Формування радянської державності в Україні (1917—1920 рр.)
В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що після подій Української революції 1917—1920 рр. більша частина українських етнічних територій увійшла до складу формально незалежної Української Радянської Соціалістичної Республіки. Встановлення радянського державного ладу більшовики взяли під контроль фактично з перших своїх кроків після перемоги соціалістичної революції. Зазначимо, що УРСР було проголошено вже на т. зв. I Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 11—12 грудня 1917 року. В прийнятій резолюції «Про організацію влади в Україні» з’їзд було конституйовано як вищий орган влади Укра- їнської РСР. В його склад увійшов 41 чоловік, 35 з яких представляли більшовицьку партію. З’їзд, який фактично не представляв українського народу, проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний Виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив перший уряд Радянської України — т. зв. Народний секретаріат. Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад. У перервах між з’їздами його функції мав виконувати Центральний виконавчий комітет (ЦВК). До складу ЦВК входив 61 член. Першим головою ЦВК був обраний Ю. Медведєв. II Всеукраїнський з’їзд рад збільшив склад ЦВК до 102 членів. ЦВК формувався за партійною ознакою. ЦВК мав відділи: агітаційний, господарський, зв’язку, військовий. Зі свого складу ЦВК обирав Президію, компетенція якої обмежувалась організацією роботи його пленумів. Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України. 17 грудня ЦВК рад України проголосив маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. Зазначимо, що в той час Центральна Рада контролювала 3/4 території України. 25 грудня 1917 року розпочався наступ більшовицьких військ. Але за умовами Брестської угоди більшовицький уряд мусив перебратися з Києва до Полтави, а потім — з 9 березня 1918 року — до Катеринослава. У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків — РКП(б). Це давало РКП(б) можливість активніше втручатися в українські справи. Фактично формування вищих органів влади й управління в радянській Україні цілком залежало від РКП(б). 28 листопада 1918 року в Курську за постановою Центрального Комітету (ЦК) РКП(б) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П’ятаковим, який розглядався як тимчасовий радянський уряд. 7 січня 1919 року територія України, яка входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). 26 січня 1919 року було створено новий уряд УРСР на чолі з Х. Раковським. Новий уряд декларував необхідність об’єднання УРСР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Зазначимо, що українська державність в УРСР мала суто формальний характер. Вже 11 грудня 1919 року було створено Всеукраїнський революційний комітет — фактично найвищий законодавчий і виконавчий орган більшовицької влади в Україні. Його головою став Г. Петровський. 27 січня 1920 року Всеукрревком анулював усі декрети уряду УРСР, у яких ішлося про побудову державних органів, замінив їх на російські декрети і в лютому склав свої повноваження. Місцевими органами влади були проголошені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та їх виконавчі комітети. В цьому плані для більшовиків головним завданням була більшовизація місцевих рад. 28 листопада 1918 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв «Тимчасове положення про організацію влади на місцях». За цим положенням вимагалася негайна організація на місцях військревкомів, а в селах — комітетів бідноти. Всі ці надзвичайні органи влади мали бути створюваними місцевими організаціями КП(б)У. До кінця 1920 року ревкоми становили більшість у загальній структурі державних органів влади. В губерніях і повітах України створювалися спеціальні «трійки», а у волостях — «четвірки», яким надавалася необмежена влада на місцях. Зазначимо, що хоча Україна формально й мала статус незалежної радянської республіки, вільне обрання місцевих рад на її території не проводилося. На місцях у здійсненні влади значна роль відводилася комендантам і комісарам, які призначалися ревкомами. Абсолютна більшість у місцевих органах влади забезпечувалася за членами КП(б)У. Фактично до літа 1920 року КП(б)У перетворилася на основний елемент державного апарату. Система управління базувалася на принципі: ухвалам державних органів (ВУЦВК і РНК УРСР) обов’язково передували рішення Політбюро ЦК КП(б)У. Рішенням Пленуму ЦК РКП(б) від 4 травня 1919 року об’єднувалися збройні сили, органи постачання, транспорту та зв’язку під керівництвом Ради оборони РРФСР. Рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня 1919 року державні органи РРФСР ставали повновладними органами всіх радянських республік. Декретом Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 року про об’єднання Радянських соціалістичних республік — Росії, України, Литви, Латвії, Білорусі — для боротьби зі світовим імперіалізмом було юридично оформлено ліквідацію формального існування республік. У проведенні продовольчої політики більшовиків та у зміцненні радянської влади на селі значну роль відігравали так звані комітети незаможних селян (комнезами). Вони діяли під керівництвом сільських рад, на відміну від комітетів бідноти (комбідів), які створювалися як замінники сільських рад. Зазначимо, що у віданні уряду України 1920 року формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров’я, землеробства, юстиції. Але всі вони діяли у тісному зв’язку з наркоматами РРФСР. 1920 року запроваджувалася посада уповноваженого Реввоєнради РРФСР при Раднаркомі УРСР, на яку було призначено М. Фрунзе. Студенти мають усвідомити, що в період 1917—1920 рр. незалежної держави Радянської України не існувало. Її територія була включена до складу РРФСР. В ході формування радянської державності формувалися й основи соціалістичного права. Зверніть увагу, що головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна з системою права в більшовицькій Росії. Цей процес можна назвати рецепцією права — прямим запозиченням норм однієї держави для пристосування їх до умов іншої країни. Дослідники історії держави і права України відзначають такі специфічні джерела формування основ соціалістичного права, як революційна правосвідомість, пріоритет якої над іншими джерелами права базувався на так званій психологічній теорії права, що панувала в ті роки. 8 лютого 1919 року РНК України приймає постанову «Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління». В ній було поставлене питання про передачу влади Радам. Але юридично система Рад в Україні була закріплена першою радянською Конституцією 1919 року. Зауважимо, що проект Конституції УРСР обговорювався ще на III-му з’їзді КП(б)У, що відбувся на початку березня 1919 року. Визнавалася необхідність прийняття для УРСР Конституції РСФРР. На III-му Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у Харкові 14 березня 1919 року, було прийнято Основний закон республіки — Конституцію УРСР. Цей документ стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Він носив заідеологізований класовий характер. УРСР називалася навіть не державою, а організацією диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над гнобителями й експлуататорами. В документі було сформульоване завдання переходу від буржуазного суспільства до соціалізму. Кінцевою метою державного будівництва бачилося входження України до складу абстрактної Єдиної міжнародної соціалістичної республіки. Зазначимо, що при прийнятті Конституції УРСР допускалася її відмінність в залежності від місцевих умов від Конституції РСФРР 1918 року. Тому текст Конституції УРСР значно відрізнявся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом. Структурно цей документ складався з чотирьох розділів: 1. Загальні положення; 2. Конструкція радянської влади; 3. Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України; 4. Про герб і прапор УРСР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А — Організація центральної влади; Б — Організація радянської влади на місцях. У Декларації визначалася соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату. Політичною основою диктатури пролетаріату виступала система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосні, повітові та губернські з’їзди рад. Найвищим органом влади Конституція проголошувала Всеукраїнський з’їзд Рад. У період між з’їздами вищим органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з’їздом і відповідав перед ним. Компетенцією ВУЦВК було формування уряду — Ради Народних Комісарів. Уряд складався з народних комісарів, які очолювали галузеві народні комісаріати. За Конституцією УРСР 1919 року Україна була унітарною державою. Зверніть увагу, що в організації й діяльності найвищих органів влади та управління поділу на законодавчу, виконавчу влади не було, а вносити зміни до Конституції міг лише Всеукраїнський з’їзд Рад. Існувала багатоступенева система виборів делегатів на Всеукраїнський з’їзд. Конституція УРСР 1919 року вміщувала перелік категорій осіб, що не могли обирати і бути обраними до цих органів влади, — особи, які використовували найману працю, які мали нетрудові доходи, займалися приватною торгівлею, торговим та комерційним посередництвом, засуджені за користливі та порочні злочини; особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими, а також особи, які знаходяться під опікою; також особи, які в минулому були службовцями та агентами поліції, жандармерії, члени царської родини, духовні особи — ченці та служителі різних культів. Одночасно виборчі права в УРСР надавалися робітникам і селянам з інших країн. Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв’язок з їх обов’язками. З прийняттям Конституції створювалася юридична база для наступної законотворчості. В соціальній сфері проголошувалася нова система суспільних відносин, були задекларовані нові принципи і соціальні цінності. Так, основою радянського цивільного законодавства стала соціалістична власність, яка виникла в результаті експропріації поміщиків і капіталістів, націоналізації землі, заводів, фабрик, транспорту. Націоналізацію власності проводила Рада народних комісарів РРФСР.Разом з ліквідацією приватної власності запроваджувалася державна монополія на торгівлю, в тому числі на торгівлю хлібом. Законом «Про соціалізацію землі» була оформлена примусова конфіскація хліба, хоча фактично примусова конфіскація хліба у селян України розпочалася ще в січні 1918 року. Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету «Про продуктову диктатуру» від 9 травня 1918 року запроваджувалася політика військового комунізму. У відповідності до неї заборонялася торгівля хлібом та хлібними продуктами, на які вводився розподіл, хлібопекарні реквізовувалися. Найважливішими в цьому плані слід вважати декрети тимчасового робітничо-селянського уряду: «Про націоналізацію банків» від 22 січня 1919 року; «Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під’їзних шляхів» від 4 січня 1919 року; «Про порядок націоналізації підприємств» від 11 січня 1919 року та ін. Реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку заборонялися. Але згідно з декретом РНК УРСР від 1 березня 1919 року «Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії» широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку осіб, які підпадали під кваліфікацію «експлуататорський клас». Зверніть увагу, що кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб. 10 серпня 1920 року РНК УРСР видає декрет «Про об’єднання всіх видів кооперативних організацій», який можна розглядати як крок на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації. Фактично протягом 1919—1920 рр. було націоналізовано житло, благочинні, лікувальні та санаторні установи. Для управління націоналізованим майном була створена Всеросійська рада народного господарства (ВРНГ). Господарський розрахунок ліквідовувався, а безкоштовне постачання енергією, паливом, сировиною, збут готової продукції здійснювалися за нарядами главків ВРНГ. Декретом Раднаркому «Про скасування спадкування» від 11 березня 1919 року скасовувалося право успадкування. За ним усі види спадкування (за законом і за заповітом) скасовувалися. Спадкова маса обмежувалася сумою в 10 тисяч карбованців. Усе інше майно померлого ставало державною власністю. В зазначений період політика воєнного комунізму, яку проводив уряд Радянської Росії, характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва, державної монополії на торгівлю хлібом. Запроваджувалася продрозкладка, за якою селяни мали здавати державі усі «надлишки» хліба, загальна трудова повинність. Продуктами харчування не можна було торгувати або обмінювати їх, а винні у порушенні державної монополії розстрілювалися. Безкоштовно постачалися паливо, фураж, медикаменти, вода, газ, електроенергія тощо. Скасовувалася плата за користування транспортом, поштою, телеграфом, телефоном, лазнями та інше. Основою радянського земельного законодавства був декрет «Про землю», чинність якого було розповсюджено на всю територію України, постанова РНК РСФРР «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів» від 5 листопада 1917 року, закон України «Про соціалізацію землі», прийнятий на третьому Всеросійському з’їзді Рад. Ці нормативні акти фактично встановлювали порядок націоналізації землі і передання права розпорядження землею до місцевих Рад та підпорядкованим їм волосним земельним комітетам. У Конституції УРСР 1919 року скасування приватної власності на землю було закріплене остаточно. 5 лютого 1920 року «Закон про землю» закріпив розподіл землі в зрівняльне землекористування. Ним передбачався розвиток колективних форм землекористування. В цьому плані значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, різного роду товариств із спільної обробки землі. Основи сімейно-шлюбного законодавства в радянській Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 року. Вони, в свою чергу, базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В декретах «Про організацію відділів запису актів громадянського стану» та «Про розлучення», «Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану» підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Скасовувалися різні обмеження шлюбу — дозвіл батьків, різниця у віросповіданні тощо. Церковні шлюби оголошувалися приватною справою осіб, що брали шлюб. Закріплювалася свобода розлучення. Розірвання шлюбу здійснювалося органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. У трудовому законодавстві також відбувалися зміни. Так, поширювалася на Україну дія прийнятого 10 грудня 1918 року РСФРР Кодексу законів про працю. В цьому документі вміщувалися норми, що закріплювали загальний обов’язок працювати та право на працю, регулювалися питання оплати праці, дисципліни праці, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Для залучення до праці широко використовувалася трудова повинність, трудова мобілізація. У зв’язку з тим, що проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості, на підприємствах відповідно встановлювалися режими, близькі до режимів військових установ. Характерно, що з’явилося поняття трудового дезертирства; до порушників дисципліни застосовувалися заходи примусу. Студентам необхідно звернути увагу на те, що в розвитку кримінального законодавства каральна політика радянської держави базувалася на програмі партії більшовиків (1919 р.). При цьому, при визначенні міри покарання слід було брати до уваги характер дії, особу звинувачуваного, його соціальне походження та становище. Фактично кримінальне законодавство передбачало покарання не лише за закінчене діяння, але й за задум та недонесення. В цьому плані потрібно відмітити декрет РНК УРСР «Про дострокове звільнення» від 21 березня 1919 року, а також «Керівні начала з кримінального права РСФРР», прийняті в Росії в грудні 1919 року, а 4 серпня 1920 року офіційно введені в дію на території України. В цих нормативних актах проголошувалися достатньо специфічні принципи, за якими мало формуватися кримінальне право: наприклад, принцип доцільності, який протиставився принципу законності. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування. В нормативних актах не пояснювалися форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність тощо. Припускалося, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, вирішуватимуть справи лише на основі норм загальної частини карного кодексу. Серед покарань були: догана, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу, позбавлення волі, примусові роботи, оголошення поза законом, розстріл. Зверніть увагу, що до кримінальної відповідальності притягали не тільки самого злочинця, а й членів його родини. До кримінальної відповідальності притягали осіб з 14-літнього віку. З перших кроків радянської влади в Україні приділялася неухильна увага становленню судової системи. В «Тичасовому положенні про народні суди і революційні трибунали УРСР» від 20 лютого 1919 року, «Положенні Ради Народних Комісарів про народний суд» від 26 жовтня 1920 року, інструкції НКЮ УРСР «Про судочинство» від 3 червня 1919 року та різних циркулярах НКЮ УРСР закріплювалися головні принципи діяльності судів, принципи кримінального процесу. Характерно, що вони були єдині як для народних судів, так і для революційних трибуналів. Так, у циркулярах, виданих 29 лютого 1920 року Народним комісаріатом юстиції УРСР, попереднє розслідування у контреволюційних справах мало бути завершене протягом 48 годин. Актом передачі до судового розгляду була заключна постанова слідчого, що затверджувалася на розпорядчому засіданні ревтрибуналу. Для найнебезпечніших злочинів існували ревтрибунали, які мали право діяти і без попереднього слідства. Судочинство тут було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Звинувачений не мав права на захист. Вироки ревтрибуналів спочатку не підлягали касаційному оскарженню. Декретом РНК УРСР «Про утворення Верховного Касаційного Суду» від 16 квітня 1919 року було встановлено, що касаційному оскарженню мають підлягати всі вироки ревтрибуналів, за винятком вироків, які виносилися Верховним ревтрибуналом при ВУЦВК. Народним судам були підсудні всі кримінальні справи, окрім тих, що були підсудні ревтрибуналам. Для цих судів встановлювався інший порядок розгляду справ. Так, попереднє розслідування здійснювалося у формі дізнання або попереднього слідства, причому проведення попереднього слідства залежало від рішення судді. В судовому процесі брали участь народні засідателі, які мали рівні права з народними суддями. Питання, що виникали в процесі розгляду справи, вирішувалися більшістю голосів. Ця категорія судів діяла також на основі «Положення про народний суд» від 26 жовтня 1920 року. Тут встановлювалися такі підстави відміни вироків у касаційному порядку: істотні порушення форм судочин- ства; суттєве порушення або невірне застосування декретів; неповністю проведене слідство; очевидна несправедливість вироку. Необхідно зазначити, що в період, який розглядається, майновий обіг у радянській Росії і радянській Україні був майже відсутній, тому цивільні справи розглядалися в судах не так часто порівняно з кримінальними справами. Цією ж обставиною можна пояснити той факт, що більшість норм цивільного судочинства, як правило, містилася в актах, які регулювали судочинство в кримінальних справах. Слід звернути увагу на те, що всі репресивні органи більшовицької партії мали функції слідства, суду та виконували вироки. Наприклад, у січні 1918 року при Київському ревкомі було створено слідчу комісію з функціями судового органу. Революційні трибунали також були наділені функціями суду. Судові функції виконувала також Надзвичайна комісія. Таким чином, диктатура комуністичної партії відбилася ї на характері законодавства періоду воєнного комунізму.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формування радянської державності в Україні (1917—1920 рр.)» з дисципліни «Історія держави і права України»
