Національно-демократичний рух і громадсько-політичні об’єднання в Україні у XIX ст.
Велика французька революція, що відкрила новий етап у розвитку європейської цивілізації, зумовила як докорінну трансформацію всієї системи суспільної свідомості відповідних народів, так і зміну принципів самоідснтифікації особи. Якщо до цього людина відчувала себе представником певного соціального стану і підданим свого окремого, власного государя, то після того, як станові бар’єри почали долатися, а верховним сувереном влади було оголошено сам народ, принципового значення почала набувати національна ідея. У французькій та англо-американській традиції з самого початку вона мала переважно соціально-правовий, політичний акцент, у духовному ж контексті німецького романтизму ця ідея набувала перш за все етнокультурно-мовного значення. В остаточному вигляді вона у першій половині XIX ст. поширилася і серед переважної більшості інших народів Центральної та Східної Європи, які, так само як і німецький, ще не мали тоді адекватного своїй цілісності державного самовизначення. Саме цс було характерним для переважної більшості слов’янських народів, зокрема для українського. В еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігаються значні відмінності, але сучасні вчені в розвитку національних рухів Східної Європи вирізняють три основні етапи. На першому, позначеному дещо ностальгічними настроями, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, вважаючи, що незабаром самобутність їхнього народу може зникнути під навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило, ставав періодом несподіваного “відродження” місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. На третьому етапі, який можна назвати політичним, відбувалося зростання національних об’єднань і висунення національне орієнтованих вимог, за якими так чи інакше було прагнення до самоврядування [9,с.201]. Останнє, вело до вимоги і врешті-решт до здобуття державної незалежності. Саме це ми і спостерігаємо в історії України протягом останніх двох століть. В останній третині XVIII ст., після ліквідації автономних прав України, закріпачення селянсько-козацьких мас Лівобережжя та підпорядкування Київської митрополії й українських монастирів, зокрема Києво-Печерської лаври. Російській православній церкві, українська національна культура опинилася у глибокій кризі. Тоді ж соціальна еліта Лівобережжя — козача старшина, що була урівняна в правах з російським дворянством, яка до того ще зберігала свою національну ідентичність, почала масово сприймати соціо-культурні еталони російського абсолютизму. Її діти та онуки не тільки зрусифікувалися в культурно-мовному відношення, ставши поступово органічною часткою панівного класу Російської імперії, а й сприйняли відповідну загальноросійсько-імперську свідомість, розглядаючи себе як “малоросів”, які разом з “великоросами” та білорусами утворюють єдиний “руський народ”. За таких умов при подальшій русифікації церковного життя й освіти, національна культура зберігається насамперед як народна, фольклорна, а її квінтесенцією стає кобзарство. В ньому, як і в народному малярстві (наприклад, образ козака Мамая), втілюються історична пам’ять, волелюбний народний дух, етичні та естетичні козацькі ідеали, які по обох берегах Дніпра стають світоглядною антитезою кріпацької дійсності. Реакцією на посилення соціально-скономічного гноблення й національно-політичного безправ’я, на відрив представників елітарних кіл від національної культури, стає намагання окремих освічених людей з дворянсько-старшинського стану зберегти або відновити щось з власного славетного минулого, яке відповідно до менталітету епохи ідеалізується й романтизується. Національна шляхетна молодь, до якої так чи інакше доходили відлуння як німецьких уявлень про самоцінність відображеного у фольклорі “народного духу”, так і французьких гасел свободи, рівності й братерства, схильна була бачити саме ці цінності у власній, напівміфологізованій, козачій старовині. Національним символом-ідеалом стає козак як втілення волі та лицарських чеснот і козацька громада — Запорозька Січ —якїимвол вищих принципів свободи, рівності й братерства. У такій суперечливій суспільно-психологічній атмосфері на межі XVIII — XIX ст. на Лівобережжі з його переважно українською за походженням соціальною елітою (на відміну від Правобережжя та Поділля, Галичини й Волині) розпочинаються перші заходи по збиранню й відтворенню, а невдовзі і розвитку української національної культури. Тут слід відзначити історико-етнографічно-фольклористичні дослідження Т. Калиновського, В. Рубана, О. Шафонського, Я. Марковичата Р. Марковича, В. Полетики, Д. Бантиш-Камснського, М. Максимовича, Й.Бодянського та інших. У цьому відношенні викликає особливий інтерес “Історія русів”, чиє авторство і досі є предметом наукового пошуку. В цій пам’ятці національної історичної та суспільно-політичної думки початку XIX ст. увага акцентується на волелюбних інтснціях українців і висловлюється теза, що саме Україна (а не Московія-Великоросія) є безпосередньою спадкоємницею Київської Русі. Водночас, на тлі живої народної мови Середнього Подніпров’я, на відміну вщ штучної, книжної мови, якою користувалися українські діячі, що були пов’язані з староукраїнською традицією Києво-Могилянської академії (як, наприклад, Г. Сковорода), формується мова класичної української лггератури, багатство якої з усією повнотою розкрито І. Котляревським в “Енеїщ”. Започаткований на межі XVIII — XIX ст. національний культурний рух певною мірою відбивався і на свідомості лівобережного панства, в середовищі якого до кінця 20 — 30-х років XIX ст. діяли гуртки українських дворян-автономістів, об’єднаних у масонські ложі та так чи інакше пов’язаних з відповідними таємними польськими та російськими організаціями. Так, 1818 р. у Полтаві засновано ложу “Любов до правди”, майстром якої був український землевласник С.Кочубей, а оратором — пост, майор І. Котлярсвський. Через персяс-лівського дворянського маршалка В. Лукашсвича вона була пов’язана з ложею “Об’єднаних слов’ян” у Києві. Крім того, як свідчили деякі декабристи перед карним трибуналом, паралельно з ними, в основному на Чернігівщині, діяло українське таємне товариство, що ставило на меті державну самостійність України [11,с.21]. Саме з цього середовища лівобережного дворянства і вийшли українські пани-меценати, які в 40-х роках XIX ст. радо вітали творчість Т. Шсвченка, а у 50 — 70-х роках морально і власними коштами підтримували український культурний і громадський рухи: В.Тарнавський, Г. Галаган, Л. Скоропадська-Милорадович та інші. Але справжній самостійний громадсько-політичний рух в Україні розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, яке об’єднало таких талановитих митців і вчених, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак-Артемовський, О. Маркович, В. Білозерський, до яких у 1846 р. приєднався і Т. Шевчснко. Його мстою було скасування кріпацтва і національне визволення українського народу, який мав здобути власне політичне і культурне самовизначення серед інших слов’янських народів у спільній федерації. Але, поділяючи спільні ідеали, висловлені в “Книзі буття українського народу”, члени братства істотно розходились щодо методів їх досягнення. Якщо М. Костомаров і П. Куліш відстоювали поступові реформи, то Т. Шсвченко і М. Гулак-Артемовський висловлювались за організацію збройного повстання і повалення царату. Таким чином, в українському громадському русі вже в середині 40-х років минулого століття визначилися розбіжності між прихильниками помірковано-реформістського та радикально-революційного напрямків. На жаль, арешт у березні 1847 р. провідних діячів цієї групи не дали повною мірою розвинутися цим тенденціям. Після свого визволення, провідні діячі Кирило-Мефодіївського братства на початку 60-х років XIX ст. знов, на цей раз вже в Петербурзі, згуртувались, утворивши так звану Петербурзьку Громаду. Всі, за винятком Т. Шевчснка, наполягали на тому, щоб Громада була аполітичною і зосереджувалась на просвіті мас. Основну роль в ній тоді відігравали М. Костомаров і П. Куліш, які спільно з В. Білозерським, маючи грошову підтримку багатих українських поміщиків В. Тарнавського й Г. Галагана, розгорнули широку видавничу діяльність, зокрема протягом 1861-1862 рр. здійснювали видання щомісячного часопису “Основа” українською мовою. В самій Україні —в Полтаві, Чернігові, Харкові та інших містах — також почали засновуватися громади, що розгортали власну видавничу справу. Так, у Чернігові в 1861-1863 рр. виходив український тижневик за редакцією поста-байкаря Л.Глібова. У всіх великих українських містах почали друкувати українські книжки для народного читання, особливо підручники для народних шкіл. Найвпливовішою серед таких громад була Київська. Вже 1859 р. у Києві, як і в інших українських містах, почався рух за створення недільних шкіл та публікацію посібників для них. Серед молодої інтелігенції, що брала участь у відповідних заходах, було сформовано Київську Громаду. Її члени, багатьох з яких за народницькі симпатії називали “хлопоманами”, висловлювалися за необхідність ліквідації кріпацітва, демократізацію суспільних відносин та активного служіння народу, їхні погляди чимось схожі з позицією російських народників того періоду. Проте, на відміну від них, в їх середовищі революційні гасла не були популярними. Вони піклувалися про освіту, культуру і самі активно працювали в царині науки і літератури. Особливу роль в цьому процесі відігравав В.Антонович, представник спольщсного українського шляхетського роду, який ще в молоді роки свідомо обрав українство й присвятив своє життя його розвитку. Реакція, що посилилася в Росії після придушення польського повстання 1863 р., унеможливила плідну суспільно-просвітницьку роботу, і Київська Громада зазнала змін. Залишився її старий гурток під керівництвом ВАнтоновича, до якого ретельно добирали нових членів. У 70-х роках у цій, так званій “Старій Громаді” налічувалось не більше півсотні членів, але всі вони були визначними вченими і митцями. Варто згадати такі відомі в українській культурі імена: М. Драгоманов, Т. Рильський, М.Зібер, Б. Познанський, П. Житсцький, О. Кістяківський, П. Чубинський, М. Михальчук, О. Русов, Ф. Вовк, І. Лучицький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Ковалевський, С. Подолинський та інші. “Стара Громада” активно розгорнула наукову, літературну і просвітницьку роботу, концентруючи в собі, за висловом І. Крип’якевича, національну “інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом” [12,с.297]. Вона встановила зв’язки з громадами інших міст, зокрема Харкова, Одеси, Чернігова, Полтави, Санкт-Петербурга тощо, але трималася осторонь політичних акцій та зв’язків з революційними російськими гуртками. Важливе значення “Стара Громада” приділяла розвиткові науки і письменства, “спираючи на них основи української національної ідеології” [12,с.298]. Її представники розпочали систематичне вивчення різних аспектів життя українського народу. Наукові дослідження проводилися на кафедрах Київського університету імені святого Володимира, в Археологічній Комісії — офіційній установі при київському генерал-губернаторі та у відкритому в Києві 1873 р. Півдснно-Західному відділі російського географічного товариства, який став головним центром української науки. Деякий час вона висловлювала свої позиції на сторінках газети “Кисвский телеграф”. Але поступово серед членів Громади почали виникати розбіжності між прихильниками двох напрямків: соціалістичного, на чолі з М. Драгомановим та національно-культурницького, провідну роль в якому відігравав В.Антонович. Розкол, що накреслювався, збігся з загальним загостренням суспільно-політичної ситуації в Російській імперії (що врешті-решт привело до вбивства 1 березня 1881 р. народовольцями царя Олександра II) та реакційними заходами царського уряду, спрямованими безпосередньо і проти українського руху, наприклад “Емський указ” від 18 травня 1876 р., за яким заборонялося друкувати і ввозити з-за кордону літературу українською мовою. Обережна культурно-просвітницька позиція переважної більшості членів “Старої Громади” не задовольняла бажання радикальної молоді корінних суспільно-політичних змін, тому численні вихідці з України ставали членами перших російських революційних груп (М. Кибальчич, А. Желябов, Я. Стефанович, Д. Лизогуб, С. Степняк-Кравчинський та ін.). З іншого боку, її культурно-просвітницька орієнтація виглядала світоглядним анахронізмом порівняно з тим широким соціал-демок-ратичним рухом, який на тоді охопив провідні країни Європи (зокрема, Німеччину та Австро-Угорщину) і вже мав деяких прихильників в окремих губернських містах. Так, у 1875 р. в Одесі вже діяв “Південноросійський союз робітників”, статут якого в деяких положеннях відповідав принципам І Інтернаціоналу, а в Петербурзі з 1878 р. і протягом кількох наступних років — “Північний союз російських робітників”. Серед членів Київської Громади активним прихильником новітніх соціалістичних ідей був, як зазначалося, М.Драгоманов, а М.Зібер — одним з провідних вчених-марксистів європейського масштабу. З початку 70-х років діяльність Громади виходить за межі Російської імперії. Починаються її жваві зв’язки з галицьким українським рухом. У 1872 р. коштом киян відновлено видання львівської “Правди” і її співробітниками стало багато наддніпрянців, а у 1873 р. на гроші аристократки Л. Скоропадської-Милорадович та цукрового барона В. Симиренка у Львові створено Літературне товариство ім.Т. Шевченка, реорганізоване в 1892 р. у Наукове товариство ім.Т. Шевченка (НТШ). Урядові утиски та заборона друкарства українською мовою сприяють переміщенню національної громадсько-політичної діяльності за кордон. До Австро-Угорщини, а потім до Швейцарії переїжджає звільнений з Київського університету М. Драгоманов, який у Женеві спільно з наддніпрянцями М. Зібером, С. Подолинським, Ф. Вовком та іншими й галицьким вченим М. Павликом налагоджує видання української громадсько-політичної літератури. Еміграція М. Драгоманова привела до формування женевського гуртка українських соціалістів, які встановили стосунки з відповідними галицькими групами, найяскравішими представниками яких були І. Франко та М. Павлик. Женевський гурток став зародком українського соціалістичного руху. На цьому грунті загострилися розбіжності між М. Драгомановим і більшістю членів “Старої Громади”, що невдовзі призвело до остаточного розриву. “Громада” з 1886 р. відмовилась фінансувати діяльність М. Драгоманова, і він у 1889 р. переїхав до Болгарії, де став професором Софійського університету. У Києві залишилися люди переважно помірковано-культуротворчої орієнтації, які підкреслено трималися осторонь народницького революційного та соціалістичного рухів. Вони гуртувалися навколо часопису “Кисвская старина”, що за умов заборони українського друкованого слова виходив російською мовою, хоча й відтворював українську національну позицію. Як бачимо, український національно-культурний рух з самого початку був пов’язаний з провідними вищими навчальними закладами, особливо з Київським університетом. Його представляли провідні вчені свого часу: М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк та інші. Тому для адекватного розуміння атмосфери, в якій формувалася українська політична свідомость, необхідно в загальних рисах охарактеризувати стан науки й освіти в Украші на межі XIX — XX ст.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Національно-демократичний рух і громадсько-політичні об’єднання в Україні у XIX ст.» з дисципліни «Українська державність у 1917-1919рр.»
