Банківська ліквідність відіграє життєво важливу роль як у діяльності самих банків, так і у фінансовій системі країни. Щоденна робота з підтримки достатнього рівня ліквідності є неод-мінною умовою самозбереження та виживання банку. Без ліквіднос-ті банк не може виконувати свої функції і проводити операції з об-слуговування клієнтів, тому вирішення проблем ліквідності повинно мати найвищий пріоритет у роботі керівництва банку. Фактично ба-нківська діяльність заснована на довірі, і якщо підривається довіра до банку, то все інше руйнується дуже швидко. У міжнародній банківській практиці під ліквідністю банку розу-міють його здатність швидко і в повному обсязі задовольняти невід-кладні потреби у грошових коштах. Найбільший попит на ліквідні засоби виникає у банків з двох основних причин: через зняття клієн-тами коштів зі своїх рахунків та у зв’язку з надходженням кредит-них заявок, які банк вирішує задовольнити. Потреба у грошових коштах підвищується також у разі настання строків погашення за-боргованості за позиками банку, термінів платежів до бюджету або виплати дивідендів акціонерам. Отже, проблеми ліквідності можуть виникнути як при здійснен-ні пасивних операцій банку (зняття коштів з клієнтських рахунків, погашення заборгованості банку тощо), так і внаслідок проведення активних операцій (видача чи пролонгація кредитів), якщо рішення про розміщення коштів приймається раніше, ніж знайдено відповід-ні джерела фінансування. Ліквідність тісно пов’язана (а іноді і змішується) з поняттям платоспроможності, яке тлумачиться як здатність банку своєчасно і в повному обсязі відповідати за своїми зобов’язаннями. Ліквід-ність банку значною мірою визначає його платоспроможність, яка залежить і від ряду інших чинників, таких як розмір капіталу, спеціалізація та диверсифікація банківських послуг, загальний рівень ризиковості діяльності, співвідношення власних і залуче-них коштів. Сутність проблеми ліквідності полягає в тому, що попит на лік-відні засоби рідко дорівнює їх пропозиції в будь-який момент часу, тому банк постійно має справу або з дефіцитом ліквідних коштів, або з їх надлишком. Дефіцит ліквідних засобів призводить до пору-шення нормативних вимог центральних банків, штрафних санкцій і — що найнебезпечніше для банку — до втрати депозитів. Надмірна ліквідність породжує дилему «ліквідність — прибут-ковість», адже найбільш ліквідні активи не генерують доходів. Як-що фактична ліквідність значно перевищує необхідний рівень або встановлені нормативи, то діяльність банку негативно оцінюється акціонерами з погляду не повністю використаних можливостей для отримання прибутку. Імовірність настання ситуації невідповідності між попитом і пропозицією ліквідних коштів називають ризиком незбалансованої ліквідності. Очевидно, що ризик ліквідності майже завжди супрово-джує банківську діяльність. Дослідження показали, що недостатній рівень ліквідності часто стає першою ознакою наявності у банку серйозних фінансових тру-днощів. У такій ситуації, як правило, починається відплив клієнтів і закриття рахунків, що, у свою чергу, призводить до підвищення по-треби в ліквідних засобах і поглиблення кризи ліквідності. Банки змушені шукати джерела поповнення грошових коштів через про-даж найбільш ліквідних активів та запозичення на ринку. За таких обставин проведення подібних операцій ускладнюється, адже кре-дитори дуже неохоче надають позики банку, котрий перебуває на межі банкрутства, вимагаючи додаткового забезпечення і підви-щення відсоткових ставок, а продаж активів може здійснюватися за несприятливих ринкових умов. Це призводить до скорочення дохо-дів, додаткових витрат і швидкого наростання фінансових труднощів. З огляду на винятково важливу роль ліквідності в життєдіяльно-сті банку та підтримці рівноваги банківської системи в цілому в ба-гатьох країнах органами банківського нагляду та законодавством передбачено встановлення норм ліквідності. Банки зобов’язані під-тримувати показники ліквідності не нижчими від певного рівня (норми), що визначається з урахуванням нагромадженого досвіду та конкретних економічних умов у країні. Такий метод спрямований насамперед на здійснення контролю-ючої функції за станом ліквідності комерційних банків, але іноді спонукає керівництво банків до послаблення уваги до даної пробле-ми і сприйняття її не як власної, а такої, що може бути вирішена че-рез втручання центрального банку і надання стабілізаційних креди-тів. Як показує зарубіжний і вітчизняний досвід, така позиція є глибоко помилковою і призводить здебільшого до трагічних наслід-ків, коли банк перестає існувати. Після втрати ліквідності відновити репутацію банку та довіру до нього з боку клієнтів майже неможливо. Централізований підхід до регулювання банківської ліквідності використовується і Національним банком України через встанов-лення обов’язкових нормативів (дод. 10). НБУ обрав шлях поступо-вої децентралізації процесу управління ліквідністю банків. Якщо на етапі формування банківської системи регулювання здійснювалось через встановлення ряду економічних нормативів ліквідності, якими визначались як суми, так і строки залучення та розміщення коштів (до одного місяця, до трьох місяців), то в даний час відповідність строків регулюється банками самостійно, а кількість обов’язкових нормативів ліквідності скоротилась до трьох. У деяких країнах, наприклад у США, не існує обов’язкових но-рмативів ліквідності, і банки самостійно вирішують дану проблему. Але органи банківського нагляду постійно здійснюють контроль за станом ліквідності і оцінюють якість управління нею в ході переві-рок на місцях за рейтинговою системою «CAMEL», де ліквідність розглядається як один з найважливіших показників діяльності. З банківською ліквідністю пов’язане широке коло питань, які не можуть бути вирішені лише встановленням мінімальних вимог до рівня ліквідних коштів. Додержання нормативів є необхідною, але не достатньою умовою ефективності процесу управління ліквідніс-тю. Ефективна система управління має постійно забезпечувати до-статній рівень ліквідності при мінімальних витратах, тому важливе значення мають методи управління ліквідністю, методи оцінювання потреби в ліквідних коштах та доступність джерел їх поповнення для кожного банку. Вибір найприйнятніших підходів до управління ліквідністю залишається прерогативою керівництва банку і зале-жить від ряду внутрішніх та зовнішніх чинників. У процесі управління перед менеджментом кожного конкретно-го банку постають завдання глибокого розуміння сутності проблем ліквідності, пошуку оптимальних методів управління, організації адекватних систем контролю та оцінювання потреб у ліквідних за-собах, забезпечення доступних джерел їх поповнення, створення власних систем управління ліквідністю. Вирішуючи зазначені завдання, необхідно враховувати не лише можливості банку та потреби клієнтури, а й такі чинники, як полі-тична та економічна ситуація в країні, стан грошового ринку, наяв-ність та досконалість законодавства, надійність клієнтів та партне-рів, рівень ризиковості банківських операцій, розвиток ринку цінних паперів, компетентність фахівців тощо. Для вітчизняних банків процес створення ефективних систем управління ліквідністю ускла-днюється кризовими явищами в економіці, недостатнім рівнем ква-ліфікації та досвіду банківських кадрів. Щоб запобігти надмірному підвищенню ризику ліквідності, ме-неджмент банку має керуватися у своїй діяльності такими принци-пами: n пріоритетність ліквідності, у тому числі й при виборі напрям-ків розміщення коштів; n постійність аналізу потреб банку в ліквідних засобах з метою уникнути як їх надлишку, так і дефіциту; n планування та прогнозування дій банку в разі виникнення незбалансованої ліквідності та кризових ситуацій; n взаємозв’язок ризику ліквідності з іншими сферами діяльності, такими як залучення та розміщення коштів, а також управління ри-зиком відсоткових ставок. Стан ліквідності комерційного банку здебільшого визначається такими якісними чинниками, як структура та стабільність ресурсної бази і структура та якість портфеля активів. Хоча ризик ліквідності може виникнути внаслідок проведення активних операцій, але більша частина проблем ліквідності виникає за межами банку і пов’язана з його клієнтами. Ризик ліквідності клі-єнтів трансформується в ризик ліквідності банку. Першим етапом процесу управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності та ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків. За ступенем стабільності зобов’язання банку поділяються на групи. 1. Зобов’язання за «гарячими грошима» або «летючі» вклади — кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни відсоткових ставок на ринку. До даної групи на-лежать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, кредити «овернайт» тощо. 2. Мінливі зобов’язання — це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків пе-ребуває на рахунках. Це поточні, розрахункові та бюджетні рахунки клієнтів, коррахунки інших банків, рахунки фізичних осіб, чекові рахунки, кредитори тощо. 3. Стабільні зобов’язання, або основні вклади, — джерела кош-тів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать ощадні рахунки, депозитні сертифікати, строкові вклади, недепозитні джерела коштів з фіксованими стро-ками погашення, кошти від продажу цінних паперів. Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці, визна-чається питома вага основних вкладів у загальній сумі зобов’язань. Для оцінювання рівня стабільності ресурсної бази за кожним видом зобов’язань розраховується показник середньої тривалості зберігання коштів З, днів:
Рівень осідання грошових коштів за окремими видами рахунків обчислюється як відношення різниці між залишками коштів на ра-хунках на кінець та на початок періоду до суми надходжень за ра-хунками за той самий період. Результати аналізу структури, динаміки та рівня стабільності депозитної бази можуть бути екстрапольовані на майбутнє і викори-стані при оцінюванні потреби в ліквідних активах, які банк має під-тримувати, щоб знизити ризик ліквідності. З метою оцінювання ліквідних коштів банку активи групуються за ступенем їх ліквідності, тобто швидкості перетворення у грошову фо-рму. 1. Абсолютно ліквідні активи — готівкові кошти в касі та зали-шки на коррахунках в інших банках (міжнародна практика). Для віт-чизняних банків до розрахунку приймають лише касу та залишки на коррахунку в НБУ. Це первинні резерви ліквідних засобів, які не приносять доходів. 2. Високоліквідні активи — це такі активи, які можна швидко реа-лізувати на ринку і які мають високий рівень оборотності. У загаль-ному випадку до їх складу включаються державні цінні папери, бан-ківські акцепти, векселі та цінні папери першокласних емітентів. Це вторинні резерви ліквідних засобів, які приносять банку певний дохід. 3. Ліквідні активи — це такі, які можуть бути перетворені в грошо-ву форму протягом певного періоду часу (наприклад, 30 днів). До цієї групи відносять платежі на користь банку з термінами виконання в за-значений період, такі як кредити, в тому числі і міжбанківські, строкові депозити банку тощо. До складу ліквідних активів включають також інші цінні папери (крім високоліквідних), які обертаються на ринку. На рівень банківської ліквідності значний вплив справляє якість активів і, зокрема, кредитного портфеля банку. Надійність позича-льників певною мірою визначає потреби в ліквідних коштах. Креди-ти, які вчасно не повертаються і вимагають реструктуризації, погі-ршують ліквідну позицію банку. Якщо питома вага прострочених, пролонгованих і безнадійних кредитів досить значна, то при визна-ченні потреб ліквідності необхідно брати до уваги не лише строки повернення коштів, але й імовірність таких надходжень. Ефективність процесу управління банківською ліквідністю оці-нюється за двома основними характеристиками: швидкістю пере-творення активів у грошову форму і задоволення потреби в готівко-вих коштах (часовий компонент) та вартістю підтримки певного рівня ліквідності (вартісний компонент). Адже найбільш стабільні джерела коштів потребують найвищих витрат, а найбільш ліквідні активи — непрацюючі та низькодохідні. Перед менеджментом банку постає завдання пошуку оптималь-ного співвідношення між активами і зобов’язаннями як з погляду забезпечення потреб ліквідності, так і щодо їх дохідності та вартості. У практичній діяльності банків вироблено кілька загальних під-ходів (стратегій) до управління ліквідністю, а саме: n стратегія трансформації активів (управління ліквідністю через активи); n стратегія запозичення ліквідних засобів (управління ліквідніс-тю через пасиви); n стратегія збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви). Кожна зі стратегій має свої переваги і недоліки, а економічна доцільність їх застосування визначається характеристиками банків-ського портфеля, станом фінансових ринків, особливостями зовніш-нього середовища.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ЛІКВІДНІСТЮ БАНКУ» з дисципліни «Фінансовий менеджмент банку»
