Статистика
Онлайн всього: 7 Гостей: 7 Користувачів: 0
|
 |
Матеріали для курсової |
Специфічна імуносупресія
|
| 27.09.2014, 17:30 |
| Специфічна імуносупресія, на відміну від неспецифічної, зумовлює
інактивацію лише тих клонів лімфоцитів, що відповідальні за відторгнення трансплантата, не
впливаючи на реактивність імунної системи щодо інших антигенів. Сьогодні для запобігання
відторгненню трансплантата в експерименті використовують такі прийоми, як індукування
толерантності в неонатальний період та активне і пасивне підсилення толерантності.
У гризунів (тварин, які найчастіше використовують в експериментальній трансплантології) Т-
клітини емігрують із тимуса відзразу після народження і толерантність у них можна індукувати,
вводячи їм у цей період клітини, здатні рости і розвиватися й бути постійним джерелом донорських
антигенів. Зазвичай мишам однієї батьківської лінії, наприклад В, вводять клітини кісткового мозку
гібридів (АхВ) F1, що призводить до розвитку у реципієнтів ареактивності до антигенів А, яка
виникає внаслідок пригнічення утворення зрілих алореактивних анти-А Т-клітин. Індукована
толерантність підтримується в дорослому стані, чим і пояснюється тривале виживання у таких
реципієнтів трансплантатів від донорів лінії А (див. розд.13).
Вважають, що основою неонатального індукування толерантності може бути як інактивація
антигеном клонів Т-клітин, так і вибіркова активація певних їх субпопуляцій. Так, підвищення
кількості донорспецифічних Тх2-клітин і утворення ними цитокінів, зокрема ІЛ-10, пригнічує
продукування Тх1-клітинами ІФН-γ та ІЛ-2. Дефіцит донорспецифічних Тх1-клітин, яким належить
вирішальна роль у реакції відторгнення, за підвищеної кількості Тх2-клітин призводить до
пригнічення реакції відторгнення і сприяє виживанню трансплантата. Існує також думка, що
неонатально індукувана толерантність може бути зумовлена активацією супресорних Т-клітин, яка
обґрунтовується можливістю адоптивного перенесення супресії реакції відторгнення інтактному
реципієнту за допомогою Т-лімфоцитів від донора, толерантного до трансплантата. Однак питання
про природу супресорних Т-лімфоцитів остаточно ще не з'ясовано.
У людини виселення Т-клітин з тимуса відбувається через 16 — 20 тижнів внутрішньоутробного
розвитку, тобто наприкінці першої половини вагітності, а тому отримати стан неонатально
індукованої толерантності (як у гризунів) неможливо. Подібний певною мірою стан виникає у
людини після загального опромінення лімфоїдної тканини з екрануванням кісткового мозку і
наступного введення антигену. Однак, як уже зазначалося, застосування загального опромінення
пов'язане з тяжкими побічними ефектами, що унеможливлює широке використання цього методу в
клінічній практиці.
У тварин і людини можна індукувати стан ареактивності до трансплантата та подовжувати його
виживання за допомогою гемотрансфузій. У людини в деяких випадках можна подовжити термін
виживання трансплантата попереднім переливанням крові. Сприятливий вплив на виживання
трансплантата може чинити попередня внутрішньовенна (не інша!) трансфузія реципієнту крові не
лише від донора органа (donor specific transfusion), а й від іншого, не підібраного спеціально,
донора, що зумовлено випадковим збігом деяких антигенів донора крові і донора трансплантата
(органа).
Гемотрансфузійний ефект виникає як наслідок активної імунної відповіді реципієнта на введені
чужорідні антигени донора, тому цей феномен називають активним імунним підсиленням
толерантності, або активним підсиленням виживання трансплантата. Активне підсилення, як
вважають, може опосередковуватися різними механізмами, такими як індукування антигенами крові
анергії чи вибіркова активація певних субпопуляцій Т-клітин (Тх2), утворення «підсилювальних
антитіл», які пригнічують процес розпізнавання та презентації антигенів (блокуючи антигенні
детермінанти трансплантата чи руйнуючи АПК — «лейкоцити-пасажири») або зумовлюють
елімінацію алореактивних клітин. У свій час попереднє переливання реципієнту донорської крові
широко застосовувалося в багатьох центрах трансплантації. Однак ця процедура пов'язана з
ризиком сенсибілізації реципієнтів та можливим інфікуванням їх вірусами. Із запровадженням
ефективних імуносупресивних агентів застосування цього методу в більшості випадків стало
недоцільним.
В експерименті тривалого виживання трансплантата досягають також уведенням реципієнту під час
трансплантації готових антидонорських антитіл, які зумовлюють пасивне підсилення
толерантності (пасивне підсилення виживання трансплантата). Ефект підсилення може бути
зумовлений регуляцією введеними антитілами імунної відповіді на трансплантат за механізмом
зворотного зв'язку (див розд. 10, 11).
Як індуковані в організмі реципієнта, так і введені готові антитіла пригнічують реакції відторгнення
лише щодо антигенів конкретного донора, що підтверджує імунну специфічність феноменів
активного пасивного підсилення.
Отже, специфічна імуносупресія, ослабляючи імунну відповідь на трансплантат, не знижує
резистентності реципієнта до збудників інфекцій. Однак застосування методів специфічної
імуносупресії в клінічній практиці вірогідно стане можливим лише у майбутньому.
|
| Категорія: Імунологія | Додав: koljan
|
| Переглядів: 576 | Завантажень: 0
|
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
