Статистика
Онлайн всього: 3 Гостей: 3 Користувачів: 0
|
 |
Матеріали для курсової |
ІМУННА ТОЛЕРАНТНІСТЬ
|
| 27.09.2014, 13:27 |
| Лімфоїдна система вищих тварин потенційно здатна здійснювати імунну відповідь проти безмежної
кількості чужорідних антигенів та відторгати тканини будь-яких генетичне чужорідних донорів.
Однак власні тканини вона не відторгає і в нормі імунних реакцій проти власних антигенів не
здійснює. Імунна система відрізняє «своє» від «не свого», тобто толерантна до власних речовин, але
відторгає речовини всіх інших особин як свого, так і інших біологічних видів. Відсутність 57
реактивності щодо власних речовин називають природною імунною толерантністю. Слово
«толерантність» (від лат. tolerantis — терплячий) означає «терпимість». Природна толерантність
відіграє важливу роль у збереженні антигенної індивідуальності особини. Крім природної
розрізняють набуту, або індуковану, імунну толерантність. Іноді набуту толерантність називають
імунним паралічем. Отже, природна толерантність (аутотолерантність, self-tolerance) — це
толерантність до своїх антигенів, а індукована толерантність — це толерантність до чужорідних
(non-self-tolerance) антигенів. Толерантність можна відтворити в експерименті. Тому такий тип
індукованої толерантності називають штучною толерантністю.
Значна кількість хвороб пов'язана як із втратою природної толерантності (різні аутоімунні
захворювання), так і з небажаним набуттям толерантності до інфекційних агентів або пухлин,
внаслідок чого імунна система стає неспроможною ефективно протистояти інфекції або злоякісному
захворюванню. Крім того, розкриття механізмів природної толерантності дало б змогу розробити
підходи для тривалого приживлення трансплантатів, що зумовило б значний прогрес у
трансплантаційній медицині. Однак наука нині ще не здатна з впевненістю відповісти на більшість
питань стосовно молекулярних механізмів, що лежать в основі формування природної
толерантності. Значна кількість експериментальних підходів для індукування штучної
толерантності та її перенесення іншим тваринам дали змогу детально описати різні її прояви, однак
невідомо, наскільки ці експериментальні моделі відображають механізми, що лежать в основі
формування природної толерантності.
Вважають, що природна толерантність, як і штучна, індукована антигенами, але не чужорідними, а
власними, з якими лімфоїдна система контактує під час індивідуального розвитку та утворення
нових лімфоцитів у первинних лімфоїдних органах. Тому, за визначенням експертів ВООЗ,
толерантність є специфічною імунною ареактивністю, що індукована антигеном. У межах цього
визначення толерантність є протилежністю вторинній імунній відповіді.
Антигени, що індукують толерантність, називають толерогенами. Оскільки толерантність може
мати різні ступені прояву, то її можна визначити як індуковану антигеном втрату або зниження
здатності лімфоїдної системи здійснювати специфічну імунну відповідь проти цього самого
антигену. Імунну толерантність слід відрізняти від генетично детермінованої неспроможності
відповідати на певні антигени внаслідок відсутності у цих антигенів імуногенних властивостей,
відсутності необхідних алелів МНС чи репертуару рецепторів. Толерантність потрібно також
відрізняти від інших форм пригнічення імунної відповіді — імунодефіцитних станів та станів
імунної депресії. На відміну від останніх імунна толерантність завжди специфічна, тобто
відсутність відповіді на певний антиген (толероген) не позбавляє організм здатності нормально
відповідати на введення інших антигенів. Отже, імунна толерантність є фізіологічною функцією
імунної системи, а імунодефіцити — патологією.
Природна імунна толерантність — регуляторний механізм імунної системи, що ґрунтується на
елімінації або інактивації лімфоїдних клітин, специфічних до антигенів певного організму. Цей
механізм запобігає розвитку аутоімунних реакцій.
На існування механізмів, які б запобігали утворенню антитіл проти власних антигенів організму,
звертали увагу ще П. Ерліх та інші першовідкривачі антитіл. У 1938 р. Трауб, перещеплюючи вірус
лімфоцитарного хоріоменінгіту на курячих ембріонах, помітив, що птахи, які розвиваються із
заражених ембріонів, не розвивають імунну відповідь до цього вірусу, тоді як інтактні кури стійкі
до спричиненої ним інфекції. В 1945 р. Р. Оуен установив, що в крові дизиготних телят-близнюків,
які в ембріональному періоді мали спільний плацентарний кровотік, містяться еритроцити, що
належать до двох різних груп крові. Крім того, такі телята легко переносили переливання крові від
одного до іншого. Ці спостереження наводили на думку, що формування природної толерантності
імунної системи до всіх власних антигенів відбувається в ембріональний період. У 1949 р. Ф. Бернет
і ф. Феннер висловили припущення, що толерантність до власних антигенів не є генетично
детермінованою або природженою, а формується в період дозрівання імунної системи внаслідок
контакту незрілих лімфоцитів із власними антигенами, які потім у постембріональний період
сприймаються імунокомпетентними клітинами як «своє».
Ф. Бернет і Ф. Феннер припустили, що субстанції, які утворюються в opгaнiзмі в ембріональному
періоді, контактують із лімфоїдною системою, розпізнаються як «свої», і до них виникає імунна
толерантність, яка стає нормою після завершення дозрівання імунної системи. Вони також
висловили припущення, що чужоріді антигени, введені в організм тварини в ембріональний або
ранній постнатальний період, будуть сприйняті незрілою імунною системою як власні і до них
сформується толерантність, тобто організм навчається розпізнавати «своє» і «чуже» ще у процесі
розвитку. Однак, працюючи з антигеном, до якого толерантність формується важко (вірус грипу), Ф.
Бернет не довів цього геніального припущення.
Здатність імунної системи диференціювати «своє» і «чуже» запобігає розвитку аутоімунних реакцій
проти компонентів власних тканин. Механізм імунної толерантності перешкоджає клонам
імунокомпетентних клітин, специфічних до антигенів, які постійно містяться в організмі у високих
концентраціях, зайняти домінуюче положення у популяції лімфоїдних клітин та спричинити
нерегульовану експансію цих клонів в організмі.
Щоб перевірити припущення Ф. Бернета і Ф. Феннера, Р. Білінгхем, Л. Б. Брент і П. Медавар (1953)
провели дослідження з трансплантацією ембріонам мишей клітин алогенної кровотворної тканини.
Ці дослідники довели можливість штучного відтворення стійкої імунної толерантності до алогенних
трансплантатів.
П. Медавар зі співавторами показали, що введення алогенних лімфоїдних клітин ембріонам мишей
зумовлює зниження або повну втрату дорослими організмами, що розвинулися з таких ембріонів,
здатності вилучати антигени лінії донора (синтезувати специфічні антитіла, відторгати
трансплантат, реагувати в ЗКЛ). Це було продемонстровано приживленням чорних клаптиків шкіри
мишей лінії C57BL на білих мишах лінії
А, в яких було індуковано імунну
толерантність у пренатальний період
введенням кровотворних клітин від
мишей лінії C57BL (мал. 93). В
експериментах П. Медавара і співавторів
тривале збереження толерантності
пояснювалося тим, що тварини ставали
«імунними химерами», в яких тривалий
час персистували лімфоїдні клітини від
двох різних ліній.
У дослідах М. Гашека у дорослих птахів,
які в ембріональному періоді перебували
в стані парабіозу, трансплантати
приживалися і введені внутрішньовенно
еритроцити партнера за парабіозом не
елімінувалися. Трансплантати від інших
тварин та еритроцити інших донорів
елімінувалися у звичайні строки. Така
закономірність пояснюється тим, що
здатність розрізняти власні й чужорідні
антигени у тварин, як правило, виникає
постнатально. В ембріональному і
ранньому постнатальному періоді незріла
лімфоїдна тканина сприймає за «свої»
введені в організм чужорідні антигени.
Доказом того, що природна толерантність до власних тканиноспецифічних антигенів є набутою,
можуть бути також дані Е. Тріплета (Е. Triplett; 1962), який пересаджував гіпофізи, видалені у
пуголовків, жабам, що з них розвинулися. У цих дослідах аутологічні гіпофізи відторгалися. Це
означало, що навіть антигени, які кодуються власними генами цих жаб, сприймалися як чужорідні,
якщо під час індивідуального розвитку лімфоїдна система з ними не контактувала.
Досліди П. Медавара і співавторів стали яскравим доказом справедливості геніальної здогадки Ф.
Бернета. Це дало змогу Ф. Бернету в 1957 р. сформулювати клонально-селекційну теорію імунітету,
одним з постулатів якої був висновок про те, що аутореактивні клони елімінуються в процесі
розвитку імунної системи внаслідок контакту з власними антигенами. За свої відкриття П. Медавар і
Ф. Бернет у 1960 р. були удостоєні Нобелівської премії.
Експерименти П. Медавара та інших дослідників поклали початок широкому вивченню імунної
толерантності до чужорідних антигенів, трансплантаційного імунітету, природної толерантності та
пригнічення імунної реактивності. Нині цим питанням присвячено багато важливих
експериментальних і клінічних спостережень.
|
| Категорія: Імунологія | Додав: koljan
|
| Переглядів: 1100 | Завантажень: 0
|
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
