільна й військова бюрократія, тісніше прив'язана до своїх корпоративних інтересів, ніж до територій, опинилася у вигідному становищі, так що у державі без партій вона посіла місце політичних партій щодо обов'язків, притаманних політичним організаціям, у тому числі й у спілкуванні між центральним урядом і віддаленими територіями й органами влади. 101 За цих умов місцева влада опинилася у кризі в межах самого ієрархічного ланцюжка. Стратегія центрального уряду, спрямована на посилення своєї влади, передбачала розширення обсягів діяльності держави. Усі сектори публічної адміністрації розросталися, однак місцевий сектор розширився менше, ніж усі інші. У такий спосіб функціональний розвиток держави знову ліг на плечі центрального уряду — чи то через його периферійну адміністрацію (тобто такі організації, як міністерства сільського господарства, соціального забезпечення, громадських робіт тощо), чи то через сектор державного підприємництва. Тим часом місцева влада розрослася лише до тих меж, у яких її традиційні функції були потрібні для підтримки додаткового тягаря процесу індустріалізації й урбанізації.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МІСЦЕВА ВЛАДА ПЕРЕД ПЕРЕХІДНИМ ПЕРІОДОМ В ІСПАНІЇ» з дисципліни «Місцеве самоврядування: світовий та український досвід»
